Навколо питання призначення мовного омбудсмена розгортається гостра дискусія, у якій, як неодноразово траплялося раніше, протистоять влада та громадянське суспільство. Здавалося б, в умовах війни це питання не належить до пріоритетних, однак саме серйозність підходу суспільства до його вирішення свідчить про його значущість. Справа в тому, що проблема набагато складніша та глибша, ніж комусь може здаватися, адже від діяльності Уповноваженого із захисту державної мови залежить не лише одна з другорядних сфер життя, а одна з фундаментальних основ національної державності.
Ще в радянську епоху, зокрема у 1970-х роках, радянські етнологи Сергій Арутюнов і Микола Чебоксаров розробили концепцію етнонаціональних спільнот, яка й нині широко застосовується в усьому світі, зокрема польським вченим Славоєм Шинкевичем та іншими дослідниками. Ця теорія, хоч і була адаптована відповідно до норм «комуністично-соціалістичної» цензури та офіційної ідеології, на той час виглядала доволі радикальною, оскільки дозволяла поглянути на інформаційну сферу під незвичним кутом. Зокрема, вона доводить, що:
– всі етнонаціональні спільноти — від племен і народностей до націй — формуються на основі мереж інформаційних комунікацій;
– у первісних суспільствах ці мережі базувалися на усному спілкуванні між сучасниками та поколіннями;
– з часом, у добу перших цивілізацій і середньовіччя, для передачі важливої інформації стали широко використовуватися спеціалізовані знакові системи, зокрема писемність;
– з кожним століттям роль таких знакових систем зростала, і сьогодні ми не уявляємо життя без Інтернету, електронних і друкованих засобів масової інформації, книг, довідників, кінематографа та телебачення.
Проаналізувавши низку фактів, Арутюнов і Чебоксаров дійшли висновку про те, що для того, щоб етнонаціональна спільнота могла вважатися повноцінною нацією, вона має:
1. Забезпечувати власні інформаційні потреби через власну мережу інформаційних комунікацій.
2. Використовувати унікальну мову, зрозумілу всім її членам.
3. Виконувати більшість інформаційних функцій самостійно, а не через мережі інших народів.
В разі, якщо більшість інформаційних потреб задовольняється через мережі інших спільнот, така група вважається не нацією, а «народністю», асоційованою з іншою нацією. За словами Арутюнова, прикладами таких народностей у РРФСР були чукчі, коряки, нивхи, евенки, ненці, які асоціювалися з російською соціалістичною нацією.
Слід зазначити, що термін «народність» сьогодні в етнологічній та націологічній науці вживають дедалі рідше. Однак аналіз інформаційних мереж радянської доби демонструє, що українці задовольняли значну частку своїх інформаційних потреб завдяки загальносоюзній, російській чи російськомовній, інформаційній мережі. Яскравими прикладами є масове споживання центральних видань («Правда», «Известия», «Комсомольская правда», «Труд», «Советский спорт», «Огонек», «Вокруг света», «Наука и жизнь», «Советская женщина» та ін.), які переважали за популярністю українські друковані видання. Також значну роль відігравало союзне телебачення «Держтелерадіо», кінематографія на кшталт продукції «Мосфільму» та книги з високими накладами, які видавалися у «центрі».
У цьому сенсі українці мало чим відрізнялися від перелічених малих народів Півночі, таких як чукчі чи коряки, хоча радянська ідеологія наполягала на тому, що український народ у складі «найщасливішого союзу непорушних республік свободних» досяг вершин національного розвитку. Водночас українці, подібно до малочисельних народів, втрачали рідну мову, русифікувалися і забували власну історію та культуру.
Варто відзначити, що інформаційна залежність — це не абстрактне поняття, а реальність. Коли країни з різним рівнем розвитку інформаційних мереж сусідять, сильніша мережа неминуче поглинає слабшу. Особливо цьому сприяє спільна мова таких мереж. Відомий націолог Бенедикт Андерсон у своїй праці «Уявлені спільноти» наголошує, що у Європі, де колонії та метрополії не розділені океанськими просторами, одна з ключових умов формування незалежної модерної нації — це відмежування від інших через власну «друковану» мову.
Ілюстративними прикладами є:
– Жорж Сіменон, всесвітньо відомий французький письменник, який народився, виріс і почав кар’єру у франкомовній Валлонії, що є частиною Бельгії.
– Бернард Шоу, англомовний драматург і родом ірландець.
– Світлана Алексієвич, недавня лауреатка Нобелівської премії, яку, попри білоруське походження, часто відносять до числа діячів російської культури.
Лише за останні 30 років новітньої незалежності Україна докладає значних зусиль, щоб звільнитися від впливу російської інформаційної мережі, яка досі частково оточує її своєю проникливою павутиною. Саме тому так важливо, хто займатиме посаду мовного омбудсмена, і чи володіє ця особа необхідними компетенціями, навичками та досвідом.
Нинішня війна охоплює не лише військову, а й інформаційну сферу, зокрема мовну. На омбудсмена покладається великий обсяг завдань, пов’язаних із захистом державних інтересів та відстоюванням національної позиції, які потребують не стільки особистої лояльності чи популярності, скільки досконалого професіоналізму та відповідальності.
