Патрульний поліцейський, боєць піхотної бригади «Хижак» Михайло Кравчук, відомий під позивним «Койот», в ексклюзивному інтерв’ю УНІАН поділився своєю історією про шлях до фронту, детально розповів, за що удостоївся найвищої державної нагороди — звання Героя України, а також про те, як, отримавши поранення, залишався на позиції ще протягом тижня.
Михайло Кравчук, 26-річний уродженець Рівненщини, на початку липня був відзначений найпочеснішим державним титулом Героя України. Разом із п’ятьма побратимами він цієї зими тримав оборону у Торецьку на Донеччині протягом 36 днів під безперервними ворожими атаками. Захисники витримали близько десяти штурмів, взяли в полон чотирьох російських солдатів, ще стільки ж «Койот» особисто знищив у ближньому бою. Нині старший лейтенант поліції проходить лікування після травми. У розмові з УНІАН він детально розповів про свій бойовий досвід і поділився міркуваннями щодо тривалості війни з Росією.
Чи стало для вас несподіванкою присвоєння звання Героя України?
Звичайно, це було несподівано. Я до останнього не знав, що мене подавали на цю нагороду. Про це повідомили лише за пів дня до урочистої церемонії, яка відбулася 4 липня на День поліції. Саме в той день я отримав «Зірку Героя» з рук Президента України.
Які емоції супроводжували цей момент?
Перш за все була розгубленість — не знав, як себе поводити у такій ситуації. Згодом, звісно, відчув велику радість і гордість.
Відчуваєте себе героєм зараз?
Ні, такого відчуття немає. Зате забагато уваги до особи — це дещо непривично.
Розкажіть докладніше про бойові дії, за які отримали нагороду. Ви згадували, що взяли в полон чотирьох росіян…
Це сталося не одночасно, а поступово під час боїв 14 лютого цього року. Деяких ворогів ми змусили капітулювати силою, інші ж здалися самі після наших атак — адже всі хочуть жити. Загалом ми 36 діб утримували позиції у Торецьку.
Я був командиром групи з шести поліцейських віком від 21 до 45 років. Згодом до нас приєдналися ще п’ять бійців із суміжної бригади «Лють».
Усі ці дні ми воювали в умовах суворої зими зі значними снігопадами. Інформація про можливий наступ ворога надходила регулярно, тож ми переміщалися з позиції на позицію. В місті йшла надзвичайно запекла боротьба: будівлі двоповерхові, під’їзди виходили у двори. Ми облаштувалися в одному з таких будинків, а хлопцям із «Люті» було важко дістатися до нас через ворожу присутність. Коли я помітив, що біля нас сидять російські солдати, відкрив вогонь — і їхній бій фактично був завершений.
За цей час ми витримали близько десяти штурмів, які були надзвичайно інтенсивними. Відчувалися фізична і моральна втома, нестача води і їжі, боєприпаси мали на межі вичерпання. Одного разу я наступив на міну — отримав поранення, ставши «трьохсотим».
Розкажіть про поранення докладніше.
Постачання води та їжі було організоване через дронів, бо температура повітря досягала 20-25 градусів морозу. Я нахилився, щоб підняти посилку, і наступив на міну. Спершу подумав, що це може бути скид від дрона. Почав бігти, але ліва нога згиналася під коліном — вона була зламана. Побратими допомогли мені дістатися до будинку, в якому я опинився у вікні. Кров повністю просочила штани. Вони наклали турнікети, після чого я знепритомнів, а отямився вже у підвалі. Протягом наступних семи днів залишався на позиції, поки не приїхала евакуація і не вивезла мене.
Як почуваєтесь зараз?
З 7 березня я перебуваю на лікуванні. Стан дещо покращився, попри це ще зарано говорити про повне одужання. В ногі встановлено апарат Ілізарова. Чутливість у нижніх кінцівках втрачена через пошкодження нервів осколками.
Звідки ви родом, де навчалися перед тим, як обрати службу в поліції?
Я — виходець із села на Рівненщині, тут закінчив школу. Освіту здобував у Рівненському інституті Київського університету права Національної академії наук України (бакалаврат, спеціальність — право). Потім проходив навчання в Академії Патрульної поліції та Національній академії внутрішніх справ в Києві (магістратура, право).
Чому ви обрали саме професію поліцейського?
Ще зі шкільних років мріяв служити в поліції. Мене захоплювало правознавство, особливо адміністративне та кримінальне право. Цей інтерес і визначив мій вибір. Робота в поліції мені завжди подобалась, і я легко знаходив спільну мову з колегами.
Як довго ви в рядах поліції?
З 2019 року.
Як сталася ваша участь у війні? Поліцейські переважно виконують функції з охорони громадського порядку в мирних містах.
Зведений загін патрульних під назвою «Хижак» було сформовано у 2022 році. Тоді я перебував у відрядженні у Вараші, здійснював охорону Рівненської АЕС, тому не приєднався одразу. Втім у травні 2024 року мені подзвонили, знаючи про моє бажання захищати країну, і запропонували вступити до створюваної зведеної стрілецької бригади патрульних «Хижак». Я погодився.
Чи служив у цій бригаді також колишній начальник поліції Рівненщини Сергій Мерчук?
Так, він був там і особисто зустрічав мене після поранення у Костянтинівці.
Що говорив вам Сергій Мерчук?
Дякував за службу і підтримував словами: «Тримайся, красунчику!»
