80 років по тому після бомбардування Хіросіми, мистецтво вимагає «сміливості боятися»

На питання пам’яті та мистецьких свідчень катастрофи атомного бомбардування зупиняються думки, які відроджуються під час перегляду кінострічки «Веди мого автомобіля» режисера Рюсуке Хамагучі. Саме у середині фільму відбувається сцена, коли артисти виходять на осіннє повітря для репетиції класичної п’єси Чехова «Дядя Ваня». Дві актриси, що до цього важко опановували роль, раптом усвідомлюють глибину трагедії й необхідність жити далі, навіть попри тяжкість страждань і нереалізовані мрії. Ця репетиція під відкритим небом стає символом надії і мистецького порятунку, хоча причина такого пробудження залишається невисловленою, проте українському глядачеві ремінісенції висвітлюють безпосередній контекст — парк Миру у Хіросімі.

Цей простір, створений у 1954 році модератором модернізму Кензо Танге, став свідком катастрофи 6 серпня 1945 року. Тоді над містом вибухнула бомба, що лежить в основі роздумів про руйнівність та тривалість пам’яті. Саме тут, стоячи під проливним дощем у точці зйомки фрагменту стрічки, можна зважити масштаб руйнівної сили, що поховала живих миттєво, а опісля запалала пожежами і осяяла радіоактивним дощем, що пився вцілілими серед руїн. У цьому контексті влучно процитувати художника Василя Кандинського, який 1913 року вважав поділ атома променем світла, що показав непередбачуваність існування й розкривав колапс традиційної уяви про постійність світу.

Уперше Хіросіма постає не лише як символ зброї масового ураження, а й як дзеркало, у якому мистецтво та література шукають відповіді на виклики нового часу. Художники ХХ століття, такі як Василь Кандинський, Джексон Поллок та Барнет Ньюман, використовували абстрактні та аморфні прийоми, щоби передати відчуття невпевненості, розпаду і людської уразливості, породжені атомною ерою. Вони свідомо розмивали межі форми, висловлюючи емоційну і моральну шокову реакцію на світ, який перевернувся.

В японському контексті поезія хоку, особливо у творчості Ацуки Мацуо — викладача, який вижив після вибуху у Нагасакі, але втратив більшість родини, — стала способом виразити особистий біль і суспільне страждання, не розгубивши людської гідності. Його короткі та сповнені трагізму вірші привнесли у традиційну форму хоку груз втрат і болю, перетворюючи мистецтво на механізм зцілення. Впродовж кількох років їх цензурували, адже постаралися уникнути неспокою в післявоєнному суспільстві.

Виклик відродження мистецьких свідчень набрав нової сили після тесту водневої бомби «Касл Браво» в 1954 році, що викликав масове радіоактивне зараження та поглибив антиядерний рух у Японії. Художники та кінематографісти почали більше відкрито звертатися до теми атомної загрози: то у фільмах, то в антиядерних панелях. Зразком стала стрічка «Хіросіма, про яку я пам’ятаю» Алена Рене 1959 року, що зобразила гілки мистецтва, які живлять пам’ять і закликають до миру.

Нерозривно із історією міста пов’язана А-бомбова купола — єдина будівля в радіусі епіцентру, що витримала вибух. Молода фотограф Кікуджі Кавада у 1958 році зафіксував плями на її стінах — візуальні сліди жертв катастрофи, що стали основою його монументальної фотокниги «Карта» 1965 року, присвяченої темі ядерних катастроф та пам’яті. Ці зображення — метафора руйнувань і безкінечності людського болю — водночас переплітаються з артефактами повоєнного життя.

У західній культурі ядерна загроза у 1960-х та 1970-х роках стала предметом художніх творів із соціальним навантаженням: від романів і фільмів про ядерну війну до театральних постанов і мітингів за роззброєння. Відомі твори як «Сім днів у травні», «Невідворотна катастрофа», «Доктор Стрейнджлав» набули статусу культурного феномену, що формував суспільну свідомість в епоху холодної війни.

Зникнення холодної війни послабило інтерес до ядерної тематики, її замінили інші загрози, однак актуальність проблеми не зникла. Сьогоднішні виклики — від загрози ядерного конфлікту між світовими державами до розмивання контролю над озброєннями — актуалізують питання збереження пам’яті та творчого осмислення минулого. При цьому на плечі митців лягла роль пробудження уяви щодо неминучої загрози, яка, за твердженням Гюнтера Андреса, філософа епохи після Хіросіми, полягає в «Прометеєвому розриві» — відсутності здатності людства уявити нищівну силу своїх технологій.

У цьому контексті мистецтво виступає не лише як прихисток для страху, а й як його форма служіння — сміливість страху пробудити уяву і свідомість, необхідні для виживання.

Розглянемо основні хронологічні та тематичні віхи, які ілюструють зв’язок мистецтва з ядерною пам’яттю:

1. 1945-1950-ті роки — обмежена офіційна інформація про наслідки бомбування, цензура, соціальна стигма жертв, початок антиядерних митців та поетів як Ацуки Мацуо.

2. 1954 рік — катастрофа «Касл Браво»: активізація антиядерного руху в Японії, перші документальні фільми й мистецькі роботи, що вийшли з-під цензури.

3. 1959 рік — кінофільм «Хіросіма, про яку я пам’ятаю» Алена Рене, який поєднав образи зруйнованого міста з особистими історіями.

4. 1960-ті та 1970-ті роки — активна участь західних митців у протистоянні ядерній загрозі через літературу, кіно, музику (наприклад, «Доктор Стрейнджлав» та «Сім днів у травні»).

5. Сучасність — дедалі зрозуміліша необхідність повторного емпатійного залучення нових поколінь через мистецтво до проблеми ядерної безпеки, підтримування пам’яті як глобального соціального обов’язку.

Незмінними символами ядерного лиха лишаються хоку поета Ацуки Мацуо, де в миттєвості коротких образів передано біль, страждання та водночас твердість духу:

• «Я втратив усе; у руці — чотири свідоцтва про смерть від бомби.»
• «Вітер. Я запалюю похоронний багаття для дітей і потім курю сигарету.»
• «Вона прожила лише сім місяців. Кістки, немов пелюстки квітів.»
• «На могилі — квітка гречки. Один стебло. Ми вижили.»
• «Імперський указ про капітуляцію. Вогонь, що палає мою дружину, тепер вирує.»

Ця поезія, разом із фотографіями, пам’ятниками, документальними фільмами та іншими видами мистецтва, зберігає і транслює невиголошені рани та інтелектуальні роздуми про наслідки ядерної епохи. Послання Хіросіми не втрачає своєї сили навіть через 80 років, нагадуючи про універсальну уразливість людства, а також про необхідність розвивати фантазію, щоб протистояти найгіршим викликам нашого часу.