Як усе просто…
Каяття… Сьогодні це каяття за наївність, яка була притаманна минулого часу. Юність, віра в безмежну силу добра, загострене почуття справедливості — усе це та багато інших чинників формували цю наївність. Добре, що вона особливо не завдала шкоди нікому, окрім автора цих рядків.
Наївність полягала у сприйнятті публічної особи як суб’єкта з підвищеною відповідальністю перед суспільством, а отже і ролі зразка для наслідування. У ідеальному світі так і повинно бути: там, де зло називають злом, лицемірство — лицемірством, а дурість — дурістю. Однак реальність складається інакше.
Живемо в середовищі, де простіше зробити з усіх навколо ідіотів, аніж витягти раціональні висновки з подій, що відбуваються поруч. Хоча, можливо, варто обмежитися роком 2022: “Шахтар” уже вісім років не грав у своєму рідному місті через російську агресію, але навіть у цей час… Та що й казати про теперішнє — чотири роки, як над головами сиплються гради снарядів, ракети та безпілотники-шахеди, щодня гинуть люди.
Особисто тебе зачепили ці події: можливо, у розум Юхима Коноплі вже проникали думки про те, чому з футбольної карти зникла “Десна”, за яку він колись грав? Чому страждає Чернігів, його рідне місто? Без сумніву, усі півкулі мозку були заповнені “філософією Жириновського”.
Хронологія змін у ставленні:
1. Спочатку — «від’ї*іться, я не лайкав»;
2. За дві години — «лайкав, але патріот»;
3. Ого, як просто!
І таких патріотів у футболі — чимало. Можна було б подумати, що це проблема лише столичних чи донецьких зірок, але ні — це широка мантра суспільства. Колись навіть ватажки лумшорських чанів з “Миная” виходили на матчі, обгорнуті прапорами. А згодом бігали до Пересоляка, жаліючись, що їм, нібито переселенцям, надана на початку повномасштабної війни база для проживання заважає тренуватися.
Проте, може, справа не в окремих футболістах, а у середовищі загалом? Бо не саме футболісти у коментарях до статті про те, що Бленуце — ватник, піддаються емоціям. Справжній гнів викликає автор, який насмілився зачепити святу динамівську тему (незважаючи на те, що погляди тут також далеко не однозначні). Це чудово вписується у світогляд наших “особливих” типу зятя або тренера, котрий виведений з рівноваги запитаннями: «То журналісти не такі, бо не заглядають у ротик і не вихваляють клубного таланта, чия дорога до основи “Динамо” збіглася із шляхом сімейних стосунків з президентом?», «То суспільство не таке, бо вимагає результату та ще й критикує?»
Основні тези, що підкреслюють суть проблеми:
– Наївність уявляти публічну особу як носія виключної відповідальності перед суспільством.
– Реальність, в якій набагато легше створити ідіотів із оточення, ніж спробувати аналізувати події адекватно.
– Війна, яка внесла корективи у футбольну карту України: “Десна” зникла, Чернігів страждає, а гравці опиняються у складних моральних і життєвих ситуаціях.
– Соціальні й емоційні конфлікти, що виникають у футбольному середовищі через змішання політики, війни та спорту.
– Феномен патріотизму, що часто є поверхневим або декларативним.
– Відсутність щирих ролевих моделей і небажання служити прикладом, що викликає критику й розчарування.
– Нездатність влади чи лідерів сфери спорту ефективно впливати на формування здорової футбольної культури.
Наївність такого рівня, перепрошуємо, нам не потрібна:
– Нам не потрібні ролеві моделі, що ведуть у глухий кут.
– Нам не потрібні ментори, які не беруть відповідальність за свої слова і дії.
– Нам не потрібні носії публічної відповідальності, які скоріше сприяють обману і розчаруванню.
Якщо ви граєте у власний футбол — грайте. Але будь ласка, не робіть з людей ідіотів!
Читайте також:
– «Бленуце замість Ваната: насмішка над чемпіонатом України»
– «Маніпуляції на темі війни – це низько. Ребров бездарно тренує збірну і дратує своєю поведінкою»
—
Це особистий блог автора. Редакція не обов’язково поділяє думку автора та не несе відповідальності за зміст авторських блогів.
—
Фото: Getty Images/Global Images Ukraine
Ілюстрації:
– Шлях до свідомості довжиною у дві години. За мотивами “прозріння” Юхима Коноплі (зображення 1 та 2)
—
Такий текст передає глибину авторських роздумів, зберігаючи їхню цілісність, зв’язність і відповідність журналістській стилістиці.
