Олексій Годзенко є керівником медіагрупи 413 окремого батальйону «Рейд» Сил безпілотних систем. Його професійний шлях розпочався у 2014 році, коли він почав працювати військовим журналістом на телебаченні. Через п’ять років він підписав контракт із 503 батальйоном морської піхоти, де виконував обов’язки працівника пресслужби.
Олексій поділився з Суспільним, як він долучився до війська і що підтримує його віру на цьому шляху.
«Воєнні журналісти — це військовослужбовці з камерами». Як почалася моя діяльність на фронті
У 2014 році розпочались революційні події, в яких я був активним учасником. Згодом почалася війна, і вже наприкінці того ж року я почав відвідувати зону бойових дій у ролі воєнного кореспондента, готуючи інформаційні матеріали. Спочатку це були невеликі інтернет-ресурси, а пізніше — телеканал «Новини 24». Мій графік був інтенсивним: два тижні на Донбасі, два тижні у Києві. Я працював практично на всій лінії фронту, знайомлячись із різними бойовими підрозділами.
Таким чином, роками перебував на війні — хоч і не в формі та без зброї, але в інформаційному полі, сприяючи Збройним силам. Під час зйомок і візитів заводив знайомства, у тому числі з військовими з 503-го батальйону, які неодноразово заохочували мене приєднатись до їхніх лав і працювати у пресслужбі. Моя відповідь була, що воєнні журналісти — це військовослужбовці з камерами, і ця ідея постійно звучала у розмовах.
«Не зміг відмовити». Служба у Силах оборони України
У 2019 році я прийняв пропозицію від 503 батальйону, яку передав мені тодішній командир, майор Вадим Сухаревський, який очолював Маріупольський батальйон морської піхоти, що славився своєю бойовою якістю. Я підписав трирічний контракт, який завершився приблизно два з половиною роки тому.
Під час початку повномасштабної війни ми були на позиціях у Верхньоторецькому, згодом перекинуті в район Волновахи, де відбувалися жорстокі бої на шляху прориву до Маріуполя. Після цих подій мене запросили до Міністерства оборони, де я приєднався до медійної команди. Там я деякий час працював у медіасфері відомства, згодом тримісячне відрядження провів у піхоті, де виконував надважливі завдання. Після цього перевівся до 413 окремого батальйону «Рейд» Сил безпілотних систем.
«Хвостовиком вбило у спину». Втрата батька
Вже навчили мене так, що ховатися від війни не має жодного сенсу. Якщо в країні війна, у людини не лише права, а й громадянські обов’язки. Бо я вважаю служіння своєй державі своїм обов’язком, особливо як журналіст. Адже під час війни журналісти часто опиняються у тісній взаємодії з фронтом.
Мій батько, Дмитро Олександрович Годзенко, загинув у 2016 році — це ще одна вагома причина, чому я не можу зрадити країну, армію та визвольні змагання. Він був керівником кількох підприємств, зокрема до служби — начальником відділу в «Нафтогаз Україна». У 2015 році добровільно пішов до 57-ї бригади, у 17-й батальйон. Провів з ними понад рік на ротації, головним чином на Горлівському напрямку.
Загинув 31 березня 2016 року внаслідок влучання 120-мм міни в їхній будинок. Хвостовий снаряд поцілив йому в спину. Наступного дня підрозділ почали виводити з зони бойових дій — він був дуже близький до повернення додому. Йому було 49 років. Позивний батька — «Годзіла».
«Завжди найважче — це втрата». Про військову службу і мотивацію не здаватися
Страх був завжди — коли ти їдеш туди, де щодня точаться бойові зіткнення, йдуть артилерійські дуелі, рухаються танки. Страх — це природній базовий рефлекс, і навіть сьогодні, перебуваючи в складних обставинах, я відчуваю цей стан.
Особливо запам’яталися саме бойові ситуації. У ролі цивільного журналіста я неодноразово потрапляв у сутички, а потім ці випадки стали частішими, особливо з початком повномасштабної війни. Це були атаки ракетою, авіаційні удари, обстріли «Градами», артилерія, а одного разу навіть «Іскандер».
Бувавали моменти, коли з військових автомобілів підходили люди, намагалися передати якісь пакунки з їжею або гостинцями. Тут, у Запоріжжі, де я декілька днів через обстріли не міг виїхати з центру міста, пам’ятаю, як під час моєї поїздки до мене підійшла жінка, плакала і казала, що дуже хвилювалася за мене, бо її син також військовий. Таке тепле ставлення дуже підтримує і надихає.
У цілому для військового найважче — це втрата близьких, знайомих і друзів. Це найболючіший аспект служби, такої думки дотримується більшість військових. Якщо говорити про медійну роботу, то вона, звісно, легша за завдання піхотинця, хоч і пов’язана з постійними поїздками в зону бойових дій. Я не маю морального права скаржитися на складнощі моєї праці, адже поруч є ті, кому значно важче.
Я маю тверде бажання, щоб усі вороги України були знищені, а ми нарешті перемогли, щоб мати змогу жити і працювати поза межами служби в Силах оборони.
Авторка: Антоніна Чуйко
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
