Анна Тохмахчі, Amnesty International Ukraine для «Новинарні»
Президент Зеленський нещодавно зазначив: «Наші героїчні військовослужбовці повернуться додому, коли ми переможемо ворога». Однак деякі військові вже повертаються із зони бойових дій. Це, зокрема, ті, хто отримав поранення або травми, звільнилися з полону, залишають армію у зв’язку з віком чи сімейними обставинами. Незважаючи на складний життєвий досвід, ці люди прагнуть знайти свій шлях повернення до мирного життя.
Нижче — розповіді трьох ветеранів, учасників освітнього ветеранського проєкту Amnesty International Ukraine «Трайб». Кожен із них прийшов із власною ідеєю, але з’єднані спільною метою — закласти міцний фундамент змін для тих, хто повернеться з війни.
«Потрібна зона відповідальності». Микола Дегтярьов
«Мене виховували комуністи та священики РПЦ», — так про себе розповідає ветеран Микола Дегтярьов. Він родом із Кропивницького і двічі воював: спочатку під час АТО в 2015 році, а потім у повномасштабній війні Росії проти України. У лютому 2022 року працював за кордоном і міг залишитися там, однак повернувся і разом із другом був мобілізований до ЗСУ.
Армія змінила Миколу кардинально:
- «Я був важкою дитиною. Чесно кажучи, у 2014 році відкидав все українське. Лише в 2015-му, потрапивши до армії, почав переосмислювати себе.
- У минулому році навіть направився до своєї школи, щоб вибачитися перед учителькою української мови.
- Остаточно перейшов на українську мову лише в 2022 році на фронті Миколаївщини.
- Разом із всією позицією ухвалили рішення підтримувати та переходити на українську, допомагаючи одне одному».
У 2022-му Микола отримав важку травму спини — почала відмовляти ліва нога, через що був звільнений із армії. Зараз у хребті чоловіка встановлено кейджі — штучні конструкції, які тримають хребет у правильному положенні. Лікування та операції, довгі години у чергах від ВЛК, але найбільшим випробуванням стала невизначеність майбутнього:
- «Не знаєш, куди йти, що робити, до кого звернутися за допомогою.
- Мій день — це: полежав, встав, пройшовся до кухні, трохи походив по дому, знову ліг.
- Нема з ким поспілкуватися. Це серйозна проблема».
Миколу врятувала порада знайомого: звернутися по безкоштовну психотерапію для ветеранів.
- «У мене циклотимія — розлад, що супроводжується змінами настрою.
- У певний період маю активний бойовий настрій, а потім на місяці закриваюся в кімнаті.
- Коли нема нікого, хто б підтримав, впадаю у стан бездіяльності, що лише погіршує становище».
Нині Микола став учасником освітнього проєкту «Трайб», що реалізується Amnesty International Ukraine за підтримки партнерів. Після навчання він прагне покращити систему проходження ВЛК і інформування ветеранів про можливості після служби:
- «Щоб я не замикатись у собі, мені потрібна зона відповідальності».
- Найбільший інтерес викликає період проходження медкомісії та подальший час, адже людина, виснажена після служби, змушена знову стикатися з непередбаченими труднощами.
- Незважаючи на електронні направлення, все одно існують черги, відсутня підтримка та дотримання зручності для ветеранів.
- Після ВЛК людина виходить із запитанням: «Куди далі йти?» І жодних чітких вказівок».
«Я — незручна ветеранка». Анна Ладєєва
Анна служить у війську з 2001 року, пішла військовою медициною шляхом свого батька — військового анестезіолога-реаніматолога, який стояв біля витоків цієї професії в українській армії. За більш ніж 20 років служби жінка стикнулася з багатьма проблемами, зокрема:
- Недбалість зі сторони керівництва, яке виконує обов’язки формально, а не піклується про особовий склад.
- Зневажливе та дискримінаційне ставлення, випадки домагань.
- «Жінкам у армії завжди важко: щоб стати професіоналом, потрібно працювати удвічі більше.
- Репутацію швидко псують плітки та недоречні жарти за спиною.
- Все залежить від колективу і передусім від командира».
Анна — матір трьох синів, наймолодшому — п’ять років. Вагітною ним у 2019 році вона перебувала на ротації, на 7 місяці мала бойові завдання. У середині 2024 року її визнали непридатною до військової служби через виявлене новоутворення:
- «У мене пухлина головного мозку, що виникла унаслідок контузії часів АТО.
- Я погано чую на праве вухо, а в голові з’явилася «вава» — так я називаю цей симптом.
- Спочатку мене не звільняли, бо говорили, що такого рівня офіцерів не випускають.
- Пережила інфаркт на ногах і два передінсультних стани».
Звільнення з армії далося нелегко, були думки повернутися до служби. У складні періоди психотерапевтична підтримка допомогла працювати з суїцидальними думками:
- «Я не хотіла нікого бачити, мене «ламало», було відчуття наче залежності.
