Великобританія є одним із наших провідних партнерів у Європі, особливо в питаннях постачання систем протиповітряної оборони, роботи з безпілотними літальними апаратами тощо. Проте які ще напрямки військової співпраці потребують подальшого розвитку?
Почну з подяки за запрошення — мені приємно виступати з позиції посла. Щодо співпраці з Великобританією в оборонній сфері, варто наголосити на тому, що вже з 2023–2024 років я звертав увагу на важливість спільного технологічного розвитку. Уявімо ситуацію, коли війна затягується, і ми надаємо нашим партнерам список необхідного озброєння, а вони дивляться на нього з нерозумінням, застрягши в парадигмі Другої світової війни та її наслідків.
Повторюся: війна у форматі 24 лютого 2022 року не повториться. Чим більше країн буде залучено у спільний технологічний процес, тим надійнішим буде партнер, який зможе нас підтримати у майбутньому. В основі міжнародних відносин завжди лежить національний інтерес, і він для Великобританії полягає в розвитку безпілотників, хоча продукція й втрачена в бою, та Великобританія не зберігатиме її на складах. Для неї це перспектива входження в технологічний ланцюг і збереження новітніх технологій.
У цьому плані Великобританія має усі ресурси: достатньо коштів і технологічного потенціалу. Хоч сучасні зразки дорогі, залучення до нашого технологічного процесу дозволить подешевшати продукції – це вже виклик для самої Великобританії.
Нам надзвичайно потрібен надійний партнер, який буде інтегрований у технологічний процес. Це дасть нам гарантію, що за рік у нашого альянсу буде здатність виробляти зброю, що відповідає нашим бойовим потребам.
Варто також зауважити, що вся нова або оновлена зброя в Україні одразу проходить випробування на фронті. До цього слід ставитися з максимальною акуратністю. Адже більшість країн НАТО схильні вважати, що постачання нового озброєння автоматично вирішить усі проблеми обороноздатності, але це хибне переконання. Насправді нове озброєння потребує перегляду тактики, форм застосування, структури застосування, доктрин та системи підготовки з урахуванням фінансування. Для країн НАТО це процес, що може тривати до п’яти років.
Тому країна, яка першою інтегрується в такі технології, матиме стратегічну перевагу і зможе в майбутньому ефективно оновлювати свої озброєння. Однак не забуваймо, що у Альянсу існують власні доктрини застосування, розбудови і політики розвитку, які не завжди відповідають реаліям сучасного поля бою.
З іншого боку, в Європі вже відкрито говорять про підготовку до можливої великої війни. Більшість політиків схиляються до сценарію, який нагадує Другу світову війну, і називають приблизний термін — 2030 рік. Проте якщо війна дійсно розпочнеться за таким сценарієм, розрив у п’ять років між необхідною підготовкою та реальністю може мати фатальні наслідки.
Щодо готовності окремих країн, зокрема Великобританії, ситуація складніша. Водночас можна бачити реальну активність таких держав, як Естонія чи Польща, яка інтенсивно закуповує танки — всі вони є членами НАТО. Варто зазначити, що між політичними заявами і практичними кроками у сфері оборони існує значний розрив, адже національна оборона цих країн зосереджена на колективній безпеці.
Є занепокоєння, що хоча розуміння неминучості конфлікту існує, присутній певний інфантилізм, що дозволяє думати, ніби його можна уникнути. Проте для належної підготовки потрібна тверда воля та чітка стратегія.
Наш досвід із новими технологіями зобов’язує не лише пишатися ними, а й докладати максимальних зусиль, щоб допомогти нашим партнерам опанувати їх. Це комплексний підхід, який включає:
– розробку ефективних платформ, де кожна зі сторін може отримати зацікавленість,
– інвестиції не в те, що є сьогодні, а в перспективу через п’ять років,
– залучення системи підготовки для підготовки кадрів,
– демонстрацію змін у тактиці і ландшафті бойових дій.
Цей процес почався вже понад півтора року тому, але результатів поки що не видно.
Обговорюючи ініціативу «коаліції охочих», яку 2 березня оголосив Кір Стармер, і до якої приєдналися понад 30 країн, варто зазначити:
– це інноваційна і смілива ініціатива, яка дає надію, що ми зможемо отримати необхідне фінансування для виробництва озброєння,
– проте реалізація вимагає часу через демократичні процеси у численних країнах,
– уряди мають різний рівень коаліційної спроможності,
– для підтримки маємо розраховувати на бізнес, який менш залежний від політичних коливань,
– зрештою, заходи потребують ширшої політичної волі, можливо, із залученням США.
Ситуація за океаном загалом динамічна: підтримка зростає, пропонуються масштабні пакети допомоги – у тому числі з ініціативи Трампа, який має намір виділити до 100 мільярдів доларів на озброєння, що фінансуватимуть європейські партнери. Проте слід враховувати непередбачуваність такого підходу і те, що мирний договір найближчим часом не буде укладено.
