Чи кожен із нас залишає після себе свій храм?
«Якось у Запорізькій області поліція з увімкненою сиреною перевозила тіла наших загиблих. Позбігалися собаки і моторошно завили. Це було страшно», — ділиться спогадами Олександр.
Для нього в образі війни давно закарбувалося відоме творіння Мунка — «Крик». Це відображає душу, розірвану жахом і тривогою, яка кричить світу про співчуття та підтримку.
У 2022 році Олександр твердо вирішив, що, будучи чоловіком, повинен піти на війну. Адже хто ж захистить три покоління його родини — дружину, дітей та онуків? На той час йому було 57 з половиною років. Він пішов на фронт, але тепер мріє, щоб нікому ніколи не довелося мати досвід війни.
Вперше в житті бажання намалювати ікону виникло в Олександра під час перебування у шпиталі. Створюючи образи Христа і Богородиці на військових ящиках, він прагнув показати, що навіть на тому, що несе смерть, через зло і жах війни проявляється щось святе й милосердне.
Після демобілізації в Ківерцях на Волині, вдома, Олександр займається створенням ікон. Він також викладає у місцевому ліцеї фізичну культуру та предмет «Захист України». Пояснює юнакам, що навіть мінімальна неуважність під час війни може коштувати життя. А їм, за його словами, можливо, теж доведеться воювати.
“Крик” Едварда Мунка (Зображення з відкритих джерел)
Витурили з армії через похилий вік
У лютому 2022 року, коли Олександр разом із іншими добровольцями їхав до військової частини в сусідній райцентр, поруч із ним у автобусі сидів його колишній учень — учасник АТО. Вік їхній відрізнявся, як у батька і сина, але це нікого не бентежило.
Олександр згадує:
- Він не сумнівався у своїй здатності воювати, адже мав військовий досвід служби у ЗС СРСР.
- Мав життєву мудрість, вмів зважено приймати рішення.
- Його учень раніше працював охоронцем на ізраїльському круїзному лайнері, а після початку повномасштабної війни залишив роботу і прилетів прямо з мексиканських берегів захищати Україну.
- Атмосфера в автобусі була піднесена, що само по собі було надзвичайно важливим.
У зенітно-ракетному полку Олександр став солдатом мобільної вогневої групи. Побратими спочатку дивилися на нього з недовірою, називаючи «старпером», але його відмінна фізична форма довела протилежне. Його завданням була охорона зенітно-ракетних установок від російських безпілотників.
Щодня він виїжджав на тривогу, борючись із ворожими «шахедами» за допомогою автомата або кулемета. Від служби не боявся, але сумував за домом і турбувався за близьких.
Між бойовими виходами Олександр почав малювати — дарма що це було не пов’язано з війною: джазові оркестри, абстрактні образи, створені для відволікання від жахіття війни.
Та сталося несподіване — коли він звернувся до командування з проханням про шпиталізацію через камінь у нирках, виявилося, що йому вже 60 років. Тож його визнали пенсіонером і витурили з війська. Незважаючи на чудову фізичну форму, вік став останньою краплею.
«Я не думав, що з війни можна піти на пенсію, — каже він з сумом. — Я ніколи не уявляв, що мої побратими залишатимуться в строю, а я поїду додому через вік, а не через кінець війни. Якщо б прийняли закон, який дозволяв би чоловікам понад 60 років служити за бажанням, я б повернувся. Чому списувати тих, які можуть і хочуть боронити країну?»
Міна на комп’ютері та кулемет під ліжком
Перед вступом до війська Олександр працював учителем фізкультури. Після списання з армії викладачем йому запропонували викладати ще й предмет «Захист України». Вчителювання погодився продовжувати, бо вчителів-чоловіків із військовим досвідом нині мало, а цей предмет вимагає якісного викладання. Війна в країні триває вже одинадцятий рік, п’ятнадцять учнів Олександра загинули, десятки воюють або служать нині.
