Юрій Якименко віддав своє життя за Україну, залишивши по собі світлу пам’ять серед колег, рідних і близьких. Його бойовий шлях розпочався участю у Антитерористичній операції. За офіційною версією його призвали на два тижні, проте служба тривала цілий рік. Після повернення Юрій миттєво повернувся до повсякденної роботи, не втрачаючи бойового настрою.
Колеги згадують, що він був надзвичайно відповідальним та уважним до дрібниць. Один випадок викликає особливі спогади: під час робочого дня випадково розбилась скляна банка у операційній. Більшість співробітників не звернули на це увагу, але Юрій миттєво впав на підлогу, прикриваючи голову руками — він уже знав, що таке війна. У зоні бойових дій він неодноразово рятував життя, володіючи широким арсеналом медичних знань та навичок. Йому доводилось інтубувати пацієнтів і супроводжувати важкопоранених до стабілізаційних пунктів. Хоча освіти іноді не вистачало, прагнення навчатися і професійний підхід дозволяли Юрію успішно долати будь-які виклики.
Колега Світлана висловлює глибоку вдячність за допомогу і наставництво, яке Юрій щиро надавав усім співпрацівникам. Вона з теплом згадує їхню дружбу і спільну працю, відзначаючи його життєву енергію та відповідальність:
– Юрій був першим, хто приступав до роботи.
– Вважав своїм обов’язком допомагати жінкам.
– Любив і гордився донечкою Аліною, яка посідала у його житті найважливіше місце.
– Повага до родини, дбайливе ставлення до батьків – одна з його особливостей.
– Пам’ятає, як цікавився розміром білизни для мами, що свідчить про його турботливість і доброту.
Загалом, Юрій зображується як люблячий батько, відповідальний чоловік, надійний колега та справжній син України.
Двоюрідна сестра Юлія розповідає, що Юрій добре знав місцевих жителів – разом з ними він був на «ти» і завжди цікавився їхнім здоров’ям. Вона поділилась спогадами про спільне дитинство, проведене у бабусі, у якої вони полюбляли ночувати та гостювати. Юра завжди захищав її, завдяки чому вона не боялася труднощів. Згодом вони вже дорослими мали своїх дітей, і Юрій неодноразово допомагав сестрі у складних життєвих ситуаціях, особливо опікуючись її донькою – похресницею, яку жартома називав «карамелька».
Юлія також відзначає, що Юрій пішов медичним шляхом, як і їхня мама-медсестра, навіть навчалися у одному медичному закладі. Колектив родини дуже хвилювався після того, як Юрія мобілізували у перший день повномасштабного вторгнення, проте він заспокоїв усіх, заявивши, що не може залишитись осторонь. Його часто згадують і люблять.
Ще одна свідчення про Юрія залишив військовий побратим Петро, який поділився детальним описом подій 2014 року. У червні-липні того року, на лінії розмежування з Росією, Юрій разом із приданими підрозділами просунувся на 7 кілометрів у напрямку Ізвариного. Звідти евакуйовували поранених, і саме Юрій надавав медичну допомогу також і тяжкопораненим сепаратистам, які декілька тижнів очікували евакуації разом з українськими військовими. Після цього, через розподіл маршрутів виходу з оточення, співпрацівники довгий час не бачилися.
У 2022 році, після деокупації Київської області, Петро на передовій 72-ї бригади привіз гуманітарний вантаж до Іванківського району. Дізнавшись, що у Іванківській районній лікарні перебуває медична рота, він завітав туди, щоб привітатися. Початково він не впізнав Юрія, адже минуло вже десять років, і вони дещо змінилися. Після зустрічі хлопці відновили спілкування, і Петро почав регулярно навідуватись до медичної роти майже щотижня.
Одного разу Юрій запропонував відвідати Петра в його рідному селі. Там вони швидко посмажили індика в тандирі, посиділи на пасіці, зробили пам’ятне фото (яке, на жаль, пізніше стало останнім) і попрощалися. Через тиждень, коли Петро завітав до медиків в Іванкові, його повідомили, що Юрій два дні не виходить на зв’язок. Тривога була величезною – спершу не хотілося вірити жахливій правді, було сподівання на чудо. Мати Петра навіть припускала, що Юрій потрапив у полон і там продовжує рятувати людей.
Проте надії не справдилися: трагічна новина про смерть Юрія підтвердилась. Товариші по службі зустріли його на похороні, де останнього проводжали у закритій труні, що додавало відчуття неймовірної втрати. Військові, які служили поруч із Юрієм, отримали з похорон цукерки, які його мама попросила роздати тим, хто справді був близьким. Петро ж продовжував підтримувати пам’ять, роздаючи цукерки військовим, яких зустрічав дорогою до Іванкова, а останню частину передав начальнику медичної частини 72-ї бригади – саме через цей підрозділ вони вперше познайомилися у квітні 2022 року.
Юрій Якименко залишив по собі спадщину доброти, відданості і професіоналізму, що надихає і згадуємо з теплом усі, хто його знав.
—
Авторка матеріалу: Тетяна Іванчук, письменниця