Щодо перспектив розгортання миротворчих контингентів в Україні, це питання залишається дискусійним і викликає неоднозначну реакцію серед військових та політиків. З огляду на сучасні загрози, контингент у традиційному розумінні виглядає вкрай сумнівним.
Для здійснення миротворчих операцій потрібні відповідні спроможності, які наразі обмежені. Політична підтримка — це важливо, але вона не замінить вирішення практичних задач оборони.
Стосовно фінансових можливостей Великобританії, вони значно відрізняються від американських. Незважаючи на це, Британія намагається допомагати Україні, за що заслуговує подяки, але самостійно вона навряд чи зможе фінансувати масштабні програми без підтримки коаліції інших держав.
У контексті відносин НАТО важливо відзначити, що незважаючи на усі складнощі, Альянс залишається ключовим силовим блоком і стратегічним орієнтиром для України. Водночас не виключено, що без кардинальних реформ і здатності протистояти зовнішнім викликам, доля Альянсу може повторити долю Ліги Націй.
Зокрема, якщо одна з країн-членів НАТО зазнає серйозного агресивного нападу, як це відбувається нині у нас, це може стати критичним випробуванням для міцності союзу. Немає гарантії, що «п’ята стаття» спрацює беззаперечно.
Військові прогнози залишаються складними і непередбачуваними, адже залежність від численних невідомих факторів виключає точне передбачення.
Загалом Альянс потребує переосмислення та перебудови без політичних амбіцій, з фокусом на безпеку, зокрема безпеку України, і лише потім — розширення безпекового об’єднання.
Щодо сучасної фази війни, у 2023 році Валерій Залужний висловив думку, що ситуація нагадує Першу світову війну через технологічну стагнацію і загрозу виснажливої окопної війни, яка може затягтися на роки і визначити долю української держави.
Існує:
1. Глухий кут, що породжений зміною тактики і технологій, коли лінія фронту стає прозорою завдяки насиченню безпілотниками.
2. Росіяни, замість чисельного наступу живою силою, застосовують нові технології – FPV-дрони на оптичному волокні, що збільшило фронт з 10-15 до 50 кілометрів.
3. Внаслідок цього скидають логістику України, перерізаючи шляхи постачання боєприпасів, евакуації та харчування.
4. Виникає виснаження позицій, що призводить до втрати оборонних рубежів.
5. На повітрі росіяни підняли «шахеди» на висоту понад 2 000 метрів, які долітають до Києва для нанесення ударів.
Вихід із технологічного глухого кута — це постійний зосереджений розвиток передових технологій з прогнозом на рік, два і більше вперед.
Прогнозується, що ця ситуація і суперництво у технологіях триватиме близько трьох-п’яти років, порівняно з історією танків та блицкригів, коли пройшло понад 25 років від винаходу танка до масових бліцкригів.
Війна, яка почалася 24 лютого 2022 року, за принципами вже завершилася до кінця 2023 року. Військові колони та масштабні сутички відходять у минуле, натомість іде війна на виснаження ресурсів.
Сучасна лінія фронту призначена насамперед для активного убивства, а інші бойові дії відбуваються в більш розосередженому форматі.
Якщо намагатися проводити лише припинення вогню без формування стійкої оборонної спроможності, то війна може тривати роками — так само, як і конфлікт, розпочатий у 2014 році.
Щодо мобілізації населення, то дефіцит людей є спільною проблемою як для України, так і для Росії. Загальні втрати вбитими та пораненими становлять критичний рівень.
У Росії стоїть вибір між залученням місцевого населення великих міст для мобілізації або пошуком альтернатив у вигляді масового виробництва безпілотників, що можуть перетворити концепцію війни кардинально.
У минулому кількість дітей у родинах була значно більшою, що компенсувало людські втрати. Зараз такий сценарій менш реалістичний.
Отже, два складові майбутньої війни — демографічний чинник, який вимагає мінімізації людських втрат, і економічний, який пов’язаний із величезними затратами на озброєння.
Для прикладу, під час Першої світової британська армія використовувала близько мільйона снарядів на місяць. Нині британська армія не бачила мільйон снарядів, адже закупівлі великою мірою йдуть для України.
За минулий рік Україна отримала велику кількість безпілотників — близько 500 на день. Для їх знищення за стандартами НАТО потрібно щонайменше по три ракети на ціль, що становить 1 500 ракет.
Ціна безпілотника — приблизно 50 000 доларів, а ракети типу IRIS-T — орієнтовно 800 000 доларів. Продукція на кшталт Patriot виробляється у кількості близько 200 штук на рік, що значно нижче за потреби.
Отже, майбутня війна — це війна наддешевих технологічних засобів з високою ефективністю, яка вимагає нових стратегій і розуму для управління ресурсами.
Незважаючи на появу нових видів озброєння, Україна не змогла швидко опанувати нові технології, що раніше визначало долю імперій у історії.
В цілому, необхідно враховувати, що успішність у війні залежить не лише від кількості людей, а й від розвитку і впровадження нових технологій, економічної спроможності та стратегічного планування з горизонтом у кілька років.
