Чим триваліша війна, тим менше місця в Україні залишається для демократії.
У далекому 1906 році начальник генерального штабу Німецької імперії Мольтке-молодший пророчо застеріг кайзера Вільгельма І, який мріяв про велич Німеччини та готував імперію до війни: «Ця війна стане національною, не завершиться однією вирішальною битвою. Вона перетвориться на тривалу виснажливу боротьбу з країною, яка не зламається, доки не будуть зруйновані її національні сили. І ця війна неабияк виснажить наш народ, навіть якщо ми вийдемо з неї переможцями».
Бажано було б, щоб Путін ознайомився з історією ІІ Райху та персонально зі спадком кайзера. Але наразі не про це. Тривала і виснажлива війна радикальним чином змінює країну, причому такі зміни рідко бувають позитивними. Вона або виснажує державу і підриває її зсередини, провокуючи великі політичні кризи та – часто – зміну режиму, або ж, навпаки, консолідує націю навколо символу єдності, яким, свідомо чи ні, стає лідер держави. У будь-якому разі демократія, права людини, інклюзивність і верховенство права опиняються під загрозою.
Коли збереження державності стає ключовим завданням, ціна, яку доводиться платити за досягнення цієї мети, відіграє другорядну роль. Саме тому, політкоректно кажучи, «зростання авторитарних тенденцій» в українській владі є об’єктивним процесом. Чи подобається це нам, чи ні – і особисто мені це не до вподоби.
На сьогодні ми перебуваємо у межах еволюційного сценарію війни. В Україні існує легітимна влада, яка тримає хоча б відносний контроль над фронтом. Західні партнери надають ресурси, достатні для більш-менш стабільного функціонування країни в умовах воєнного конфлікту. Армія та силові структури, лояльні владі, виконують її накази, навіть якщо внутрішньо не повністю погоджуються з ними. І допоки ці умови зберігатимуться, колективний Зеленський прийматиме ключові рішення щодо долі України. Переоручувати кермо в кризовий момент не заведено — незалежно від особистих симпатій.
Однак у разі катастрофічного розвитку подій – економічного краху або провалу на фронті – країна увійде у кризовий сценарій, схожий на становище Російської імперії 1917 року чи Франції 1940-го. Тоді легітимність колективного Зеленського серйозно підірветься, і польові командири можуть спробувати захопити владу. Результатом може стати або поява «українського ататюрка», або нова масштабна руїна. Втім точно передбачити розвиток подій неможливо, занадто багато невідомих. Водночас слід зауважити, що і Вашингтон, і Ататюрк, і де Голль обмежували владу радше своєю внутрішньою етикою, аніж зовнішніми механізмами стримувань, що увійшли в дію вже після їх відходу з політичної арени.
До чого це веде? Чим довше триватиме війна, тим менш демократичною ставатиме Україна. Як свого часу зазначав суддя Верховного суду США Х’юго Блек під час ІІ світової війни: «Цю війну має вести хтось: або ми, або Рузвельт. Самі ми це не потягнемо». Такий підхід призвів до одного з найсуперечливіших рішень у судовій історії — офіційного схвалення указу президента Рузвельта про інтернування в табори всіх американських громадян японського походження на Тихоокеанському узбережжі.
Критикувати (і це часто робиться) Зеленського та його «5–6 ефективних менеджерів» можна, але змінити владу під час війни неможливо — принаймні без загрози катастрофи, під час якої державність України опиниться під надзвичайним тиском.
Більше того, наразі існує обмежена кількість інструментів контролювати владу в межах прийнятного кордону, поки війна триває.
Зміна влади можлива лише за умови, що:
- Фронт зазнає серйозних невдач;
- Економіка країни катастрофічно погіршиться;
- Громадянське суспільство втратить волю чинити опір російській агресії.
Отже, або Зеленський завершить цю війну, або війна закінчить його політичну кар’єру. Альтернативи не існує.
Тільки після завершення війни Україна знову отримає можливість обирати, що для неї важливіше — безпека чи свобода.
Водночас це не означає, що кожен із нас не може чинити опір і відстоювати свободу вже сьогодні, просто зараз. Проте наразі слід бути готовими платити за це ту ціну, яку диктують воєнні реалії.
Хто такий Геннадій Друзенко?
Геннадій Друзенко — український юрист і громадський діяч, голова правління Центру конституційного моделювання. Ветеран російсько-української війни, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ).
