На півострові Індокитай швидко спалахнув військовий конфлікт між Таїландом та Камбоджею, який також не менш швидко завершився. Залишається відкритим питання, як довго триватиме перемир’я і хто виявиться основним вигодонабувачем цієї сутички.
24 липня на глобальній мапі виникла нова “гаряча точка”: на кордоні між Таїландом і Камбоджею почалися активні бойові дії з використанням артилерії та авіації. За п’ять днів протистояння загинули щонайменше 36 людей, а понад 200 тисяч жителів прикордонних регіонів з обох країн були евакуйовані.
Нинішня хвиля тривалого конфлікту між двома країнами формально розпочалась із події 23 липня, коли тайський військовослужбовець підірвався на міні й втратив ногу. Того ж дня Таїланд відкликав свого посла з Пномпеня, одночасно виславши камбоджійського посла з Бангкока.
Наступного ранку на кордоні виникла перестрілка: за версією Бангкока, підрозділ камбоджійських військових намагався проникнути на територію Таїланду і зазнав вогневої відповіді. За твердженням Пномпеня, перший удар нанесли саме тайські військові. У відповідь камбоджійці застосували установки “Град”, а Таїланд – винищувачі F-16.
Коли ситуація дедалі більше загрожувала перерости у масштабну війну, обидві країни домовились про перемир’я за посередництва Малайзії та під тиском Сполучених Штатів і Китаю.
Варто розглянути:
- Історичний контекст конфлікту, що триває понад століття;
- Причини, через які нинішню ескалацію називають “проксі-війною” між США і Китаєм;
- Характеристика нинішнього перемир’я та його нестійкості;
- Економічні наслідки для обох країн, особливо в контексті туризму.
Історія конфлікту
Таїланд і Камбоджа розділяє 800-кілометровий кордон, вкритий густими джунглями, на якому знаходяться спірні території, претензії на які висувають обидві держави. Конфлікт триває понад сто років і має коріння у різних трактуваннях кордонів, зафіксованих на картах початку XX століття, що визначали межі колонії Французький Індокитай (сучасні Камбоджа, Лаос і В’єтнам) та Королівства Сіам (сучасний Таїланд). До спірної зони потрапили декілька стародавніх храмових комплексів у горах Дангрек, серед яких символічне значення мають кхмерські храми – Преах Віхеар (Prasat Preah Vihear) та Ta Muen Thom.
У 1962 році Міжнародний суд у Гаазі присудив храм Преах Віхеар Камбоджі, однак територія навколо нього залишалася спірною. У 2008 році цей храм включили до списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО за заявкою Камбоджі, що спричинило реакцію Таїланду у вигляді збройних зіткнень з жертвами серед солдатів. Внаслідок цього обидві країни посилили військову присутність у зоні конфлікту, зводили табори і мінували території. Перестрілки відбувалися регулярно з людськими жертвами як серед військових, так і цивільних.
Значна ескалація, подібна до нинішньої, сталася у 2011 році: перестрілки переросли у бої із застосуванням артилерії та ракетних систем. Внаслідок цього були зруйновані школи, житлові будинки та постраждали храми. Загинуло понад 20 осіб, тисячі населення з прикордонних областей були змушені покинути домівки.
2011 року Міжнародний суд постановив, що обидві країни повинні відвести війська з конфліктної зони та допустити міжнародних спостерігачів. Ці рішення були виконані лише частково, а загальна ситуація залишалась напруженою.
У 2013 році суд у Гаазі ухвалив, що не лише храм Преах Віхеар, а й прилегла територія належить Камбоджі. Хоча уряд Таїланду визнав це рішення, воно викликало протести з боку консерваторів і військових.
Передумови останньої ескалації
Попри те, що Таїланд часто гордиться тим, що у Південно-Східній Азії залишився єдиною країною, яку не колонізували західні держави, Королівство Сіам було змушене поступитися низкою територій сучасних Лаосу та Камбоджі під тиском колоніальних імперій. Це стало основою наративу про “національне приниження”.
Саме цей історичний контекст пояснює, чому тайські консерватори дуже чутливо ставляться до дій Камбоджі та її територіальних претензій, що асоціюються із спогадами про втрату суверенітету перед західними державами.
