Я добре пам’ятаю день, коли вперше прочитав вірші українського поета Василя Симоненка. За вікном сутеніло, а на душі раптом зайнявся вогонь від його слів. Переді мною постав образ молодого відчайдушного поета, який говорить правду так, ніби вона варта його життя. Олесь Гончар назвав його “витязем молодої української поезії” — і важко не погодитися з цим. Симоненко прожив лише 28 років, але за цей короткий час став голосом цілого покоління, поетом-шістдесятником, що пробудив хвилю національної свідомості. Здавалося б, ми знаємо про нього зі шкільних підручників, але, занурившись глибше, я відкрив для себе багато нового. Вивчаючи його біографію і перечитуючи поезії, я зібрав цікаві факти про Василя Симоненка — про його непросте дитинство, палке кохання, громадянську відвагу і величну творчість. З кожною сторінкою його долі все виразніше відчуваю його присутність — ніби час стирається, і сам Василь тихо йде поруч, розповідаючи про себе.
Дитинство Василя Симоненка
Дитинство Василя Симоненка було далеко не безхмарним. Він з’явився на світ холодного січневого дня 1935 року у маленькій хатині над річкою Удай, що в селі Біївці на Полтавщині. Батька хлопчик не знав — той покинув сім’ю ще до Василевого народження. Малого Василя ростила мама Ганна та дід Федір, прості селяни, які з дитинства прищепили йому любов до рідної мови і народних традицій.
Ранні роки припали на лихоліття Другої світової війни та голодні повоєнні часи. Поки однолітки бігали надворі, Василько змалку працював — допомагав матері по господарству, бо іншого виходу не було. Односельці згадували його як серйозного, не по літах мудрого хлопчака. Він рано навчився читати і виділявся кмітливістю серед інших дітей. Коли я перечитую його спогади про дитинство, мене зворушує одне щире зізнання: він довгий час вважав, що рости без батька — це нормально. Рідними людьми для нього були лише мама й дід, і нікого він не кликав татом.
У школі Василь учився відмінно, особливо любив уроки української мови та літератури. Ще школярем він почав писати власні вірші — нехай наївні, але щирі та незвично глибокі. Уже тоді юний Симоненко відчував, що писати для нього — не просто розвага, а справжнє покликання. Він мріяв своїми словами зробити світ кращим і справедливішим. Хоч родина жила бідно, хлопець завдяки розуму й наполегливості зумів закінчити середню школу із золотою медаллю.
Освіта
Золота медаль відкрила Василеві шлях до вищої освіти. У 1952 році 17-річний Василь Симоненко вирушив до Києва і вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Для сільського хлопця це був стрибок у зовсім новий світ. Я уявляю молодого студента на мармурових сходах славетного університету – в поношеному піджаку, але з блиском в очах. Він жадібно вбирав знання, до пізньої ночі засиджувався в бібліотеці, відкриваючи для себе класику і сучасну літературу.
На його курсі навчалися майбутні літературні світила: Юрій Мушкетик, Микола Сом, Валерій Шевчук, Борис Олійник… Мені хочеться вірити, що між цими талановитими студентами точилися гарячі дискусії про поезію, мистецтво і долю України. Саме в студентські роки Симоненко написав чимало поезій і відвідував літературну студію, де вперше відчув смак творчого братерства. У колі однодумців він міг вільно читати свої рядки, шліфувати майстерність і сміливо експериментувати зі словом.
У 1957 році Василь отримав диплом журналіста. Попереду чекала велика робота – він мріяв бути корисним своїй країні не лише поезією, а й гострим та чесним журналістським словом.
Кар’єра
Після університету молодий журналіст сповнений ентузіазму повернувся ближче до рідних країв — його направили працювати на Черкащину. Хоч Василь Симоненко прожив небагато (всього 28 років, він передчасно помер у грудні 1963-го), його кар’єра і творчий шлях були сповнені яскравих подій. Він устиг зробити чимало важливого:
- 1957 рік. Після випуску Василь поїхав працювати в Черкаси, де був кореспондентом обласних газет “Молодь Черкащини” та “Черкаська правда”, а згодом – власним кореспондентом “Робітничої газети”. У редакції “Черкаської правди” він познайомився з молодою працівницею пошти Людмилою, яка невдовзі стала його дружиною. Одружилися вони, коли Василеві було всього 22 роки, а за кілька років у подружжя народився син Олесь.
- 1960 рік. Симоненко долучився до покоління “шістдесятників”. У Києві він став одним з активістів новоствореного Клубу творчої молоді, де разом з однодумцями (Аллою Горською, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Василем Стусом та іншими) брав участь у літературних вечорах і гарячих дискусіях про майбутнє української культури.
