У моїй стрічці пролітав флешмоб молодих амбітних 24-річних — це викликало по-справжньому теплі почуття, адже майже без насмішки хотілося радіти, яка ж у нас країна можливостей та соціальних ліфтів. Проте раптом з’явилася Софія Челяк і кількома абзацами зробила яскравий і глибокий удар.
Вона, можливо, мала на увазі ганебну репліку Гончаренка, який іронізував над 24-річною директоркою впливового зброярського концерну, але вийшло набагато масштабніше — фактично її слова стали маніфестом молодого покоління, яке вперше відкрито виступило проти старших (вік 45+), за те, що їм довелося взяти на себе тягар цієї війни.
Це я читала з мішаними почуттями болю й гордості, немов це моя знайома Улянка з «Після третього дзвінка», яка сказала правду.
Важливо розуміти:
- Ця війна мала бути війною нашого покоління, яка мусила розпочатися ще в 1990-х.
- Ми не були до неї готові і всіляко намагалися її уникнути.
- Не здійснили необхідні зміни еліт, що зберегло контроль Москви за ключовими національними ресурсами.
- Залишили російське військо в Криму й російських кураторів у медіа, церкві, школах до 2004 року і навіть довше терпляче сприймали російське панування.
- Завдяки відносній економічній свободі займалися відновленням «розкуркулених» радянським режимом родинних маєтків та занедбаних міст і сіл, керованих онуками сталінських функціонерів.
Але в процесі цієї відбудови ми нажили собі нові проблеми, готуючись до повторного «розкуркулення». Тим часом підросло покоління молоді, яке категорично заявило «ні» такому стану справ.
Прикладом може слугувати розмова молодої Марійки Савчин зі своїм батьком, де вона незаперечно сказала: «Якби ви, тату, не програли України, мені не довелося б тепер ховатися в лісі». Після цього батько замовк і більше не дорікав їй, бо важко знайти контраргумент. Покоління батьків Марійки хоча й намагалося уникнути конфлікту, воно не встояло перед ним.
Особлива згадка — Віка Амеліна, подруга Софії, чиї прах носить вона в багажнику. Віка нещодавно посмертно отримала премію Джорджа Орвела у Великій Британії за нон-фікшн книжку «Looking At Women Looking At War», котру так і не встигла допрацювати через загибель від російської ракети у Краматорську у 37 років. Це стикання зі смертю молодих є надзвичайно болісним досвідом.
Незважаючи на численні попередження, підготовки та протидію, відчуття провалу нашого покоління — очевидне. На жаль, молодь гине, попри всі зусилля, протиріччя цьому явищу глибоко неприємне і проти природного устрою суспільств.
Як не прикро, наше покоління допустило помилки, не виконавши так звану «Фортінбрасову місію» (серед 45+ є розуміння цього терміна з «Хронік від Фортінбраса»). Ми передали молодим те, що могли дати.
Наші батьки пережили ще гірше: у вирішальні миті вони не змогли завдати останнього удару агресору, а навпаки постачали йому ресурси для подальшого наступу.
Якщо б у 1990-х нам довелося б боротися, ми б, мабуть, теж програли. Тоді ми були надзвичайно неспроможними до самостійного державного існування.
Проте нині є реальний шанс вивести країну з 300-річної кризи.
Отже, тримайтеся міцно, і нехай Бог допоможе вам. Не сумуйте за, здавалося б, «вкраденою молодістю», бо ті, хто зараз розважається у Берліні та ходить на побачення з додатком Tinder, одного дня будуть вам заздрити — після перемоги нашої України.
Публікується зі збереженням стилістики авторки.
Джерело.
Про авторку: Оксана Забужко, письменниця.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