Під час уроків вони сідали в укритті, що раніше був шкільним тиром, але, на жаль, школярам немає де стріляти. Навіть якби тир працював, зброї бракує.
Технічні засоби для викладання:
- Підручники з предмета «Захист України» відсутні.
- Не було наочних матеріалів та таблиць.
- На прохання побратими передали бронежилети, каски, протигази.
- Автомат і кулемет доводилося позичати у реконструкторів для демонстрації.
- Після занять зброю тримав вдома під ліжком, бо в школі немає спеціального приміщення для зберігання.
«Я просив волонтерів та військових про турнікети, — розповідає Олександр. — Придумав нормативи їх накладання — дівчата іноді плакали від болю, коли я вимагав затягнути тугіше. Пояснював, що це не примхи, а питання життя і смерті. Купив на базарі муляж міни і гранати, навчав дітей розміщувати розтяжки, ставити мінування. Казав, як замінувати свій комп’ютер: якщо росіяни вдеруться в дім, то точно підуть до нього».
Так він викладав, винаходячи методи власноруч, розуміючи, що це не фізкультура, де на першому місці рух, а точне навчання для майбутніх воїнів.
В планах Олександра — створення спеціального класу з військової підготовки, де будуть зброя, турнікети, бронежилети та інші необхідні засоби для практичних занять. Проте терміни створення такого простору наразі невідомі.
Однією з проблем він вважає те, що уроки фізкультури не передбачають серйозних фізичних навантажень. «Учень повинен трохи розігрітися, а не добряче спітніти», — з посмішкою пригадує вчитель. Але ж хороша фізична форма може врятувати життя на фронті, коли треба встигнути добігти до укриття чи швидко покинути автомобіль.
Учні не часто питають про війну, можливо через те, що вона вже дуже близько — у їхніх сім’ях. Проте коли Олександр просить схилити голову і притиснути її до землі під час повзання — учні це виконують.
Для колишнього бійця ЗСУ зараз найголовніше — навчити дітей цінувати і берегти своє життя.
У роздумах про майбутнє — чи продовжувати з 1 вересня викладати «Захист України»:
- З одного боку, уже навчився, що і як робити.
- З іншого, хочеться більше часу присвячувати малюванню ікон.
- Молоді вчителі отримують усього 8000 гривень зарплатні, тож частина уроків може залишитися без викладачів через низьку оплату.
Відкриття зелених ящиків
Після списання на пенсію Олександр був радий повернутися живим додому, але важко було розлучатися з бойовими товаришами. Саме для побратимів він намалював перші ікони Христа і Богоматері на ящиках з-під снарядів, щоб урізноманітнити побутову обстановку бараку замість поширених китайських календариків. Це була його перша робота олійними фарбами.
Олександр зауважує, що його зображення — не традиційні ікони для молитви. Як і до картин Відродження, до його творів люди ставляться як до символів вічної чистоти.
«Я хочу, щоб на військових ящиках, якими перевозять смерть, з’явилося щось вічне, — пояснює він. — Деякі малюють ікони на внутрішніх поверхнях дощок, уникаючи маркування. А мене приваблює саморучний дерев’яний ящик із всім його слідами: тріщинами, цвяхами, буквами маркування. Мені не потрібна фанера — хочу тільки зруйновані, зістарені ящики, які мають глибокий сенс».
Майстерня Олександра — простора кімната з трьома вікнами і навіть даховим вікном, через яке видно непохитне й високе небо. Тут є фарби, пензлі, палітра, лежанка і пічка-буржуйка. Штори — кремового кольору, їх ошатність різко контрастує з військовими ящиками, які звалені у кутку.
Інша майстерня в будинку обладнана верстатом для обробки деревини, де зберігаються гори різних ящиків із українським, натівським і радянським маркуванням. Вони різного кольору — зелений, червоний, чорний, наче вугілля від пожежі. Ці ящики такі важкі, що двом людям неможливо їх зрушити з місця, хоча порожні. У уяві виникає думка: скільки ще божественних образів має створити Олександр на цих ящиках, щоб Господь нарешті дав перемогу Україні? І що символізує намальований ним Христос у цю складну добу?
