— Розкажіть про курс з історії державотворення, який ви нещодавно завершили викладати в Києво-Могилянській академії.
Києво-Могилянська академія є першим університетом у східнослов’янському світі, що відігравла ключову роль у формуванні політичної та культурної еліти України. Однак із підкоренням українських земель Російською імперією академію було спочатку трансформовано у богословську семінарію, а згодом і зовсім закрито. Після здобуття Україною незалежності у 1991 році навчальний заклад було відновлено, орієнтуючись на західну модель вищої освіти. Сьогодні це один із провідних університетів країни, де навчаються активні й політично свідомі студенти. Вони взяли помітну участь у Помаранчевій революції 2004 року та згодом обійняли чимало впливових посад в уряді й інших структурах. Мене почесно назвали доктором цього університету. У 1995 році я долучався до організації магістерських програм, тож мені було приємно знову поспілкуватися зі студентами і колегами.
Курс, який я викладав, мав назву: «Державне та національне будівництво в Україні у ХХ столітті: історична, політична та економічна перспектива». У рамках цього курсу ми:
– розглядали, як політична влада — зокрема імперська та радянська політика Росії — формувала соціальну структуру України і впливала на розвиток національної ідентичності;
– аналізували модернізаційні процеси XX століття та становище України як внутрішньої колонії;
– вивчали культурний розподіл праці, що заклав основу для національного самоствердження.
Останнє заняття, присвячене періоду після здобуття незалежності, провела Юлія Юрченко — фахівчиня з політекономії, що викладає у Великій Британії. Вона разом зі студентами аналізувала соціальну стратифікацію, корупцію, «приватизацію» держави та підйом олігархії. Також мені допомагав аспірант, який вів семінари.
— Як студенти сприйняли курс?
В Україні соціально-економічну історію практично не викладають у школах та університетах. Більшість слухачів цього курсу — це молодь, яка народилася приблизно в 2000 році. Їхня спільна історична пам’ять суттєво відрізняється від пам’яті попередніх поколінь. Хоча вони вивчали історію української політичної думки в рамках обов’язкового курсу з політології, знання про ключові аспекти економічних і соціальних структур були в них обмеженими. Студенти зазначали, що соціальний і економічний погляд на історію був для них новим і цікавим.
Війна та заперечення історичної легітимності України з боку Путіна викликали у студентів гостре прагнення розібратися у відмінностях між Україною й Росією. Саме соціально-економічна історія відіграє критичну роль як для розуміння цих завдань, так і для реалізації програми деколонізації. На початку ХХ століття Україна мала сильні інтелектуальні традиції у цих сферах, але сучасна наука досі залишається недостатньо розвиненою, попри сплеск досліджень молодих учених. Отже, визначення основних рамок і наслідків російського та радянського колоніалізму є надзвичайно важливим для руху деколонізації. Курс мав за мету підтримати ці зусилля.
— Які саме рамки та наслідки ви маєте на увазі?
Ключовим елементом цих концепцій є розуміння стабільного характеру російських соціальних і державних структур, а також рушійних сил її імперської політики. Ми розпочали курс саме з цього. Сьогодні в українців сильна «алергія» на все російське, але фактично їхнє уявлення про російську соціальну історію доволі нечітке. Через це зростає інтерес до теми, адже вона дозволяє розглядати війну у ширшому контексті цивілізаційної боротьби.
Росія, яку часто звеличують росіяни, вирізняється безперервною традицією централізованого авторитарного правління, що зберігається з кінця XV століття, коли Іван III сформував Московію як патримоніальну державу. Ця система передбачала необмежену особисту владу правителів, які вважали державу власністю, а межа між державними й приватними інтересами була розмита. Контроль патримоніальної держави запобігав появі конкурентних соціальних класів та дозволяв свавільні владні практики, що використовували ресурси суспільства для утримання великого військового апарату. Водночас продуктивність сільського господарства від XV до XIX століття майже не зростала. Така модель управління, непридатна для інтенсивного розвитку, вимагала безперервних завоювань і колонізації нових територій.
