Що таке меморіалізація війни?
Антон Дробович пояснює, що меморіалізація — це свідомі і цілеспрямовані зусилля, які мають на меті збереження пам’яті про важливі історичні події. Вона виникає не на основі ситуативного бажання, а є частиною державної політики та діяльності громадських організацій. Меморіалізація охоплює науковий дискурс і спрямована на фіксацію подій, фактів та історій конкретних людей. У найпростішому вигляді її можна описати як спільні дії суспільства, що мають на меті згадати події війни та вшанувати пам’ять усіх, хто був до неї причетний — цивільних і військових.
Як меморіалізація пов’язана з правами людини?
За словами Антона Дробовича, меморіальний аспект тісно пов’язаний із концептом справедливості. Однак її часто неможливо досягти через судові процедури, кримінальну чи адміністративну юстицію. Зокрема, він відзначає, що більшість воєнних злочинів, скоєних російськими військами, залишаться без кримінальних вироків, оскільки:
– Вчинених злочинів сотні тисяч;
– Відкрито понад 170 000 кримінальних справ Офісом генерального прокурора;
– Після звільнення окупованих територій ще більше заяв і доказів буде зібрано;
– Судова система не має пропускної здатності для одночасного розгляду великої кількості справ.
Проте збереження пам’яті про війну, проведення люстрації, перевірок декларацій доброчесності та, найголовніше, увічнення правди про тих, хто на чиєму боці стояв, стають формою справедливості суспільства. Прикладом є історичні лідери, такі як Гітлер, Муссоліні, Чаушеску, Пол Пот і Сталін, які уникли кримінальної відповідальності за життя, але їхня негативна репутація збереглася завдяки пам’яті.
Голос України в світі: чи чують нас?
Дар’я Бура звертається до Антона Дробовича з питанням про сприйняття голосу України на міжнародній арені. На це він відповідає, що виклик російської агресії — це водночас виклик концепції прав людини. Десятиліття світові лідери та міжнародні організації наголошували на важливості прав людини, проте, коли російська агресія призвела до масових порушень, тональність їхніх заяв значно пом’якшилась. Причини цього:
– У світі допускають російський бізнес;
– Росіяни мають представництво на міжнародних платформах;
– Політична реальність складається так, що Росія є великим економічним, військово-політичним та геополітичним суб’єктом;
– Більшість “стурбованих лідерів” не готові до жорстких дій через політичні та економічні збитки, а також необхідність пояснень виборцям.
Таким чином, концепція прав людини перебуває під серйозним тиском через війну.
Російська пропаганда у боротьбі за наратив
Анастасія Багаліка нагадує про приклади історичних диктаторів, які намагалися закріпити у суспільній пам’яті свій наратив, і ставить питання, чи може Росія за допомогою сучасних технологій знищити правду про війну.
Антон Дробович зазначає:
– Відповідь на це дадуть майбутні дослідники, адже нині ми маємо доступ до безпрецедентних інструментів масової інформації і пропаганди;
– Росія системно виробляє фейкову інформаційну реальність у великих масштабах;
– Документатори воєнних злочинів стикаються з протидією — їх дискредитують, намагаються знищити зібрані дані;
– Російський бюджет на пропаганду нині становить орієнтовно 500 млн доларів;
– Сила ентузіазму та професіоналізму фахівців із документування є ключем до протистояння цій агресивній пропаганді.
Співвідношення фінансів і ентузіазму залишається суттєвим викликом для суспільства. Добровольці і фахівці, присвячуючи багато часу та життя правозахисту, несуть відповідальність за збереження правдивої історії.
Архівування секретної інформації: стан справ
Дар’я Бура цікавиться, чи ведеться архівування секретних матеріалів, і чи можна гарантувати їх збереження від фальсифікацій у майбутньому.
Антон Дробович відповідає, що:
– Ситуація відрізняється у різних підрозділах і сферах роботи;
– В Україні існують централізовані державні архіви під управлінням Державної архівної служби;
– Однак більшість активістів та документаторів не довіряють державним структурам і не передають матеріали, особливо закриті, через проблеми фінансування, мотивації і недосконалість методологій;
– Немає відомого централізованого державного проєкту, який би зобов’язував усіх передавати матеріали;
– Питання створення централізованого депозитарію чи резервного бекапу інформації наразі перебуває на стадії опрацювання.
Отже, хоча централізованої системи поки немає, робота в цьому напрямку триває.
Як ця війна увійде до підручників?
Антон Дробович звертає увагу, що відповідь на це питання залежить від майбутніх подій:
– Історія показує, що назви й інтерпретації великих воєн формуються через десятиліття (наприклад, Друга світова була визнана такою через 21 рік після початку);
– Якщо нинішній конфлікт набуде світового масштабу, дата 20 лютого 2014 року може вважатися початком Третьої світової війни;
– Проте точне оформлення в підручниках залежатиме від того, як розгортатимуться події далі.
