Психологиня громадської організації GEN.Ukraine Вануі Мартиросян спеціалізується на проблематиці дитинства в умовах війни. Невдовзі після початку широкомасштабного вторгнення вона активно зайнялася психологічною реабілітацією дітей та підлітків, які зазнали психологічних травм, спричинених війною: втрат родичів, перебування в полоні, примусової депортації чи окупації. Вануі ділиться із Суспільним порадами, як можна підтримати дітей, які опинилися в надзвичайно важких обставинах, і яку професійну допомогу можуть запропонувати спеціалісти.
Цей матеріал доповнює текст «А ти пам’ятаєш? Як матері спілкуються з дітьми та зберігають пам’ять про загиблих на війні батьків». У ньому чотири українські жінки та їхні діти поділились власними переживаннями стосунків після втрати чоловіка і батька: як вони повідомляли про трагедію, долали біль, підтримували одне одного і берегли пам’ять про тих, хто пішов.
Перед початком повномасштабного вторгнення Вануі працювала з дітьми, які мали затримки розвитку, розлади аутистичного спектра, підвищену активність та інші проблеми психічного здоров’я. Уже в той період вона стикалася з травматичним досвідом, але після початку війни стало зрозуміло, що потреба у підтримці значно зросла — багато дітей зараз гостро потребують уваги й допомоги. В якості фахівчині вона обрала травмофокусовану терапію і зосередилася на роботі з дітьми і підлітками, які втратили батьків. Особисто вона теж пережила втрату близької людини — друга-військового, і це додало розуміння, що для дітей цей біль є значно гострішим.
Влітку 2022 року команда GEN.Ukraine організувала перший 30-денний психологічний табір в Іспанії. Вранці психологів радувало, наскільки дитяча психіка володіє пластичністю, як швидко діти відновлюються, отримавши сприятливі умови. Проте деякі аспекти викликали і тривогу. Зокрема, дехто з молодших школярів бере провину на себе за війну, вважаючи, що мав захистити батька або запобігти його участі у бойових діях. Це ірраціональне почуття провини — один із найскладніших аспектів для опрацювання.
Ще одна поширена емоція серед дітей — відчуття провини за те, що вони продовжують жити, ніби зраджуючи пам’ять загиблого, забороняючи собі веселитися чи займатися улюбленими справами, наприклад танцювати чи сміятися.
Діти приблизно до 8–9 років часто не до кінця усвідомлюють те, що трапилося, вірячи в можливість повернення батьків. Фахівці пояснюють, що у нормі розуміння незворотності смерті формується у 6–7 років, але для деяких цей процес відбувається повільніше. Один із потужних випадків психологічної роботи стосувався восьмирічного хлопчика з Бахмута, який втратив обох батьків. Хоч він і усвідомлював трагедію, протягом терапії виявилось, що він чекає на повернення мами. Такий захист дозволяв дитячій психіці уникати повного осмислення втрати. Завдання психологині полягало в делікатному розвіюванні цієї ілюзії, пояснивши, що смерть — це незворотно, але пам’ять про близьких зберігається у наших серцях і думках.
Концепція «кімнати пам’яті» — це символічний внутрішній простір, у якому зберігаються світлі спогади, пов’язані з людиною, котру втратили. Для дітей дуже важливо мати можливість повертатися до цих спогадів, бо страх забути покійного часто породжує тривогу і навіть патологічні реакції. На жаль, не всі родини мають змогу відкрито обговорювати ці теми, бо це викликає біль і у дорослих. Саме тому уявна кімнатка пам’яті допомагає дитині зв’язатися із образами близьких, де можуть бути фото, улюблені речі чи записи спогадів. Це – «рятівне коло», яке завжди з нею.
Часто в роботі із дітьми психотерапевти залучають малювання кімнати пам’яті. Після табору рекомендують створювати фізичні альбоми із фотографіями, збирати речі, які нагадують про загиблого, зберігати відео у спеціальних папках на комп’ютері. Це дозволяє проживати траур природньо і безпечно, допомагаючи адаптуватися з болем втрати. У випадках, коли спогади блокуються або надто болючі, а підтримки немає, дитина залишається «застряглою» у горі, переживає його довше і гостріше — немов живе з відкритою раною, що не загоюється.