Інші імперські держави здебільшого користувалися економічними важелями для експлуатації колоній, не змінюючи культури та соціальних структур. Натомість російське панування завжди спричиняло масштабну колонізацію зі значними змінами в соціальній структурі титульних народів.
Інкорпорація України до Російської імперії у XVIII столітті призвела до встановлення патримоніального ладу, що руйнував соціальні структури, сформовані після революції 1648 року. Козацьке повстання завершилося створенням Гетьманщини з корпоративною соціальною системою, подібною до європейських XVII століття, де кріпацтво було скасоване, а гетьмана обирала козацька рада, до якої входили старшини, що стали дворянством. Проте ліквідація Гетьманщини викликала відрив України від європейських ринків, що призвело до занепаду торгівлі і торговельних станів. Скасування автономії міст і надмірне оподаткування підірвали міське населення та внутрішнє виробництво.
Рівень урбанізації у середині XVIII століття був вищим, ніж наприкінці XIX століття. Українці переважали у міському населенні у XVIII столітті, але на початку XX століття їхня частка знизилася до третини міського населення. Крім того, через утиски української мови, введені імперською владою, рівень грамотності в XVIII столітті був вищим, ніж наприкінці XIX століття. Кількість росіян в Україні зросла з 40 тисяч у середині XVIII століття до 2,7 мільйона на кінець XIX століття. Це означало, що на відміну від інших національних рухів у Східній Європі, український рух 1917 року мав значно менші шанси на успіх.
— Без сумніву, усі визнають, що Україну за часів царату можна вважати колонією. Проте багатьом важко погодитися з поняттям колонії щодо Радянської України, особливо у післясталінський період, коли спостерігався активний процес модернізації та економічного розвитку. Адже тоді Україна була частиною Другого світу і демонструвала високі індекси у сферах освіти, охорони здоров’я та інших.
Росія відрізняється від морських імперій, які розташовували свої колонії далеко. Вона вбирала сусідні території до єдиної держави, тому термін «колоніалізм» у багатьох викликає сумніви. Особливістю є те, що російські завоювання — Україна і країни Балтії — були територіями з вищим рівнем розвитку порівняно з центром імперії. Українські історики докладно вивчали різні практики утиску, але рідко розглядали історію України в колоніальних термінах. Проте останнім часом колосальну популярність набули колоніальні й постколоніальні підходи.
У своїй роботі я використовував поняття «внутрішній колоніалізм» як аналітичну модель й рекомендую звернути увагу на новаторське дослідження Майкла Гехтера «Внутрішній колоніалізм. Кельтська периферія у британському національному розвитку» (1975 рік).
У внутрішньому колоніалізмі важливу роль відіграє периферійна економіка, розвиток якої обмежується секторами, що постачають ресурси домінантній групі. Економічна політика імперії спотворює географію розвитку, збільшуючи зростання переважно у регіонах, що обслуговують центр. У Росії міста виконували широкий спектр суспільних функцій, натомість в Україні вони здебільшого були пунктами постачання сировини або центрами експорту.
Внутрішній колоніалізм спотворює також соціальну структуру периферії. Люди, які належать до ядра імперії, займають вищі соціальні позиції, а титульні народи розташовані нижче у ієрархії, формуючи культурний розподіл праці. Коли цей розподіл базується на культурних відмінностях, пригнічені групи зазвичай відповідають посиленням своєї культурної ідентичності. Щоб попередити заворушення, центр нерідко придушує цю ідентичність, зводячи її до культурних і фольклорних практик. Обмежена соціальна мобільність породжує соціальне та економічне невдоволення, що частіше проявляється у вигляді національних протестів.
Головні висновки дослідників внутрішнього колоніалізму:
1. Відсутність соціальної конвергенції між центром і периферією.
2. Збереження культурного розподілу праці через підпорядкування периферії імперському ядру.