Чому ви прийняли рішення брати участь у бойових діях?
Бо цю справу мусить робити хтось, і я не виключення. Багато наших хлопців хочуть допомагати ЗСУ, довести, що поліція – теж активна на війні. Спільно з Силами оборони такі підрозділи як «Хижак», «Лють», «КОРД» утримують Торецьк вже приблизно пів року або навіть рік.
Як вам вдається утримувати позиції, враховуючи прогнозоване падіння Торецька?
Це відбувається завдяки непохитному характеру наших бійців. Хоча населений пункт і був покинутий, військові контролюють навколишні території.
Як зараз виглядає Торецьк, де станом на 2022 рік мешкало понад 30 тисяч осіб?
Місто практично стерте з лиця землі: не залишилося жодного неушкодженого будинку. Замість багатоповерхівок – лише руїни.
Чутки стверджують, що росіяни застосовують у цьому районі навіть хімічну зброю. Чи це правда?
Ворог використовує різноманітні види озброєння — стрілецьку зброю, артилерію, танки, навіть газове отруєння, а також міни. Нам, наприклад, намагалися занести до підвалу «колобки» — це дві протитанкові міни, зв’язані разом. Від вибуху такого пристрою будівля руйнується немов картковий будиночок.
Який рівень підготовки мають російські піхотинці в міських боях? Чи просто вони переважають кількістю?
Піхота у них може бути доброю в залежності від підрозділу, але зазвичай вони мають значну підтримку артилерії та аеророзвідки. Крім того, ворог часто використовує чисельну перевагу.
Чи проходять патрульні спеціальну підготовку перед відправленням на фронт?
Звісно. Ми пройшли два місяці базової загальновійськової підготовки (БЗВП), на якій удосконалили навички поводження зі зброєю, вивчали тактику, медицину, опановували мистецтво штурму та зачистки різних об’єктів.
Чи відбуваються ротації серед поліцейських на фронті, чи вони перебувають там постійно?
Поліцейські бригади воюють безперервно. Ротації відбуваються лише всередині бригади, між підрозділами.
Чи був це ваш перший досвід участі в бойових діях?
Так, весь цей час я перебував у Торецьку і ніде ще не воював.
Чому ви тримали позиції настільки довго – 36 днів? Чи не було можливості підіслати підміну?
Через погодні умови ротація була ускладнена. Для її проведення потрібні були туман, сніг або дощ, які унеможливлювали роботу ворожих дронів. Ми ротаційно пересувалися наземним транспортом — бойовими броньованими машинами.
Як ви отримували їжу та боєприпаси? Чим зігрівалися під час морозів?
Провізія і боєкомплекти доставлялися за допомогою дронів — як маленьких типу «Мавік», так і більших безпілотних літальних апаратів. Для обігріву користувалися термогрілками і окопними свічками.
Чи боялися ви? Що було найстрашнішим?
Звісно, страх був — це війна. Найважчим для мене було розуміння того, що можна не повернутися додому.
На одному зі світлин видно, що ви тримаєте на руках кішку. Вона жила з вами на позиції?
Так, ми підібрали її у Торецьку, і вона була поряд з нами всюди. На жаль, потім нам не вдалося вивезти її на безпечну територію.
Чи знали ваші рідні про ваше місце перебування?
Вони знали дуже мало. Я розповідав, що перебуваю на третій лінії оборони, а не на нульовій. Коли ж їм стало відомо про нагороду, вони були приголомшені.
Хто ваші батьки? Це важливо, бо цікаво, хто виховав Героя України.
Мама — вчителька початкових класів, батько — робітник на асфальтно-бетонному заводі.
Які ваші плани після одужання? Повернетесь на фронт чи служитимете у поліції?
Обов’язково залишуся у поліції. Щодо фронту — побачимо, що скаже військово-лікарська комісія. Не впевнений, чи дозволять травми ніг знову повертатися до бойових завдань. Мрію жити далі, створити сім’ю — маю дівчину.
Як відреагувала ваша кохана на нагороду?
Вона також мало що знала про моє перебування на передовій, але, звичайно, дуже раділа за мене. Для всіх це було несподівано.
Після такого тривалого перебування на фронті і поранення, які у вас думки про війну? Як скоро вона може закінчитися?
Війна триватиме ще довго, на мою думку, адже військова машина ворога не зупиниться. Вони не слухають нікого і прагнуть досягти своїх цілей. Навіть якщо між сторонами буде перемир’я, воєнні дії можуть спалахнути знову.
Яке ставлення українців до війни, на вашу думку?
Багато хто виявляє байдужість або втомився. Вже немає того єднання і рішучості, що були на початку, коли люди гуртувалися задля перемоги.
Що думаєте про чоловіків, які ховаються від ТЦК?
У кожного свій вибір. Хлопці, які багато років на війні, теж потребують відпочинку, їх потрібно кому замінити. Якщо всі почнуть уникати служби, це плачевно закінчиться для України.
Чи вважаєте виправданим зменшити мобілізаційний вік до 18 років?
Особисто я вважаю, що 18 років — це занадто рано. Можливо, мобілізацію варто починати з 21 року, але це питання потребує подальшого обміркування.
Що хотіли б побажати всім українцям?
Хотілося б закликати проявляти громадянську позицію, менше піддаватися російським наративам і більше спиратися на раціональний аналіз ситуації. Ну, і звісно, побажати мирного неба над головою.
Автор: Мирослава Опанасик
