Діти граються серед руїн мосту, який був зруйнований у боях із російською армією. Солдат у стабілізаційному пункті відмовляється дзвонити рідним. Селяни повертаються до своїх зруйнованих будинків після деокупації. Саме такі сцени можна побачити у новому документальному фільмі «Мілітантропос», світова прем’єра якого відбулася на 78-му Каннському кінофестивалі, а українська — на 22-му міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA.
На останньому з цих заходів стрічка отримала нагороду від журі Спілки кінокритиків України із формулюванням: «За поліфонію голосів, що з елегантністю, стилем та сильними візуальними метафорами створюють портрет народу, який було виштовхнуто із зони комфорту, проте він не впав у трагізм, а прагнув повернути втрачене».
Термін «Мілітантропос» — це поєднання двох слів: латинського «milit» (воїн) і грецького «antropos» (людина), що означає «сутність, яку набуває людина під час війни». У описі фільму наголошується, що цей граничний досвід вимагає постійної індивідуальної та колективної трансформації, і в ситуації потрясіння «мілітантропос» обирає війну як єдину можливість для подальшого існування.
Про зміст стрічки, її ідею, а також сприйняття на світовому кінофестивалі в Каннах розповіла співрежисерка фільму Аліна Горлова у інтерв’ю проєкту Донбас Реалії (Радіо Свобода).
– Це фільм про те, як війна змінила всіх нас? Я правильно зрозумів основний меседж?
– Так, це розповідь про те, як ми змінилися, як війна стала буденністю, частиною нашого життя. Проте у фільмі також чітко видно, що деякі речі залишилися незмінними, незважаючи на такі страшні обставини.
– Після перегляду залишилось моторошне відчуття. Чи ви прагнули викликати саме такі емоції?
– Насправді, ні. Ми хотіли показати більше світла в стрічці. За це відповідають кілька сцен. Хоча не можна сказати, що фільм надійний і вселяє надію, ми прагнули зафіксувати певну життєву енергію, яку зберігають наші люди.
В приклад можна навести:
- діти, котрі на галявині їдять полуницю та черешню на зруйнованому мосту;
- сцени співів колядок на вокзалі, де люди слухають різдвяні пісні;
- епізод наприкінці, коли один із героїв їде на фронт, а інші говорять: «поплакали — можна й потанцювати».
Для мене ця фраза — одна з ключових у фільмі. Мені не хотілося, щоб у глядачів залишалося відчуття пригніченості, хоча розумію, що деякі сцени можуть спричинити ретравматизацію. Водночас наприкінці має виникнути певний драйв.
– Чи це пов’язано з тим, що я сам є «людиною війни» і живу в цьому контексті?
– Це дуже важливе питання, яке варто ставити собі українцям, що безпосередньо переживають війну. Щодо створення фільму — усе почалося абсолютно спонтанно. Ми почали знімати в перші години повномасштабного вторгнення.
Наша команда, яка давно працює разом (мається на увазі кінопродакшн TABOR, разом із Аліною Горловою над стрічкою працювали Єлизавета Сміт та Семен Мозговий), без попередньої домовленості почала фільмувати там, де опинилася: частина людей – у Києві, інші — у центральній Україні.
Ми продовжували знімати навіть після деокупації Київщини в квітні 2022 року. Вирішили, що фільм буде колективним проєктом: так само, як його почали, так і продовжуємо.
Приблизно через півроку поїхали за Київ, переглянули знятий матеріал і почали формувати концепцію. Так з’явилася ідея трилогії:
- Перша частина — «Мілітантропос»: як війна трансформує людину.
- Друга — про те, як війна змінює відчуття і сприйняття смерті.
- Третя — як війна впливає на час, простір і інші країни, не лише Україну.
Нам, кінематографістам і митцям, важливо відновити наратив того, що сталося з нами від початку. Бо багато хто пережив травму. При психологічній травмі важливо осмислити та відновити цей наратив. Моя ідея полягала саме в цьому: концептуалізувати досвід українців, щоб він набув форми процесу від початку до сьогодення.
