Освітній фронт тихо зазнає поразок: за останні два роки Україна втратила 300 тисяч школярів.
Війна, яку майже не чути: без вибухів і сирен, але з катастрофічними наслідками. Лише за два останні роки кількість школярів в Україні зменшилася на 300 тисяч. Уявіть масштаб цієї втрати – це населення таких міст, як Полтава чи Івано-Франківськ. І ці діти покинули країну не через пряму загрозу ракетних атак. Адже ті, хто виїжджав через бойові дії, зробили це значно раніше.
Це – вирок нашій системі освіти та демографічній політиці.
- Більшість батьків старшокласників у моєму оточенні розглядають варіант продовження навчання дітей за кордоном – не лише через досягнення повноліття їхніх дітей, а й через низьку якість онлайн-освіти в Україні.
- Одна з моїх племінниць за два роки навчання відвідувала університет лише близько десяти разів, оскільки одногрупники, маючи вибір, надають перевагу дистанційному навчанню.
- Інша моя племінниця, що здобула вищу педагогічну освіту і справді любить працювати з дітьми, після двох років роботи в школі звільнилася – заробітна плата в 10 тисяч гривень у Києві не забезпечує гідного життя.
Ці приклади є однозначним засудженням системи, і якщо найближчим часом не сприяти позитивним змінам, це матиме наслідки для всього суспільства. Адже освіта – не лише питання дипломів, а й основа майбутнього нашої країни.
У 2014 році, коли Михеїл Саакашвілі з Кахою Бендукідзе розпочали свою діяльність в Україні і сприймалися як месії, Саакашвілі на одній з зустрічей зауважив: «Єдине, про що я шкодую, – це те, що в освіту треба було інвестувати у рази більше, тоді б ми мали зовсім іншу Грузію». Адже освіта – це про критичне мислення, свідомий вибір і свободу.
За даними Міністерства освіти і науки, станом на червень 2025 року в українських школах навчається менше ніж 3,9 мільйона учнів – це найнижчий показник за всі роки незалежності. Проблема не лише у демографії: це безпосередній наслідок війни, масової еміграції та зниження довіри до системи освіти. Якщо у 2021 році в Україні було понад 4,9 мільйона школярів, то у 2023 році – приблизно 4,2 мільйона, а у 2025 році – менше 3,9 мільйона. Зрозуміло, що 300 тисяч учнів за останні два роки залишили Україну не через ракети.
Масовий відтік учнів – це не лише освітня проблема. Це сигнал, що майбутнє країни поступово мігрує за кордон. Повернення дітей і відновлення довіри до української школи має стати національним пріоритетом, таким самим важливим, як і забезпечення військової безпеки. Звісно, оборонні бюджети мають бути основними, але в сучасних умовах для виживання необхідно одночасно турбуватися про завтрашній день – про те, що буде за рік і за десять років. Без власної стратегії збереження народу – держави не буде.
Наполеон колись казав: народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром змушений буде годувати чужу. У контексті освіти це можна сказати так: країна, яка не інвестує у власну освіту, матиме громадян, які навчатимуться за підручниками інших держав. Хтось – в окупованих територіях за російськими підручниками, інші – за європейськими, за власним вибором. Але якщо дитина з європейським дипломом не обирає повернення додому – це поразка для України.
Чому це вигідно ворогу
На перший погляд, зменшення чисельності школярів можна пояснити війною, еміграцією і хаосом. Проте у стратегічній перспективі це надзвичайно небезпечний сценарій, у реалізації якого невпинно зацікавлена Росія. Кремлю вигідно, щоб українські родини закріплювалися за кордоном, щоб діти звикали до нових мов, шкільних систем і культур. Через десять років мільйони українців можуть втратити свою національну ідентичність.
Це невидима війна за майбутнє нації, де основною зброєю виступають демографія, страх, невизначеність і освітній крах. Росія не лише руйнує школи ракетними ударами – вона руйнує довіру до сенсу залишатися тут, виховувати дітей і навчати їх рідною мовою.
Ворог має прямий інтерес, щоб українці не поверталися додому, створюючи вакуум, який згодом заповнять мігранти з Азії, Африки та Близького Сходу. Це розмиває національну ідентичність. Такий сценарій уже був, це – сторінки історії, уроки, які варто засвоїти так само міцно, як азбуку і таблицю множення.
Ця політика є довгостроковою колонізаційною стратегією – не танками радянського зразка, а через «демографічне розчинення». Якщо не змінити цей напрям зараз, через 10–15 років на українських землях житимуть люди, для яких ця країна не стане рідною. У разі нової війни вже не буде таких черг добровольців, як це було у 2022 році. Майбутнє України визначатимуть ті, хто не пам’ятає 24 лютого, кого не торкає душу пісня «Ой у лузі червона калина» і хто не вважає цю землю своєю.
Таким чином, далекоглядна державна політика щодо українських дітей – це питання не лише освіти. Це питання виживання держави.
