Таємниці будинку Чоколових: як виглядав один із найрозкішніших будинків Києва
Вражаючий фасад і внутрішнє оздоблення: майстерність минулої епохи
Будинок Чоколових у період свого розквіту притягував погляди своєю гармонійною симетрією та вишуканою архітектурою. Головна частина фасаду була оформлена з глибоким цегляним рустуванням першого поверху, що надавало споруді солідності. Витончені ризаліти завершувалися елегантними аттиками, створюючи легкість та ритмічність композиції. Уздовж даху простягався ажурний металевий парапет із характерним модерністським орнаментом.
Внутрішнє оформлення вражало тонкою деталізацією: віконні рами були виконані у шаховому малюнку з натурального дерева, а ліпні плафони прикрашалися рослинним геометричним візерунком. Сюрреалістичні сюжетні фризи зображували птахів-грифонів, оленів та журавлів, які ніби оживали на кам’янистих пейзажах. Підлоги вкривала оригінальна метласька плитка та класичний паркет, а для обігріву кімнат використовувалися кахляні груби.
Особливою урбаністичною родзинкою будинку було його розташування: архітектори свідомо відсунули споруду від «червоної лінії» вулиці. Це рішення розривало одноманітність суцільних фасадних рядів і створювало відчуття простору та легкості міського середовища.
Микола Чоколов: ким був власник і що змінив на цій ділянці
Історія цієї садиби починається задовго до 1905 року — у 1870-х роках тут мешкав дворянин, губернський секретар Степан Фаліпський. У 1896 році ділянка перейшла його дружині за спадком, а 1901-го власницею стала вдова купця Марія Цейтлін. Новий виток у житті будинку почався із придбання Миколою Чоколовим у 1905 році.
Микола Чоколов був не просто купцем першої гільдії, а також власником декількох великих друкарень і гласним Міської думи, впливовою особою у громадському житті Києва. Після придбання він демонтував старі дерев’яні споруди, щоб збудувати новий, розкішний чотириповерховий прибутковий будинок. У підвальних приміщеннях і на першому поверсі працювала друкарня Івана Чоколова, тоді як у квартирах згори комфортно мешкали п’ятнадцять сімей з усіма сучасними зручностями для того часу.
З часом офіційною власницею маєтку стала дворянка Софія Чоколова, яка підтримувала його авторитет і статус у місті.
Руйнування та оновлення: доля будинку в радянський і пострадянський період
Період радянської влади та кінець XX століття виявилися непростими для будівлі. Вона пройшла через ряд невдалих реконструкцій, що суттєво позначилися на її автентичності. Значна частина внутрішнього декору зникла безповоротно — унікальні дерев’яні двері, кахляні печі та оригінальні балконні ґрати були втратили.
Довгий час у будинку працював дитячий садок на першому поверсі, що, попри корисність, не врятувало споруду від занепаду. З роками будинок дедалі більше піддавався руйнуванню і на рубежі тисячоліть опинився в аварійному стані.
У 2000-х роках відбулася масштабна реконструкція, але з колишньої величі залишилася лише парадна стіна. Саме вона сьогодні визначає статус будівлі як памятки-«привида» — символу втраченої історії та архітектурної спадщини.
«Фасадизм»: чому збереження лише фасаду шкодить історії міста
Термін «фасадизм» описує сумний тренд у реконструкції історичних будівель, коли залишають лише зовнішню стіну, а внутрішній простір, конструкції й унікальний декор знищують повністю. Хоча будівля формально продовжує існувати, насправді вона перетворюється на театральну декорацію без справжнього історичного духу.
Для Києва ця тенденція — особлива проблема. Місто зберігає зовнішній вигляд, але втрачає ту матеріальну сутність, яка несе пам’ять про минулі епохи, людей і культуру. Аналогічна доля спіткала і Іллінську церкву на Жилянській — високу архітектурну пам’ятку 1914 року, яка зникла безповоротно через подібні втручання.
Чому знати історію будинку Чоколових важливо кожному киянину
Адреса Велика Житомирська, 20 — це не просто місце на карті Києва, а сторінка, що розкриває понад півтора століття життя міста. Тут переплелися садибний побут дворян XIX століття, дух купецького підприємництва початку ХХ століття та модернізації радянської доби.
Коли від будівлі лишається лише тоненька зовнішня стінка, тіло міста втрачає не камінь чи мур, а живу історію, спогад про людей, їхні ремесла й спосіб життя. Цю пам’ять неможливо відновити жодним ремонтом, і саме тому такі історії мають залишатися в нашій свідомості.
Додатково рекомендуємо
- Розповідь про зникнення кіосків «Київхліб» на чотирьох вулицях столичного мегаполісу.
- Історію столичних маршрутів від кінної тяги 1891 року до сучасних «маршрутів-привидів».