Десятиліттями радянські вчені під впливом структурного функціоналізму вважали, що модернізація зробить соціальний статус результатом заслуг, а не належності до групи, і знизить значущість культурних чинників. Проте в Радянській Україні цього не сталося. У підсумку периферія не могла змінити розподіл праці інакше, ніж взявши контроль над своїм суспільством у власні руки.
У радянському суспільстві, де приватний сектор економіки фактично відсутній, вища освіта була необхідною умовою для кар’єрного і соціального зростання. Частка української молоді, підготовленої до здобуття вищої освіти, була однією з найвищих у СРСР, поступаючись хіба що країнам Балтії. Проте положення українців із повною вищою освітою істотно погіршилося — вони впали на 14-те місце серед 15 республік СРСР, гірше пережили ситуацію лише таджики. Русифікація вищої освіти поставила українську молодь у невигідне становище, що вплинуло на їхні амбіції і сприяло зростанню національного невдоволення. Уже у 1959 році кожен другий росіянин, що мешкав в Україні, працював на державних посадах, а культурний розподіл праці міцно закріпився. Як зазначав Іван Дзюба у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація», «національне питання знову перетворюється на соціальне, мовний бар’єр посилює і загострює соціальні протиріччя».
— Розкажіть про ваше перебування в Києві. Яка атмосфера на вулицях?
Війна, безумовно, породжує низку економічних і соціальних проблем. До початку повномасштабного вторгнення у Києві мешкало близько 3,9 мільйона людей, однак протягом першого року конфлікту майже половина населення покинула місто. У центрі, де я проживаю, багато зашторених вікон, куди ніколи не заходить світло — це створює дещо моторошне відчуття. З часом населення поволі збільшувалося завдяки переселенцям із зони бойових дій, особливо жінкам і дітям. Це значно вплинуло на міську економіку, зокрема у сфері роздрібної торгівлі та послуг: деякі магазини закрилися, інші борються за виживання через нестачу клієнтів. Високе безробіття й проблеми з логістикою посилюють складності, а ціни зросли. Водночас з’явилася невелика категорія людей, які виглядають збагаченими завдяки війні, найімовірніше через корупційні схеми: багатії їздять центром на фантастично дорогих автомобілях, що викликає обурення багатьох.
У натовпі на вулицях багато жінок. Київ і інші міста вразили мене великою кількістю молодих людей у готичному стилі одягу — ймовірно, це віддзеркалює нинішній похмурий суспільний настрій. Велика кількість чоловіків нині служить у Збройних силах, і це призводить до гострого дефіциту кваліфікованої робочої сили. Також багато людей із ампутаціями — це нагадує про тяжкі втрати війни. Відвідування різних регіонів викликає глибоке розчулення, коли бачиш скільки синьо-жовтих прапорів на цвинтарях, що вшанують пам’ять полеглих.
Загальна картина майбутнього залишається невизначеною. На питання про життя більшість відповідає, що сподіваються на ЗСУ. Ніхто не здається в розпачі і не опускає руки, адже постійно повторювати про тяжку ситуацію неможливо — треба жити далі. Водночас тривала вже четвертий рік війна негативно впливає на психіку багатьох, особливо тих, хто живе в регіонах, близьких до лінії фронту, де економічний колапс підвищив рівень безробіття. Люди страждають від тривоги, стресу і емоційного виснаження.
— Багато спостерігачів відзначають незламність українського народу. Що це свідчить про суспільство?
Реакція українців на російську агресію стала несподіваною як для світу, так і для самих українців. Їхній рівень самоорганізації, ініціативи, надзвичайної допомоги одне одному, а також зростання гордості за національну ідентичність справили глибоке враження. Війна чітко показала, що українське суспільство — як соціальна структура, культура та норми, сформовані роками — суттєво відрізняються від деградованого та інертного російського суспільства. Окрім того, війна безповоротно спрямувала Україну на європейський шлях розвитку. Незважаючи на труднощі, попри всі ризики, в кінці тунелю світло яскраве, і саме за нього варто боротися. У путінської Росії такого світла немає.
Якщо вам сподобався матеріал, підтримайте редакцію «Локальної історії» на Patreon!