Для Камбоджі ж, навпаки, навіть потенційні територіальні втрати побічно пов’язані із спадщиною французького колоніалізму і відчуттям національної травми та приниження.
В обох країнах ці історичні наративи відіграють ключову роль у політиці. Вони використовуються для легітимації влади і як інструмент відволікання уваги громадськості від економічних труднощів.
Нова фаза ескалації почалась навесні 2025 року, коли таїландські військові не допустили групу камбоджійських паломників до храму, що викликало у відповідь заборону рейдів фруктів із Таїланду до Камбоджі та вимкнення інтернету у прикордонних районах Пномпеня. Пізніше Бангкок закрив деякі прикордонні пункти пропуску. В результаті сталася перестрілка, внаслідок якої загинув один камбоджійський військовий. Обидві сторони обвинувачують одна одну у провокації.
Ще одним каталізатором конфлікту стало рішення лідера Камбоджі Хуна Сена, який після 40 років правління передав офіційно повноваження сину Хуну Манету, оприлюднити телефонну розмову з прем’єркою Таїланду Пхетхонтхан Чинават.
38-річна Пхетхонтхан, донька колишнього прем’єра Таксіна Чинавата, здебільшого отримала владу завдяки впливу й популярності батька, сама ж майже не користувалась значним авторитетом.
Родини Хуна і Чинават підтримують дружні відносини вже декілька десятиліть. Однак оприлюднення цього запису викликало політичну кризу в Таїланді. У розмові Пхетхонтхан критикувала одного зі своїх військових командирів, звинувачуючи військових у провокуванні ескалації для власного піару. Цей злив обурив військових, які традиційно мають значний вплив у країні і періодично здійснюють перевороти. Союзники прем’єрки в уряді дистанціювались від неї та звинуватили у неповазі до армії і надмірній м’якості щодо Камбоджі.
Як наслідок, Конституційний суд відсторонив Пхетхонтхан від посади, а новий уряд сформував військовий табір на чолі з колишнім міністром оборони Пхумтамом Вечаячаєм.
Причини такого кроку Хуна Сена обговорюються двома основними версіями:
- Він хотів зірвати законодавчий процес у Таїланді про легалізацію казино, через який Камбоджійський ігровий сектор міг втратити прибутки;
- Спробувати запобігти репресіям проти камбоджійських кіберзлочинців.
Інша теорія полягає в тому, що Хун Сен прагнув підвищити рейтинги свого непопулярного сина на тлі корупційних і економічних проблем у країні. Офіційна позиція уряду підкреслює, що Камбоджа є жертвою навмисної агресії з боку Таїланду. Величезна підтримка Китаю посилила впевненість режиму у відстоюванні своїх інтересів.
Разом із тим камбоджійський експерт Софал Ер зазначив, що Хун Сен прорахувався, адже його наміри стосувалися внутрішньополітичних вигод, а публічне приниження прем’єр-міністра Таїланду надало військовим останньої підстави для ескалації конфлікту.
Перемир’я та вплив великих держав
Попри інтерес обох сторін у позиціонуванні себе жертвами, жодна з них не зацікавлена у повномасштабній війні. Камбоджа, найбільш імовірно, втратить у такому протистоянні, оскільки крім людських втрат це загрожує послабленням чинного режиму.
Для Таїланду перемога була б “пірровою”, адже війна з істотно слабшим сусідом погіршила б відносини з західними партнерами та поглибила внутрішні економічні труднощі.
Саме ці обставини й стали передумовою для переговорів про припинення вогню. Після п’яти днів боїв лідери Камбоджі і Таїланду домовились у Малайзії про безумовне припинення вогню, яке набуло чинності опівночі 29 липня. Учасники домовленостей – Малайзія, Таїланд і Камбоджа – спільно розроблять детальний механізм реалізації, перевірки і звітування про припинення вогню. Також заплановано засідання “Спільного прикордонного комітету” в Камбоджі 4 серпня.
Важливим фактором стало втручання США, зокрема погрози тодішнього президента Дональда Трампа щодо відмови укладати торговельні угоди з обома державами доти, доки не буде припинено бойові дії. Трамп у своїй публікації на Truth Social від 27 липня заявив, що особисто телефонував лідерам обох країн з цим попередженням.