Часто родини звертаються із запитом допомогти дитині впоратися з пережитим та налагодити життя далі. Основні симптоми, які вони вказують, це порушення соціальної взаємодії: дитина може відмовлятися спілкуватися, залишати улюблені заняття, уникати ситуацій, що нагадують про загиблого. Також часто виникають труднощі із саморегуляцією — прояви агресії, депресивні симптоми, наприклад небажання вставати з ліжка, часті сльози або нездатність виконувати побутові завдання. Ці симптоми часто супроводжуються нав’язливими думками, флешбеками, інтрузивними образами, коли дитина повторно переживає травматичні спогади немовби в реальному часі. Це яскраві сигнали, що дитина потребує фахової психологічної підтримки.
Іноді сім’ї звертаються по допомогу, не повідомивши дітям про смерть дорослого. Психологи не уникають цієї теми і допомагають батькам знайти оптимальний спосіб повідомлення правди. На жаль, багато дітей усе ще перебувають у невідомості, що загострює їхні почуття, адже вони відчувають реакції дорослих і дуже болісно сприймають приховування інформації.
Навіть наймолодші діти переживають емоційні втрати, хоч можуть і не пам’ятати конкретної людини, але гостро відчувають відсутність надійного дорослого поруч. Тоді терапія проводиться індивідуально, з аналізом потреб конкретної дитини: чи горює вона за конкретною особою, яку знає з фото, чи відчуває біль від загальної втрати батька чи матері. Ці маленькі пацієнти задають важливі запитання: чому саме вони залишилися без батьків, чому світ несправедливий, чому війна. В такі моменти формується усвідомлення власної відмінності від однолітків — їхнє життя змінилось, і вони теж уже інші.
Загалом діти здатні подолати втрати, якщо навколишні дорослі створюють безпечне, підтримуюче середовище для проживання горя. Однак через війну багато батьків і опікунів залишились без ресурсів на таку підтримку.
У роботі з родинами один із ключових аспектів — це забезпечення емоційної безпеки. Існує поняття «вікна толерантності» — це обсяг інформації чи емоцій, які людина може витримати в конкретний момент. Якщо психолог розуміє, що дитина зараз готова обговорити лише одне питання, сесію зупиняють саме на цьому, а далі рухаються поступово, не заглиблюючись одразу у біль. Головне — не завдати ретравматизації, бути впевненим, що дитина готова до проживання горя.
Наступним важливим складником є психоедукація. Потрібно пояснювати дітям, що з ними відбувається і навіщо потрібні психологічні сесії. Чому створюється «кімната пам’яті», чому говорять про болісні теми. Розуміння, що мозок після стресу і втрати працює інакше, допомагає дитині ставати активним учасником свого одужання, а не пасивним споживачем допомоги. Психолог стає своєрідним провідником, який допомагає освітити шлях і дає інструменти для повернення контролю над життям.
Важливо усвідомити, що не існує правильного чи неправильного способу горювання. Кожен спосіб, який обирає дитина та родина, є прийнятним. Витрачати стільки часу, скільки потрібно — абсолютно нормально. Якщо у вашій сім’ї трапилася втрата, намагайтеся не уникати її, не робіть вигляд, що нічого не відбулося. Крок за кроком говоріть із дітьми про те, що сталося. Не соромтеся звертатися за допомогою, якщо відчуваєте, що самі чи ваша дитина не справляєтеся — це нормально. Завжди знайдуться фахівці, які зможуть надати професійну підтримку.
—
Ілюстрації в матеріалі демонструють:
– Дітей на сеансі групової терапії під наглядом психологів GEN.Ukraine, що підтримують одне одного у створенні «Колу надії».
– Як арт-терапія допомагає розвивати творчі навички, емоційну впевненість і знаходити внутрішній спокій.
– Малюки в літньому таборі, які після вправ з психологами намалювали «містерів Подушок» — символів, що відганятимуть нічні страхи.
– Загальні моменти проведення літнього табору від GEN.Ukrainian, де діти отримують комплексну психологічну підтримку.
