Світ переживає кардинальні трансформації: застарілі моделі управління не відповідають викликам сучасності. Україна, перебуваючи на перехресті цих змін, активно шукає власне місце у цій динамічній реальності. Саме на цьому тлі виникає підрозділ «Азов» — корпус Національної гвардії України, який не лише веде боротьбу з ворогом, а й розробляє нові підходи до управління та лідерства. Чи стане ця модель фундаментом для відновлення країни та зумовить зміну парадигми управління в державі та армії? Про це розповідає Арсен «Лемко» Дмитрик, начальник штабу 1-го корпусу НГУ «Азов».
У час, коли колишні імперії розпадаються під тягарем внутрішньої втоми, а нові ще формують свою сутність, історія шукає не лише переможців, а й тих, хто здатен створити нову мову сили. Мову, в якій перемога вже не вимірюється кількістю техніки або бюджетом, а визначається здатністю діяти в умовах невизначеності, зберігаючи цілісність, інтуїцію та сенси.
Україна як простір можливого
Україна опинилася у такій позиції не випадково. Її хронічна незавершеність — не вада, а унікальний простір можливостей. Країна, яка тривалий час балансувала між різними моделями, так і не зуміла остаточно закріпити одну з них. Її слабкість перетворилася на гнучкість, а розмитість — на відкритість до переформатування.
Проте потенціал перетворень не реалізується спонтанно. Для цього необхідна відповідна платформа нового змісту. Саме такою платформою і став «Азов».
Можливо, «Азов» — єдине середовище в Україні, де управлінська реальність вийшла за межі формальностей і імітацій, де бойові структури формуються безпосередньо під тиском воєнних обставин. «Азов» — це не просто армійська одиниця, а прототип нової форми суб’єктності.
У цьому середовищі не знаходиться місця для фальшивок. Єдиним критерієм істини є виживання та конкретний результат. Саме тому всі, хто прагне справжнього перезаснування основ держави, сьогодні або служать у війську, або вже шукають свого місця в системі.
Військове середовище, попри загальну консервативність, під час війни володіє однією особливістю — висока планка критеріїв ефективності. Незважаючи на скептицизм прихильників «старої школи» щодо «Азову», їхній вплив недостатній, щоб стримати зміни, адже саме такі колективи здатні значно підвищувати ефективність.
У традиційній державі XX століття процес ухвалення рішень був формою контролю. Вона здійснювалась у системі з лінійним сприйняттям часу та чіткою ієрархією виконавчої влади. Сучасний світ, натомість, гіперреактивний, фрагментований, перенасичений інформацією, а кризи накладаються одна на одну, виникаючи не поступово, а миттєво.
Ключова трансформація стосується способів ухвалення рішень:
- Швидкість — але не хаос.
- Автономія — але не анархія.
- Поєднання військової дисципліни з інтелектуальною гнучкістю.
Справжня дисципліна — це не зовнішня форма, а внутрішній вектор відповідальності, коли дія виникає з усвідомленої потреби, а не виключно з наказу.
Потреба розуміти, чому та як робиться те чи інше, лежить в основі управління. Цю істину «Азов» засвоїв повністю, і неодноразово підходи корпусу адаптують інші підрозділи. «Азов» відкритий до обміну досвідом та готовий поділитися своїми напрацюваннями.
Пастка пострадянського стилю управління
Культура, що формує «Азов», повністю протилежна старій системі українського адміністрування, побудованому на перекладанні відповідальності, уникненні ризиків і імітації контролю. Саме тому «Азов» розглядається старою владою неоднозначно: цей корпус не лише боєздатний, він демонструє, що можна змінити практично все — від підготовки кадрів до ухвалення рішень.
Ця зміна несе не військову загрозу, а онтологічну:
- Якщо «Азов» правий, тоді традиційна модель управління визнає свою неспроможність.
- Створюється інтенсивна потреба змін у всіх аспектах.
Практика повномасштабного вторгнення довела, що жодна з визначальних структур державності не втратить вплив від таких змін. З цього двоїстого протистояння з’являється справжній сенс «Азову». Це вже не просто складова оборонної системи — це платформа для післякризового мислення та академія, що навчає управляти у ситуаціях без чітких інструкцій, і не лише на фронті.
Пострадянські методи управління були однією з ключових причин, через які Україна, отримавши незалежність у 1991 році, не зайняла достойного місця у світі. Держава керувала хаотично і шаблонно, а управлінське мистецтво деградувало з кожним роком.
Революція Гідності 2014 року стала наслідком як узурпації влади Януковичем, так і закономірним результатом деградації управлінської культури.
Цей же шлях поділяють і сусідні країни, які через спадщину радянського періоду та пострадянську нестабільність не мали можливості ефективно конкурувати у сучасних умовах.
Україна мала унікальні умови для протистояння повторній російській агресії завдяки своїй великій території, значним ресурсам і вкрай вигідному географічному положенню. Проте через відсутність адекватних управлінських механізмів вона не змогла з самого початку взяти активну участь у глобальних геополітичних реаліях.
Наразі Росія поширює свій вплив у регіонах, де могла б розвиватися українська альтернативна модель. Відсутність цієї моделі призводить до того, що Україна мусить вирішувати геополітичні завдання кров’ю, а не за допомогою ефективного управління.
Лідерство як можливість для майбутньої України
Цінно розглядати «Азов» не просто як формальну структуру корпусу чи командну систему. Значущим є зміст — мережа, в якій формуються:
- нові типи рішень;
- нові лідери;
- нова етика взаємодії.
Це постінституційна модель, яка не заперечує державність, а оновлює її зсередини. Держава, що не боїться бути гнучкою, система, яка довіряє власним виконавцям, армія, що стає носієм нового коду управління.
Коли ставиться запитання, якою буде Україна після перемоги, відповідь не криється в оновленій Конституції або коаліційних угодах, не в чергових інституційних реформах. Відповідь — у якості людей, які прийматимуть рішення:
- Чи мають вони досвід кризових ситуацій?
- Чи пройшли вони через моменти, коли правильних варіантів не було, але діяти потрібно?
- Чи здатні вони бачити ширший горизонт за межами власного підрозділу чи департаменту?
У процесі післявоєнної реконструкції — не лише міст, а й державних інституцій — вирішальну роль відіграватиме цей новий тип лідерства. Відновити бетон — справа відносно проста, значно складніше — сформувати культуру управління.
В епоху XXI століття, коли великі політичні процеси дедалі більше нагадують багаторівневі військові операції, нації виживатимуть не завдяки лозунгам, а завдяки здатності виховувати людей, які вміють мислити і діяти. «Азов» демонструє, що Україна вже формує таку мережу дії — це лише початок.
«Азов» не пристосовується до старої України, він формує нову.
Це і є його головна перемога, і одночасно — головна надія на майбутнє країни.
