Вимагаємо неможливого – стратегія справжньої перемоги
«Будьте реалістами – вимагайте неможливого!» – саме це гасло студентської революції 1968 року найточніше відображає глибинну, хоча й досі не проговорену публічно, потребу українського суспільства у четвертий рік масштабної війни.
Проблема полягає в тому, що коли стратегічною метою в умовах війни стає не повна перемога над агресором, а «закінчення бойових дій» через «досягнення компромісу», тоді абсолютно неможливою стає не лише справжня перемога, а й сам омріяний компроміс.
Втомлене українське суспільство після емоційних гойдалок – від відчуття масштабної загрози «нас усіх зараз можуть винищити» до романтизованих уявлень про каву на ялтинському узбережжі, після тривалого періоду невдач у бойових діях (хоч і з далеко не надто переконливими успіхами для ворога) втратило віру у можливість перемоги, хоча об’єктивно вона залишається цілком досяжною.
Пропозиція припинення вогню по нинішній лінії фронту, з фактичним визнанням втрати окупованих територій, що фактично винагороджує агресора замість його покарання, і без надій на справедливі репарації, почала видаватися суспільству не страхітливим сценарієм, яким він є насправді, а для когось – меншим із можливих зла, а для інших – навіть майже омріянною метою, певною мірою підміненою «перемогою».
Можна довго пояснювати, чому цей варіант не є «меншим злом» і ні за яких обставин не має ставати метою. Але суть полягає в іншому.
Навіть якщо припустити, що швидка «заморозка» конфлікту за нинішньою лінією фронту є те, що нам дійсно потрібно (що радше протилежне дійсності), основна проблема такого підходу полягає в тому, що за таких цілей він априорі нереалістичний, а прагнення «припинити війну» – не лише принизливе і нерозумне, а й недосяжне.
Війна завжди передбачає дві сторони. І коли обидві націлені на справжню перемогу – повну, остаточну, коли ворог розгромлений, а переможець диктує умови капітуляції, тоді іноді виникає необхідність у компромісному мирі, хоч він і неприємний для обох сторін.
Якщо ж одна зі сторін прагне перемоги та повного знищення супротивника, а інша цілеспрямовано не ставить за мету перемогу, а обмежується досягненням компромісу з ворогом і вважає за перемогу умовити агресора зупинитися на вже досягнутому, то компроміс стає неможливим, оскільки цілі першої сторони він не задовольняє і не приносить жодної користі.
Яка ж мотивація могла б зупинити Путіна? Лише одна – загроза, що незабаром він зазнає поразки у війні, яку сам вважає екзистенційною. Лише тоді зупинитися на наявних позиціях і добитися умовно вигідного миру – шанс уникнути принизливої поразки та відповіді за злочини.
Чи має він наразі таку мотивацію? Безперечно, ні. Навпаки, позиція Заходу, а слідом і України, орієнтована на «зупинку війни», фактично заохочує його продовжувати наступальні дії та руйнування української інфраструктури у тилу.
Адже Путіну прямо дають зрозуміти, що перемога над ним не є пріоритетом, і розраховують лише на те, щоб він припинив активну агресію.
З погляду воєнного злочинця така «щедра пропозиція» не стимулює зупинити злочинні дії, а навпаки – спонукає продовжувати війну якомога довше, оскільки за будь-яких обставин йому нічого не загрожує за скоєне. Відсутність реальних наслідків демотивує чинити якісь поступки «тут і зараз».
Для Кремля цілком логічно підтримувати агресію, доки вистачає ресурсів (а в реальному житті їх ще дещо залишилось, а в уяві російського керівництва – можливо, безмежна кількість). Лише в момент вичерпання сил – чи коли вони вичерпаються – Кремль повернеться до «щедрої пропозиції» «заморозити» конфлікт.
За сприятливого для Кремля сценарію війна триватиме до нашої поразки, прориву фронту (що не так уже й неможливо з огляду на невдалу мобілізаційну політику), виходу російських військ до Дніпра та примусової капітуляції на умовах, які порівняно зі Стамбульською угодою виглядатимуть як пакт про дружбу та співпрацю.
У разі несприятливого для російської сторони розвитку подій Путін хоча б погодиться на «заморозку» конфлікту з повним всепрощенням і зняттям санкцій, але не зараз, а лише коли російська армія остаточно втратить наступальні можливості, а авіація і ракетні війська не зможуть більше знищувати українські міста. Коли це станеться – невідомо: за півроку, рік, два чи три – але для Путіна ці терміни не мають суттєвого значення.
Головне, що у будь-якому разі він не ризикує нічим – і це відсутність ризику є наслідком стратегічно хибної постановки цілей: тупого прагнення миру з агресором замість рішучої перемоги над ним.
Навіть якщо в глибині душі ми згодні з тим, що компроміс – це неприємне, але необхідне рішення, для його досягнення потрібно змусити до нього погодитися й іншу сторону.
І єдиний реальний шлях до того – ставити ціллю повний розгром окупаційних військ, очевидну військову поразку Російської Федерації, звільнення всіх тимчасово окупованих землі, а також доведення армії РФ до абсолютно небоєздатного стану та дестабілізацію російської влади, яка втратить контроль над територіями і населенням.
Саме таке цілепокладання має стати основою нашої стратегії й тактики на всіх рівнях, і під нього слід планувати не лише хід війни, а й необхідне ресурсне забезпечення та терміни.
Ситуація має досить чіткий і однозначний розклад:
- Прагнемо «неможливої» перемоги – отримаємо або її (і так, це реально!), або в гіршому разі – вимушений, болючий, але прийнятний компроміс.
- Прагнемо компромісу – приречені на неминучу жорстоку поразку.
Неправильна постановка цілей веде до поразки, і наразі ми спостерігаємо саме це. Тож кожен має працювати на Перемогу в межах своїх можливостей та вимагати це від влади.
Будьмо реалістами – вимагаймо «неможливого». Не просто «кави у Ялті», а параду Перемоги на Красній площі, на фоні руїн Кремля. І ні, це не фантазії – це єдиний реалістичний шлях до припинення цієї війни.
Припинення бойових дій по актуальній лінії фронту, за кордонами 1991 року, або навіть вздовж Волги та Уралу – це вже питання переговорів. Але точно не по Дніпру, Збручу чи Західному Бугу.
Зрештою, ми вже не раз здійснювали «неможливе» і робили його цілком реальним. Треба повторити це знову, попри втому і випробування.
Слава Україні!