- 1962 рік. Одним із найсміливіших вчинків Василя стало розслідування злочинів сталінського режиму. Разом з друзями він збирав свідчення про масові поховання жертв репресій біля Києва. Особливо його вразила картина в Биківнянському лісі — діти грали у футбол людським черепом з діркою від кулі. Після цього Симоненко допоміг скласти колективного листа до влади з вимогою оприлюднити ці поховання і вшанувати пам’ять невинно убієнних.
- Літо 1962-го. Поета жорстоко побили міліціонери через дрібний конфлікт на залізничній станції Імені Тараса Шевченка (поблизу Сміли). Правоохоронці скрутили Василеві руки й били його по хребту та нирках. Ці травми невдовзі дали про себе знати: навесні 1963-го здоров’я Симоненка різко погіршилося. У вересні його поклали до лікарні з діагнозом “рак нирок”. На жаль, операція не допомогла…
Творчість Василя Симоненка
Писати поезії Василь Симоненко почав ще в студентські роки, але за життя опублікував їх небагато. Радянська дійсність змушувала молодого поета бути обережним — цензура чатувала на кожне «крамольне» слово. За життя у нього вийшла друком лише одна збірка — “Тиша і грім” (1962), а також дитяча казка “Цар Плаксій та Лоскотон” (1963). Та навіть цього виявилося досить, щоб привернути увагу молоді. Його щирі вірші знайшли відгук у серцях тисяч читачів, і Симоненко став одним із найпотужніших поетичних голосів свого покоління.
Сам письменник скромно зазначав, що «є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди». І справді, в його поезії відчувається і шевченківський дух правди, і філософська глибина, гідна спадкоємця Сковороди. Звісно, офіційно надруковані вірші Василя Симоненка суворо редагували. Радянська влада намагалася зробити його поезію “безпечнішою” для режиму. Для прикладу, в авторській версії одного твору були рядки «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». А у надрукованому варіанті цензура змінила їх на «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!». Різниця разюча — з крику душі зробили звичайний ідеологічний пафос.
Попри такі втручання, поезія Симоненка проривалася до читача живим, щирим словом. Він писав про любов до України, про людську гідність, чесність і справедливість — про все те, чого так бракувало в радянській дійсності. Його патріотичні твори “Задивляюсь у твої зіниці” (про безмежну любов до Батьківщини) та “Лебеді материнства” (ніжна колискова з глибоким символізмом) стали по-справжньому народними. Водночас Симоненко творив не лише громадянську лірику, а й інтимну: у нього є прекрасні поезії про кохання і дружбу. Були й гострі сатиричні твори, де поет сміливо висміював радянську владу. Такі вірші офіційно не друкували, та люди переписували їх від руки й передавали таємно одне одному.
Коли Василя не стало, його друзі зробили все, щоб зберегти творчий доробок поета. Вони врятували архів: зібрали рукописи, щоденники, заховали магнітофонний запис, де Симоненко власним голосом читає вірші. Поет Петро Засенко їздив до матері Василя і переписував неопубліковані поезії, аби вони не зникли. На жаль, видати їх у Радянській Україні тоді було неможливо — підготовлена на 1967 рік збірка так і залишилася “під сукном”. П’ятнадцять років після смерті Симоненка його твори на батьківщині не з’являлися друком.
Але слово все одно знайшло шлях до читача. У 1965 році за кордоном, у Мюнхені, вийшла книжка його поезій і щоденникових записів під символічною назвою “Берег чекань”. Українська діаспора прийняла нового поета з захопленням. Видавець Осип Зінкевич згадував, що вони були настільки вражені силою симоненкових віршів, що назвали своє видавництво на його честь — “Смолоскип” імені Василя Симоненка. Вірші Василя зазвучали по радіо, про нього писали в пресі. Так, ще задовго до офіційного визнання в СРСР, ім’я Симоненка стало легендарним для українців усього світу.
Особисте життя Василя Симоненка
Про особисте життя Василя Симоненка хочеться розповідати як про легенду про кохання. Я уявляю молодого журналіста Василя Симоненка у редакції черкаської газети: він бачить дівчину, що приносить пошту, і не може відвести від неї погляду. Ця дівчина, Людмила, невдовзі стане любов’ю всього його життя. Кажуть, не лише Василь вподобав Люсю — його близький приятель Станіслав теж був небайдужий до неї. Але доля розпорядилася так, що саме Симоненко завоював її серце.