Залежний від американських ринків Таїланд пішов на поступки, проводячи переговори щодо зниження анонсованих митних ставок і пропонуючи розширений доступ для американської продукції. Аналітики Bloomberg відзначають, що тиск Трампа виявився дієвим з огляду на економічні проблеми в обох країнах. Після оголошення про припинення вогню Трамп заявив про готовність продовжити торговельні переговори.
Проте снаряди і ракети продовжували падати на території обох країн навіть під час мирних перемовин, що змушує експертів визнавати: справжнє зменшення напруги вимагатиме значно більше часу через завдані руйнування та жертви. Washington Post підкреслює, що перемир’я тримається лише завдяки пильному контролю великих держав і “дуже тонким дипломатичним ниткам”.
Часом після угоди армія Таїланду звинуватила Камбоджу у навмисному порушенні режиму припинення вогню, заявивши про оговорене вогневе реагування з метою самооборони. Водночас в.о. прем’єр-міністра Таїланду згодом пом’якшив тон і заявив, що ескалації не відбувається, і що наразі ситуація спокійна.
Політична підоснова конфлікту відображає й геополітичне протистояння між США і Китаєм за вплив у регіоні Південно-Східної Азії. Обидві держави були присутніми як спостерігачі під час переговорів у Малайзії.
За версією The Diplomat, реакції США і Китаю на цей конфлікт відображають їх стратегічні підходи: Дональд Трамп публічно заявив про власну роль у якісному поступі до миру, позиціонуючи себе “президентом миру” і “рятівником тисяч життів”. Натомість Пекін формально дотримується обережної й стриманої позиції, закликаючи до стриманості й регіональної взаємодії.
Трамп відкрито вказав, що попереджав обидві сторони про припинення вогню, загрожуючи втратою торговельних преференцій. Державний департамент США підтримував більш помірковану позицію, але вислови президента викликали побоювання, що мир у його розумінні може стати предметом торгу.
Китай же публічно утримується від різких заяв, демонструючи нейтралітет, але зосереджує увагу на підтримці Камбоджі через зростаючий економічний вплив у країні.
The Diplomat підсумовує, що між США і Китаєм існує чітка різниця в підходах: Вашингтон прагне швидких результатів і має намір використовувати важелі впливу, тоді як Пекін віддає перевагу поступовому зростанню свого впливу. Обидві наддержави незмінно шукають формування регіонального порядку, а роль Малайзії у сприянні встановленню переговорів є важливою в цій динаміці.
Військовий потенціал сторін
Остання ескалація продемонструвала зіткнення якісно різних військово-політичних блоків: добре озброєний партнер США Таїланд протиставив себе менше оснащеній, але економічно й політично тісно пов’язаній з Китаєм Камбоджі.
Загальна чисельність Збройних сил Таїланду становить приблизно 360 тисяч осіб — утричі більше, ніж у Камбоджі, де війська нараховують близько 120 тисяч. В арсеналі Таїланду значно вищий рівень озброєння, що відповідає його статусу середньої військової сили у регіоні.
Аналітичний центр Lowy Institute в рейтингу військової потужності 27 країн Південно-Східної Азії за 2024 рік визнав:
- Таїланд десятим найсильнішим серед країн регіону, розташувавши його між Індонезією та Малайзією (категорія “середньої сили”);
- Камбоджу – на 23-му місці поруч із Бангладешем і Шрі-Ланкою (“мала сила”).
Ця диспропорція пояснюється демографічними та економічними показниками: населення Таїланду в 4 рази перевищує камбоджійське (71,6 млн проти 17,8 млн), а обсяг ВВП – більш як у 10 разів більший (526 млрд доларів США проти 46 млрд доларів у 2024 році). На відміну від Камбоджі, Лаосу й В’єтнаму, Таїланд у другій половині ХХ століття уникнув тривалих руйнівних війн на своїй території.
Також Таїланд є офіційним союзником Сполучених Штатів відповідно до Манільського договору 1954 року про колективну оборону у Південно-Східній Азії. Під час війни у В’єтнамі Таїланд надавав американським військам бази, де використовувалися, зокрема, бомбардувальники B-52, і близько десятків тисяч тайських військових брали участь у бойових діях на боці Південного В’єтнаму.
