Коли хтось запитує, куди і звідки рухається путінський режим, не слід думати про алгебру, варто зосередитися винятково на арифметиці.
У своїй щотижневій колонці постійний автор RFI, філолог Гасан Гусейнов, розглядає вражаючу карту поширення білоруської, російської та української мов у Європі 1914 року. Що саме ця карта може повідомити нам про нинішні спроби Російської Федерації знищити Україну? Чому доля творців цієї карти є для нас важливим уроком?
Почуття відрази, яке виникає щоразу при прослуховуванні виступів Володимира Путіна, – це не лише виклик нашій розсудливості і психічному здоров’ю. Ще більш тривожним є спостереження за людьми, які, мало не підтримуючи агресора, що розв’язав братовбивчу війну, зловтішаються його безкарністю і навіть нарікають на інших нібито “винуватців”, які буцімто “надули” його самого.
Ними можна нескінченно переглядати численні, суперечливі заяви Путіна в переддень війни та в день її початку – лунають пояснення про “складні часи” і “національні інтереси великої держави”, а також про “специфічні вимоги”, які колишня наддержава має висувати світові. Найпопулярніший з цих аргументів: «Не подобається – чекай ядерної війни!» або ж: «Якщо ти такий сміливий – виходь на Червону площу і протестуй! Я ж не хочу через дурниці опинитися у в’язниці, зазнати побиття чи тортур!» Заперечувати цьому складно.
Проте чи означає це, що, рятуючись від тілесних мук, слід погоджуватися на катування розуму? Якщо ж слова не досягають розуміння, якщо вас свідомо вводять в оману або розповідають неправду, знаючи справжній стан речей, тоді варто звертатися до цифр.
Слова можна співставляти з об’єктивними даними. Ось факти.
Розпад Радянського Союзу, як останньої стадії історичного розвитку Російської імперії, ініціювали три найбільші слов’янські республіки: Російська РСР, Українська РСР і Білоруська РСР. Вони були населені спорідненими народами, офіційні мови яких практично являли собою діалекти однієї мови.
Проте почати варто дещо раніше. Міжнародна енциклопедія «Етнолог. Мови світу» вимірює лексичну схожість мов, які належать до певних сімей.
– Романські мови, наприклад, мають лексичну схожість: французька та італійська – 89%; іспанська та італійська – аналогічно – 89%. При цьому «тотожність» означає 100% схожість мови з самою собою.
– Аналогічна ситуація в слов’янських мовах: лексична схожість російської з українською та білоруською сягає приблизно 86%.
Чи є це багато чи мало? Жителям Іспанії, Франції та Італії ніколи не спаде на думку стверджувати, що через спільне походження їхніх мов існує одна “романська” мова, яка і є правильна для всіх. Наприклад, італійці не намагаються претендувати на монополію на мову, тільки тому що столицею Італії є Рим (Roma), який дав назву цілій мовній сім’ї, а французи – незважаючи на свого успішного завойовника Наполеона Бонапарта – також утримуються від таких безглуздостей.
Інша справа – відомий лозунг путінської агресії: «чобіт російського солдата робить будь-яку землю нашою». Навіть тут їхні союзники часом підставляють погано себе обслуговуючого “мишака”, бо лінія фронту сучасної Російської Федерації щільно співпадає з іншими історичними викликами.
Сто з гаком років тому, коли Російська імперія починала розпадатися на початку Першої світової війни, тремя головними “діалектами” російської вважали великоруський, малоруський і білоруський. Прихильники єдності імперії міцно трималися цієї концепції, яка, хоч незабаром показала свою неспроможність, але в певній мірі виконувала функцію наукового підґрунтя.
Варто згадати й реальні історичні факти. Відомі російські лінгвісти, члени Імператорської Академії наук Н.Н. Дурново (1876–1937), Н.Н. Соколов (1875–1923) та Д.Н. Ушаков (1873–1942) створили карту розповсюдження трьох мов: російської, української та білоруської – у європейській частині Російської імперії та суміжних країнах. Карту намалював дійсний член Імператорського Російського географічного товариства І.П. Піддубний.
Рік по тому, у 1915-му, була опублікована книга, що супроводжувала карту. Вона і сьогодні доступна у великих бібліотеках світу.
У 1914 році, звичайно, найбільшу увагу приваблювало поширення української мови на території тодішньої ворожої Австро-Угорщини. Проте сучасний читач карти може помітити інший цікавий факт: навіть найвідданіший прибічник імперських ідеалів не уникне порівняння меж наступу сучасної Росії на Україну з межею поширення української мови в межах колишньої Російської імперії.
Лінії карти свідчать, що від Криму до східних кордонів нинішнього Краснодарського краю, по обидва боки Азовського моря, панувала не російська, а українська мова. Державною мовою управління, поліції, жандармерії, губернських начальників, спецслужб та освіти, звичайно, була російська. Проте широкі верстви населення користувалися у повсякденному спілкуванні саме українською.
