Василь Стус відійшов у ніч із 3-го на 4 вересня 1985 року. Він оголосив сухе голодування у карцері табору на знак протесту і не повернувся живим. Ця смерть — символ недобудованої свободи, яка досі не дає спокою.
Дитинство і початок дороги
Поет народився 6 січня 1938 року у селянській родині на Вінниччині. Його дитинство припало на важкі воєнні та післявоєнні роки. Ходив до школи у селі Рахнівка. Дорога була довга, подекуди кілька кілометрів, і часто босоніж, бо взуття бракувало. Попри труднощі, він любив навчання і швидко вирізнявся серед однокласників допитливістю та любов’ю до слова. Коли сім’я переїхала до Донецька, він продовжив навчання вже там, але дитячі кроки по тій довгій сільській дорозі назавжди залишилися символом його перших життєвих зусиль.
Поезія і протест
Стус став поетом-шістдесятником, перекладачем, критиком і, головне, правозахисником. Його перші збірки були заборонені. Але він не зупинявся — долучився до Української Гельсінської групи, лишився вільним у серці й у слові.
День протесту, що змінив усе
4 вересня 1965 року Василь брав участь в акції протесту під час прем’єри “Тіней забутих предків”. Він вигукнув: “Хто проти тиранії — встаньте”. Це було сміливо, але його вигнали з аспірантури. І тоді він остаточно став поетом, який обрав боротьбу.
Дві в’язниці — два шляхи без вибору
Перший арешт відбувся у 1972 році. Засуджений за “антирадянську агітацію” — п’ять років таборів і два заслання. Другий раз — у 1980-му. Засуджений на 10 років таборів плюс 5 років заслання. Слово, українська дух — це те, за що він сидів, навіть коли за цим стояв табір.
Попри тиск і жорстокі умови, Стус знаходив сили писати листи своєму синові Дмитру. В них він говорив про життя, про те, що варто завжди залишатися людиною, берегти Україну й вірити у правду. Ці листи стали не лише батьківським напуттям, а й духовним заповітом для цілого покоління.
Табір, карцер і остання боротьба
У серпні 1985-го Стуса кинули до карцеру — за те, що ліктем обперся на нари. Він оголосив сухе голодування “до кінця”. У ніч із 3 на 4 вересня серце не витримало — смерть наступила в карцері. Офіційна причина — серцева недостатність, але багато хто говорить про доведення до смерті.
Післямова: тіло, що знайшло дорогу додому
Про смерть стало відомо наступного дня. Тіло поховали без родичів. У 1989 році прах привезли в Україну, перепоховали на Байковому кладовищі в Києві поряд з іншими дисидентами — Юрієм Литвином і Олексою Тихим. Тисячі людей провели Стуса в останню дорогу.
Дорога спадщина
Сьогодення живе завдяки таким, як він. Василеві присвоєно звання Герой України та Шевченківську премію — посмертно. Є Премія імені Василя Стуса, започаткована 1989 року, яка щороку відзначає митців із міцьною громадянською позицією. Університет у Вінниці, який раніше був у Донецьку, тепер носить його ім’я.
Василь Стус — це не просто поет. Це символ боротьби, українська гідність, голос, який відбився у спадщині. У час, коли слово стало зброєю, його приклад — життєва зброя. Його смерть — нагадування: боротися завжди варто.