Відтоді відносини між Вашингтоном і Бангкоком залишались міцними — США надають Таїланду статус важливого союзника поза межами НАТО, що відкриває спеціальні можливості і підтримку оборонних програм.
Зокрема, спільно зі США з 1982 року на Тайланді щорічно проходять масштабні військові навчання Cobra Gold із залученням збройних сил інших країн регіону, таких як Індонезія, Японія, Малайзія, Сінгапур і Південна Корея.
Однак, не бажаючи повністю покладатися на один лише Вашингтон, останні десять років Таїланд прагне дотримуватись більш збалансованої оборонної політики, активно налагоджуючи також зв’язки з Китаєм, а його оборонна промисловість розвивається за підтримки Ізраїлю, Італії, Росії, Південної Кореї і Швеції.
Натомість армія Камбоджі, сформована в 1993 році, вважається молодою і менш оснащеною. Найважливіші оборонні зв’язки Камбоджі встановлені з Китаєм і В’єтнамом. Хоча традиційно країна була залежною від Росії у військовому обладнанні, Китай останнім часом став ключовим постачальником озброєнь.
Китай навіть створив військово-морську базу Ріам у Сіамській затоці, здатну приймати авіаносці, що посилює стратегічний статус Камбоджі. У травні 2024 року Камбоджа і Китай провели сьомі щорічні спільні військові навчання “Золотий дракон” – найбільші в історії цього формату.
У своїх заявах представники Міноборони КНР акцентують на “непохитній дружбі” та “міцному братерстві” між військовими двох країн. Однак за оцінками Міжнародного інституту стратегічних досліджень (IISS) Камбоджі поки що бракує ресурсів для розробки й виробництва сучасної військової техніки.
Завдяки американській підтримці, ВПС Таїланду обладнані сучасними винищувачами – щонайменше 11 шведських Gripen, а також десятками американських F-16 і F-5. Камбоджа таких повітряних сил не має.
У машинно-технічному оснащенні Таїланд має десятки бойових танків, включаючи 60 сучасних китайських VT-4 і сотні старих американських моделей. Камбоджа володіє приблизно 200 переважно старих китайських та радянських танків.
За даними IISS, у Таїланду понад 600 артилерійських гармат, водночас у Камбоджі лише десяток 155-мм зразків і приблизно 400 менших буксируваних гармат.
Бангкок також укомплектований американськими ударними вертольотами Cobra і 18 транспортними гелікоптерами Black Hawk. Пномпень має лише декілька десятків старих радянських і китайських транспортних гелікоптерів.
Економічний вплив на туристичний сектор
Для обох країн туристична галузь становить вагомий сектор економіки:
- Минулого року туристична індустрія надавала 12% ВВП Таїланду і 9% – Камбоджі.
- У 2024 році Таїланд прийняв більше ніж 35 мільйонів гостей, у той час як Камбоджа — 6,7 мільйона.
Аналітики Observer Research Foundation звертають увагу, що Камбоджа має менше політичних інструментів для пом’якшення удару від негативних наслідків конфлікту. Хоча туристичні центри Таїланду — Бангкок і Пхукет — знаходяться далеко від зони бойових дій, економіка країни вразлива до негативного сприйняття нестабільності. Навіть короткотермінові сутички на кордоні можуть підірвати довіру туристів, що особливо небажано в час, коли Таїланд робить ставку на відновлення економіки за рахунок туризму.
Аналітики погоджуються, що ризики зриву перемир’я і повторної ескалації загрожують економікам обох держав, орієнтованих на туризм. Проте Камбоджа є більш уразливою через меншу стабільність і відсутність значної бази сталих туристів.
Старший дослідник Council on Foreign Relations Джошуа Курланцик зазначає, що через віддаленість головних курортів від прикордонної зони, бойові дії спричинять “мінімальний вплив” на економіку Таїланду, тоді як Камбоджа понесе більші втрати через високий рівень нестабільності і зростаючу небезпеку.
Крім того, закриття кордонів негативно позначиться на доходах Камбоджі, оскільки багато тайських туристів відвідували місцеві казино сусідньої країни для розваг.