На території, що зображена на карті, є безліч свідчень – як більш ранніх, так і пізніших. Українську мовну стихію у Таганрозі описував Чехов, а нині, рухаючи курсором по карті Дурнова, Соколова і Ушакова, дивуєшся, що і в україномовній Суджі на Курщині та повсюдно на Кубані українська жива і зберігає свої традиції. Там мову витоптували повільно і болісно, застосовуючи всі карально-освітні ресурси.
Стоїть відзначити курйозний випадок, пов’язаний із постмортемною долею української мови на Кубані. Відомо, що Кубанське козаче військо було переважно українським, запорізького походження. З 1918 по 1920 рік існувала Кубанська народна республіка, яка прагнула об’єднатися з незалежною Україною гетьмана Скоропадського.
Червона армія та ВЧК знищили всю цю національну романтику на корені. Здавалося, що всі українські корінці були винищені без залишку. Проте не всі. У Новоросії, яка була завойована впродовж ХІХ століття і зігнала з цих земель корінні народи, залишалися живі українські традиції.
Одним із проявів мовної традиції було вітання – пароль і відгук:
– «Слава Кубані!»
– «Героям слава!»
Це вітання залишалося у вжитку до квітня 2015 року, коли його скасували за звинуваченнями у тому, що воно нібито завдає шкоди єдності “руського світу”, інспірованої «зловредним вітром київського Майдану».
Таким є парадокс козацького українства: спочатку застосоване для придушення чужинців, козацьке військо саме стало жертвою терору, коли прагнуло відіграти роль лише молодшого брата – слов’янського, іноді навіть російського, але все ж українського з усією його самобутністю.
Тому називати війну, розв’язану путінськими чекістами і підтримуваною озброєним ними нечистю проти України, «громадянською» чи «братовбивчою» – неприйнятно. Вона має іншу, фундаментальну основу.
Щоб зрозуміти цю модель, варто мати досвід життя або подорожей слов’янськими країнами Центральної та Східної Європи, де знання мов сусідів — не лише старших чи молодших — є нормою. Звичайно, російська тут займає особливе місце.
Вона протягом двох століть була не лише мовою влади, а й усталеною мовою літератури і наукового життя імперії, що простягалася від Атлантичного до Тихого океану. Не випадково, наприклад, польський єврей Юлій Марголін написав свою фундаментальну працю «Подорож у країну Зені» не польською чи мовою ідиш, а російською – з просвітницькою метою.
Ця двояка роль російської мови для слов’янських і не лише слов’янських народів Східної Європи зумовила справжню двомовність освіченого класу цього регіону.
Зовсім інша ситуація в Радянській і особливо пострадянській Російській Федерації. Як правило, російські люди від Балтії до Балкан вважають зайвим вивчати місцеві мови в країнах, де живуть навіть десятки років, мотивуючи це запитанням: «А навіщо?»
Винятки, звичайно, існують, і серед катів Бучі чи Маріуполя могли траплятися особи, які володіють двома мовами. Але здебільшого на боці РФ воюють одномовні або напівмовні люди, котрі не можуть виразно пояснити мету вбивства тих, хто, зазвичай, двомовний, і захищає свої домівки від путінських чекістів.
Сила чекістського племені полягає в тому, що відбір до нього відбувається за духом, а не за кровною спорідненістю.
Один зі співавторів карти 1914 року – Микола Миколайович Дурново. Якими були його життєві обставини?
– 1918–1921 – працює професором Саратовського університету, захищає докторську дисертацію у Петрограді.
– Переживає голод у Москві, видає ключові праці з російської граматики та перший варіант «Граматичного словника».
– До 1923 року – працює в Комітеті зі складання загальнодоступного словника російської мови.
– 1924 року їде у відрядження до Чехословаччини, звідки вивчає українські діалекти в Закарпатті.
– Навесні 1926 року читає курс у Брненському університеті.
– У 1927 році отримує запрошення на професорську кафедру в Мінську і повертається до СРСР.
– Близько 1927-го обирається академіком Білоруської академії наук.
– Вже через рік усіх його білоруських колег оголошують «буржуазними націоналістами», він звільняється з університету і виключається з академії наук.
У 1930-х роках Дурново тікає до Москви, щоб у 1933 році потрапити під арешт у сумнозвісній «справі славістів».
– У 1934 засуджений до 10 років таборів як «контрреволюціонер», відправлений до Соловецького табору особливого призначення.
– Там продовжує підривну наукову діяльність, пише граматику сербсько-хорватської мови.
– У 1937 році повторно судять і засуджують до розстрілу.
– 27 жовтня 1937 року Миколу Миколайовича розстріляно.
– У 1938 році розстріляли й його синів Андрія та Євгена.
Отже, коли ставлять питання, куди рухається путінський режим, слід відмовитися від складних міркувань і думати простим, доступним методом – арифметикою.
—
Гасан Гусейнов, опубліковано у виданні RFI