Чи існує консенсус у суспільстві стосовно війни?
Анастасія Багаліка ставить питання про єдність українського суспільства щодо того, який образ війни має залишити освіта та пам’ять. Вона нагадує про нещодавній скандал навколо підручника, який викликав гостру дискусію.
Антон Дробович відзначає:
– Важливо розуміти, що одностайності в суто суспільному питанні очікувати не варто, це єдина і нормальна риса різноманітного українського суспільства;
– В Україні існує кілька підручників з історії, з яких школи можуть обирати найбільш відповідний, що є стандартною практикою;
– Hегативні реакції — частина процесу суспільної верифікації і відбору якісних освітніх матеріалів;
– Питання визначення назв війни залишається предметом дискусій — на даний момент популярною є ідея називати її війною за незалежність;
– Втім, жодна з ідей не матиме монополії, оскільки суспільство не прагне формування тоталітарної єдиної правди;
– Документування подій з 2014 року ведеться різними а́кторами: академічним середовищем, державними інституціями і громадськими організаціями;
– Існують конкретні проєкти, як-от Архів усної історії та Віртуальний музей російської агресії, які почалися до повномасштабного вторгнення;
– Посилення інтенсивності документування після 2022 року зумовлене як збільшенням воєнних подій, так і розширенням кола зацікавлених у цій діяльності організацій.
Відсутність державного лідерства у координації цього процесу залишається викликом.
Сучасні методи меморіалізації війни
Анастасія Багаліка піднімає приклад конфліктів навколо меморіального комплексу у Ягідному, де росіяни утримували в підвалі школи місцевих жителів, і пов’язаний із цим скандал. Вона акцентує, що частина суспільства не приймає обраних фахівцями форм меморіалізації.
Антон Дробович зауважує:
– Проблеми з прийняттям часто виникають через брак публічності процедур;
– У випадку Ягідного проводився відкритий архітектурний конкурс із залученням членів громади;
– Частина критики спирається лише на окремі голоси, а не на широкі опитування чи дослідження;
– Існують підводні камені в комунікації, як це було при будівництві Національного військового меморіального кладовища, де люди дізналися про початок робіт тільки після появи будівельної техніки;
– Важливо доносити інформацію і залучати громаду ще на початкових етапах проєктів, щоб уникнути конфліктів.
Роль російських дій у поширенні розколів
Анастасія Багаліка звертає увагу на те, що Росія активно сегментує українське суспільство, намагаючись роздмухати громадянські конфлікти і внутрішні суперечності, зокрема щодо трагічних подій 2 травня в Одесі.
Антон Дробович підтверджує:
– Російські інформаційно-пропагандистські сили активно працюють над цими темами;
– Їхній вплив простежується і в інформаційних атаках на меморіалізації споруд (наприклад, будинок профспілок в Одесі, військові меморіали в Ягідному, Національному військовому кладовищі);
– В подібних дискусіях беруть участь журналісти, історики, урядовці — і серед коментарів багато ботів або анонімних акаунтів, що свідчить про організовану кампанію;
– У конфліктах присутні також внутрішні політичні сили, крім прямого впливу Росії.
Антон Дробович наголошує, що сформував та оприлюднив десять принципів меморіалізації війни, розроблених за підсумками досвіду національного інституту, науковців і громадськості. Ці принципи визначають ключові проблемні моменти, яких слід уникати, а також важливі аспекти, які треба враховувати — від конкурсу проєктів до залучення експертів і комунікації з громадою.
Найефективніші методи вшанування пам’яті
Антон Дробович підкреслює важливість демократичного процесу в ухваленні рішень щодо меморіалізації, адже це дає можливість суспільству брати участь у формуванні колективної пам’яті. Він нагадує, що Київ — місто з традицією віче, де рішення ухвалювалися колективно, а нині це процес аргументованих дискусій, залучення громадян і пошуку консенсусу.
Під час війни люди самотужки встановлюють меморіали на місцях загибелі близьких — навіть із підручних матеріалів, і це є актом меморіалізації. У таких умовах вкрай потрібна синергія:
– Експертів, які можуть надати професійний супровід;
– Громадськості, зацікавленої у вшануванні і долученій до процесу;
– Держави, яка повинна стимулювати зустрічі та обговорення.
Як приклад наводиться Ірпінь, де азбукою процесу стали:
1. Збір експертів і мешканців для обговорення меморіальних просторів і військових секторів;
2. Проведення кількох ітерацій діалогу;
3. Визначення громадою пріоритетних практик Живої Пам’яті;
4. Активне ухвалення рішень, які відгукуються в громаді — наприклад, ідея створення фруктового саду замість класичного пам’ятника.
Збалансований і відкритий підхід гарантує, що меморіали працюватимуть справді на громаду.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Позиції авторів не завжди відображають офіційну позицію фонду.
—
При відтворенні матеріалів сайту hromadske.radio обов’язково зазначайте гіперпосилання на джерело та вказуйте повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання і назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.
