Європейська «коаліція охочих», яка мала стати міцною опорою для України, опинилася перед незручним запитанням: хто тепер поведе її вперед? Кір Стармер уже залишив посаду прем’єр-міністра Великої Британії, а Еммануель Макрон не зможе втретє поспіль балотуватися у президенти Франції у 2027 році.
Саме ця політична пара фактично розкручувала роботу коаліції. Лондон і Париж збирали союзників, проводили саміти, говорили про військову місію в Україні після припинення вогню та переконували Європу менше озиратися на Вашингтон. Тепер один із головних організаторів уже пішов, а час другого на посаді швидко спливає.
Стармер і Макрон не давали темі України зникнути
«Коаліція охочих» об’єднала понад 30 держав, які готові підтримувати Україну не лише до завершення бойових дій, а й після можливого мирного врегулювання. Ідея полягала в тому, щоб Росія не змогла використати паузу для переозброєння та нового наступу.
Британія і Франція взяли на себе головні ролі. Стармер підтримував тісний контакт із Володимиром Зеленським, приймав українського президента в Лондоні та збирав європейських лідерів за одним столом. Макрон, зі свого боку, наполегливо просував тему європейських військових гарантій.
У січні 2026 року Україна, Велика Британія та Франція підписали декларацію про наміри щодо можливої присутності багатонаціональних сил після укладення мирної угоди. Йшлося не про відправлення іноземних військових безпосередньо на фронт. Їх могли залучити до навчання українських підрозділів, захисту важливих об’єктів, роботи військових центрів і стримування нового нападу.
У липні учасники коаліції знову зібралися в Парижі. Вони підтвердили, що мають намір продовжувати військову допомогу ЗСУ та готувати механізми, які не дозволять Росії повторно розпочати масштабну агресію після можливого перемир’я.
Та за гучними заявами ховається стара проблема: країни підтримують Україну по-різному. Одні готові передавати ракети, системи ППО та боєприпаси. Інші обіцяють гроші, навчання або розвіддані, але не хочуть навіть обговорювати появу своїх військових на українській території.
Новий британський прем’єр має інші пріоритети
Після відходу Стармера британський уряд очолив Енді Бернем. Уже за тиждень на посаді він зустрівся із Зеленським і запевнив, що підтримка України з боку Лондона не припиниться.
Цей сигнал був важливим, проте Бернем приходив до влади як політик, зосереджений насамперед на внутрішніх проблемах. Британців хвилюють ціни, житло, стан державних послуг та економіка. Саме на цих питаннях новий прем’єр будував свою політичну кампанію.
Зовнішню політику Бернем може частіше передавати міністрам і досвідченим радникам. Формально курс Лондона залишиться незмінним, але особиста участь прем’єра має значення. Саме керівник уряду телефонує союзникам у критичний момент, збирає термінову зустріч і переконує партнерів погодитися на непопулярне рішення.
Стармер робив це регулярно. Він перетворив підтримку України на один із головних напрямів британської дипломатії та працював у тісній зв’язці з Макроном. Чи захоче Бернем витрачати стільки ж політичного часу й сил на коаліцію, поки невідомо.
Французькі вибори можуть змінити всю конструкцію
Ще більше невизначеності пов’язано з Францією. Макрон не має права балотуватися на третій президентський термін поспіль, тому після виборів 2027 року Єлисейський палац отримає нового господаря.
Головне питання полягає не лише в тому, хто переможе. Важливо, якою буде позиція наступного президента щодо України, Росії та європейської оборони. Серед французьких політичних сил є ті, хто виступає за скорочення зовнішніх витрат, обережніше ставиться до військової допомоги Києву або закликає відновлювати діалог із Москвою.
За Макрона Париж був одним із найгучніших голосів у дискусії про стратегічну самостійність Європи. Президент Франції наполягав, що континент не може вічно чекати, поки всі безпекові рішення ухвалять США.
Водночас навіть Макрону не вдалося переконати всіх союзників підтримати військову місію. Частина урядів готова обговорювати її лише за наявності американської підтримки. Інші побоюються, що поява європейських солдатів в Україні може втягнути їх у пряме протистояння з Росією.
Коаліції потрібен новий політичний центр
Після відходу Стармера та майбутньої зміни влади у Франції «коаліція охочих» не зникне автоматично. Уже підписані домовленості, військові плани та оборонні контракти не залежать від однієї людини. Проте без активних координаторів робота понад 30 країн може швидко загальмувати.
На роль нового двигуна могли б претендувати Німеччина, Польща або держави Північної Європи. Німеччина має гроші та потужну промисловість, але часто довго узгоджує складні військові рішення. Польща добре розуміє російську загрозу, однак не має такої дипломатичної ваги, як британсько-французький союз.
Країни Балтії, Данія, Норвегія, Швеція та Фінляндія стабільно підтримують Україну, вкладають кошти в оборонне виробництво й закликають Європу діяти швидше. Та навіть їхніх спільних зусиль може не вистачити, щоб повністю замінити Лондон і Париж.
Для України важливо, аби коаліція не перетворилася на клуб зустрічей із красивими сімейними фото. Києву потрібні системи ППО, ракети, дрони, боєприпаси, фінансування власних оборонних заводів і чіткий план реагування на новий напад Росії.
Саме тому зміна лідерів у двох великих європейських країнах — не звичайна кадрова історія. Від того, хто підхопить ініціативу, залежатиме, чи збереже «коаліція охочих» реальний вплив, чи поступово загубиться серед довгих переговорів, суперечок і відкладених рішень.