Фільм побудований таким чином, що спочатку показують низку травматичних подій, далі історія перебуває у більш структурованій формі і в підсумку набуває цілісності. Це фільм-процес, спроба осмислити те, що сталося з нами.
– Чи є це форма терапії?
– Безперечно. Це можливість і поплакати, і посміятися, подивитися на себе збоку, усвідомити, що життя триває, як би банально це не звучало.
Дивіться ФОТО: Боно на червоній доріжці Канн спільно з українськими військовими презентував фільм Stories of Surrender.
– Як ви глибше, як режисерка, оцінюєте зміни в українцях, які зумовила війна?
– Це складне питання, відповідь на яке я довго шукала. Головна зміна — це відчуття смерті, що супроводжує нас щодня.
Найбільше, що відрізняє нас від решти світу, — усвідомлення крихкості життя. Ми лягаємо спати зі знанням, що можемо не прокинутися. Це розуміння змінює людину.
Особисто я, мої знайомі, родичі, а також багато інших людей помічають, що завдяки цьому починає цінуватися краса, помічаються дрібниці, які раніше здавалися неважливими. Цей «смак» життя і гостре відчуття живого стали інтенсивнішими.
Звичайно, ми не можемо порівнювати себе з бійцями на передовій, але в деяких аспектах це схоже.
Також багато хто змушений був зробити складний вибір в умовах, які не обирав. Ця історія, без сумніву, про людей, що залишилися жити в Україні в цих надскладних реаліях.
– Як сприйняли фільм у Каннах? Цей український досвід — три роки повномасштабної війни — важко усвідомити. Чи є він унікальним у Європі?
– Зали були повні. Критики дуже тепло прийняли стрічку. Зокрема на IndieWire — один із найавторитетніших ресурсів для кінокритиків і профі, який фокусується на незалежному кіно — ми отримали оцінку А (найвищу). Це відкриває великі перспективи для показу фільму у США.
Я не бачила негативних рецензій під час фестивалю — вони були переважно схвальними, хіба що кілька винятків, що є нормально. Фільм супроводжували довгі овації, він був прийнятий з великою теплотою, чого я не очікувала.
Також Канн змінилися: ми були там у травні 2022 року з фільмом «Бачення метелика» (режисер Максим Наконечний, Tabor Production) у програмі «Особливий погляд». Тоді нас часто питали про Росію, росіян, російську культуру, а цього року – вже ні. Запитували більше про наш український досвід, проявляли щиру зацікавленість.
– Ви сказали, що дещо залишилося незмінним в українцях під час війни. Що саме?
– Ми намагаємося показати життєву силу, яку зберегли українці. Значна частина фільму присвячена людям, які повертаються до своїх сіл. Це не випадково — ми багато подорожували деокупованими територіями.
Відзначили кілька сцен, де люди працюють на землі, відновлюють свої оселі. Це свідчення незмінної любові до рідної землі, до якої українці повертаються, навіть якщо їхні будинки зруйновані.
Також важливою складаючою є любов. Наприкінці фільму є моменти, коли дівчина проводить хлопця на війну, а також сцени зустрічей людей на вокзалі. Ця емоційна прив’язаність і тепло залишились незмінними.
– Коли і де «Мілітантропос» можна буде побачити в Україні?
– Заплановано серію спеціальних показів. Ймовірно, масового кінопрокату не буде або він буде обмеженим, адже ми розуміємо, що аудиторія для такого фільму не дуже велика.
Покази відбудуться тоді, коли настане відповідний час. Плануємо заходи у Києві, Харкові, Запоріжжі, Львові. Також хочемо організувати показ у Краматорську для військових, наших героїв і всіх охочих.
Останній випуск Радіо Донбас Реалії
Просимо читачів ділитися своїми враженнями про статтю на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у Facebook, Telegram або Viber за номером +380951519505. Для мешканців окупованих територій доступна анонімна форма на сайті donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.