«Хочу, щоб пройняло!»
На мольберті Олександра — незакінчений образ Спасителя в терновому вінці. Христос плаче кривавими сльозами, що червоно-чорною фарбою стікають у тріщини темної дошки. Наче війна спеціально покоцала саме цей ящик із снарядами.
Під час розмови художник зізнається, що часто малює під акомпанемент джазових композицій, і цей процес його повністю занурює.
Він наполегливо підкреслює:
- «Не вигадуйте, будь ласка, що святі лики являються мені у снах чи уяві. Нічого подібного. Ідеї шукаю в інтернеті — тільки як натхнення, а не копіюю.
- В училищі добре вивчив анатомію та пропорції, тому створюю лики без зусиль.
- Композиція залежить від рельєфу дошки і маркувань.
- Цитати з Біблії рівно так само знаходжу онлайн. І наприклад, на першій іконі для побратимів написав «Якщо Бог за нас, хто проти нас?» — це послання апостола Павла до римлян, яке, на мою думку, дуже доречне».
Першу ікону він малював приблизно 3-4 дні. Зараз робота йде швидше, але часто доводиться малювати і переробляти, доки не виходить потрібний ефект.
На запитання, який саме ефект він хоче отримати, Олександр відповідає: «Щоб, коли дивишся на ікону — це глибоко пройняло».
Він сумує, що не завжди вистачає майстерності, і наразі, наприклад, не може досягти ефекту, щоб лик проступав крізь серпанок.
Свої ікони спершу просто дарував, тепер військові часто замовляють, але грошей за роботу не бере. Військові просять ікони для себе або для дарування у церкви — і це йому приємно. Кількість робіт налічує близько двох десятків.
Олександр показує свій будинок, де він сам виготовив розкішний дерев’яний стіл, стелажі зі шкатулками та дерев’яну скульптуру козака, що танцює гопак, вирізану з дуба.
У кімнаті на стіні висить кілька ікон у класичному стилі, написаних його сином, який навчався сакральному мистецтву в художній академії, але став фахівцем із комп’ютерної графіки і нині служить стрільцем у бригаді прикордонників.
«Не хотів, щоб він ішов на фронт, — признається Олександр. — Він такий художник — ніколи нічого важчого за пензля не тримав. Боявся, що не справиться, але він впорався, з січня служить».
Окрім сина, в Олександра є дочка і двоє онуків. Він щиро бажає, щоб їм ніколи не довелося переживати те, через що пройшли діди, дядьки та їхній батько (зять також у бойових лавах).
У шкільному дворі поруч бігає пес, який давно оселився у родині. Коли Олександр викладає, тварина терпляче чекає під дверима ліцею або укриття. На стадіоні він тепло обіймає молодика, що йде повз. Це його колишній учень, недавно повернувся з війни.
Війна зрівняла їх у правах — тепер між ними немає учня і вчителя, лише два побратими.
На завершення зустрічі ми відвідуємо місцевий костел, де в непрості 90-ті роки Олександр, щоб трохи заробити, виготовляв дерев’яні меблі, декор для стін, сповідальню, вівтар і фігурки святих. Учительська зарплата тоді становила 30 гривень, і у сім’ї не вистачало на основне.
Він розповідає:
- «Я оформлював кілька костелів, робив дерев’яні драбини і багато іншого. Все своє життя я робив те, що людям потрібно, щоб заробити гроші і поставити дітей на ноги. Для вчителя з маленького містечка це було непросто».
- «Не треба мене романтизувати. Лише зараз я можу займатися тим, що люблю: малювати ікони, спілкуватися з друзями. Вихідні проводимо у спортзалі, потім йдемо на базар, купуємо 20 відбірних домашніх яєць, смажимо яєшню і їмо під горілку, граємо в карти на присідання — мені добре».
Таким є світ і щоденність Олександра — вчителя, бійця, художника і наставника майбутніх захисників України.