- Прокрастинація була жахлива.
- Лише останні місяці я починаю відчувати повернення до себе колишньої і бачу нові можливості допомагати ветеранам».
Нині Анна передає досвід військовим медикам, її запрошують на консультації, працює сарафанне радіо. Допомогу їй надала ветеранка Тата, яка запросила на гольф для ветеранів, а згодом — на курс 3D-моделювання протезів та ортезів у КПІ ім. Сікорського. Це допомогло їй реінтегруватися в цивілізоване середовище — хоч і в колі своїх однодумців. Водночас Анна відзначає:
- «У деяких програмах мене ігнорують через дитину.
- Я — незручна ветеранка, не така тендітна, як зазвичай показують на фото.
- Часто чую відмови або обіцянки «подзвонити», яких не виконують.
- Через це практично рік ніде не з’являлася».
Анна зі спільницею вирішили створити ресурсний центр для ветеранок-матерів:
- Щоб мама-ветеранка могла прийти, отримати позитивні враження.
- Щоб поспілкуватися з іншими мамами, поки діти граються.
- Щоб мати змогу перепочити, адже ветеранка — це «оголений нерв».
- Центр забезпечує прихисток і допомагає прожити біль, отримати позитив і рухатися далі.
- Цей центр є місцем, куди можна завжди повернутися».
«Як мінімум, просто не принижуйте». Юрій Величко
Юрій був вільним художником до початку війни. У 2014 році, з початком бойових дій на Донбасі, намагався потрапити до війська, хоч і не дуже зацікавленим через вік — йому було 54 роки. На питання, чому він пішов на фронт, відповідає:
- «Бо є речі, які, хоч і опираєшся, розумієш — так треба».
Спершу Юрій служив у «Правому секторі», згодом став танкістом у 46-му окремому штурмовому батальйоні спецпризначення «Донбас». Військова служба допомогла йому відкрити справжнє покликання — фотографію:
- «Як я без камери? Воєнних фотографів тоді майже не було, мене зізнавали, що мої світлини прославили батальйон на всю країну».
У 2017 році звільнився з армії, пояснюючи:
- «Почалося щось не зрозуміле — чи війна, чи ні. Стріляти не дозволяли, війська розводили».
Після звільнення ще рік подорожував Україною та за кордоном із військовими в мистецькому проєкті «Життя на нулі», демонструючи світові свої фото. Повернувшись, оселився в селищі Царичанка на Дніпропетровщині. Відчував розгубленість та думки про повернення на службу у 2022 році, але вже не мав призовного віку:
- «Ніколи собі місця не знаходиш. Наче рибу викинуло на берег».
- «Там, хоч і небезпечно, кров і стрілянина, усе було простіше і зрозуміліше».
- «Після повернення багато що дивує».
Юрій займається створенням медіацентру в Царичанці для організації освітніх і культурних проєктів:
- Знімає сюжети про видатних людей громади.
- Створює уроки української мови для населення.
- Проводить фотосесії.
- Бореться за гідне вшанування пам’яті загиблих військових.
Нещодавно на Алеї живої пам’яті встановили пам’ятник, який, за словами Юрія, виглядає аматорським:
- «Хтось привіз різні гільзи, зварили докупи — і це має символізувати пам’ять».
- «Дешево і сердито, без погодження з родинами загиблих і ветеранами».
- «Пам’ятник стоїть навіть без таблички».
- Юрій подав запити до влади для з’ясування, хто затвердив проєкт і скільки він коштує.
Односельці та ветерани поділяють його точку зору. Юрій заявляє:
- «Я не вимагав особливої поваги, проте, як мінімум, прошу не принижувати».
- «Це відчуття несправедливості болить і його важко терпіти».
Він прагне бути прикладом для інших ветеранів, які повертаються з війни, демонструючи можливість боротьби з несправедливістю законними методами. З цією метою Юрій також бере участь у освітньому ветеранському проєкті «Трайб»:
- «Хочу створити спільноту».
- «Більшість активних зараз на фронті і не мають доступу до повсякденного життя, не можуть брати участь у вирішенні проблем».
- «Я ж стримуюсь і працюю над фундаментом, щоб люди, які повернулися, відчули себе потрібними та чеканими».
Загальні відомості про ветеранів
Станом на рік тому в Україні було зареєстровано понад 1,3 мільйона ветеранів та ветеранок. За прогнозами Міністерства у справах ветеранів, після завершення російсько-української війни чисельність ветеранської спільноти може сягнути 5–6 мільйонів осіб.
Читайте також:
- Нова директорка Amnesty International в Україні Вероніка Вельч розповідає про символічне і жорстоке мінування раніше окупованих Росією територій.
- У «Дії» з’явився новий розділ, присвячений ветеранам.
- «Усі візки пороздавав. Хай я на протезах, але в кайф ходити самому». Історія сапера-ветерана Олександра Фасолі, який і після важких поранень лишається потрібним Україні.
Унікальних переглядів: 239