Василь освідчився коханій дуже просто і щиро, майже по-дитячому. Він гукнув їй жартома римовані рядки: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». Ці слова розтопили дівоче серце. Друзі сміялися, що Симоненко причарував Люсю не лише віршами, а й… вином з троянд. Один із приятелів розповідав, що Василь, перебуваючи у творчому відрядженні, почув легенду про садівника, який пригостив княжну особливим напоєм із пелюсток троянд і здобув її любов. Надихнувшись цією історією, поет власноруч зробив для Людмили пляшку запашного трояндового вина. Свій напій жартома назвав на французький манер “Сімоне” (від прізвища Симоненко), а кохану пестливо кликав “Люсьєн”. Я бачу їх у своїй уяві: Василь і Люся сидять десь на березі Дніпра, п’ють рожеве вино, і зорі відбиваються у келихах…
У 1957 році, коли Василеві було 22, молодята побралися. Друзі щиро раділи за цю красиву пару. Невдовзі в сім’ї народився син, якого назвали Олесем. Симоненко був турботливим і ніжним батьком. Мені здається, саме в ті роки він створив свій знаменитий вірш “Лебеді материнства” — колискову, в якій передав безмежну любов матері до дитини і благословення синові на майбуття. Особливо запали в душу рядки: «Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати». Це просте й геніальне нагадування, що Батьківщину, як і рідну матір, не вибирають. Уявляю Василя, який дивиться на маленького сина і хоче, щоб той виріс гідною людиною, яка любитиме свій народ та землю понад усе.
Громадянська позиція
Василь Симоненко був не лише ліриком, а й громадянином з великої літери. Громадянська позиція Василя Симоненка завжди була чіткою: у його серці жила невгамовна жага справедливості, і він не боявся говорити те, про що інші мовчали. Коли в Києві заснували Клуб творчої молоді, Симоненко одразу долучився до його діяльності. Я бачу його серед цих запальних хлопців та дівчат: вони читають вірші, сперечаються про мистецтво, мріють про оновлену, по-справжньому вільну Україну.
Ця принципова громадянська позиція привела Василя до небезпечних кроків. Він взяв участь у розслідуванні сталінських злочинів, про яке я вже згадував. Я знову уявляю Симоненка: літо 1962-го, він разом із друзями бреде сосновим лісом у Биківні. Раптом між деревами чується дитячий сміх… На галявині дітлахи ганяють щось ногою. Підійшовши ближче, Василь завмирає: діти грають черепом, мов м’ячем. У скронях стигне кров. Він мовчки піднімає той череп із діркою від кулі. Напевно, тоді поет присягнув собі докопатися до правди про ці поховання. Разом з однодумцями Симоненко зібрав свідчення очевидців і склав лист до Київської міськради з вимогою оприлюднити інформацію про масові захоронення жертв репресій та облаштувати там національні меморіали. Це був відчайдушно сміливий крок для початку 60-х років. Система не пробачила такої “зухвалості” – відтоді органи КДБ взяли молодого поета під нагляд.
І все ж Василь не збирався замовкати. Пам’ятним став випадок на одному літературному вечорі, коли йому анонімно поставили провокаційне питання, яку саме «самостійну Україну» він має на увазі у своїх віршах. Зал завмер, очікуючи скандалу.
– У мене Україна одна, – спокійно відповів Симоненко. – Якщо автор записки знає іншу – хай скаже. Будемо вибирати.
Ці слова пролунали як виклик. Я уявляю реакцію присутніх: хтось захоплено аплодує, а хтось перелякано озирається – адже за такі висловлювання тоді могли серйозно покарати. Та Василь був саме такий – говорив правду, попри ризик.
Наприкінці 1962 року сталася трагедія. Пізно ввечері на вокзалі у Смілі Симоненко втрапив у прикрий інцидент. Він попросив продавчиню буфету продати пачку цигарок за кілька хвилин до перерви, а та відмовила. Зав’язалася сварка. Практично одразу з’явилися двоє міліціонерів, які зажадали у Василя документи. Можливо, він відповів різко – гарячий норов не дозволяв йому принижуватися. Правоохоронці скрутили поета і потягли до відділку. Його ув’язнили на ніч у камері. Коли наступного дня друзі знайшли Симоненка, він був побитий: синці вкривали спину і боки. Василь розповів, що міліціонери били його саме по нирках та хребту. Звісно, ніхто з винуватців не поніс покарання.
Чи була та сутичка випадковою, чи за ним вже цілеспрямовано стежили – достеменно невідомо. Є версії, що це могла бути спланована акція залякування. Подейкують навіть, що сам Микита Хрущов роздратувався на один з гострих віршів Симоненка про “кукурудзяного вождя” і дав мовчазний наказ провчити зухвалого поета. Але я не беруся стверджувати – можливо, це лише чутки.
Факт у тому, що після побиття здоров’я Василя різко погіршилося. Деякий час він тримався, не подаючи вигляду, і продовжував працювати, їздив у відрядження, писав. Але на початку 1963-го біль у попереку та нирках став нестерпним. Симоненко ліг у лікарню. Діагноз був страшний: рак нирок, у занедбаному стані. Лікарі намагалися його рятувати, прооперували – та, на жаль, було запізно.
У ніч проти 14 грудня 1963 року Василь Симоненко помер у черкаській лікарні. Йому було лише 28… Коли я думаю про це, то відчуваю і лють, і сум одночасно. Така несправедлива, передчасна втрата. Кажуть, під час похорону друзі винесли з його кімнати всі щоденники й записи – рятували спадщину від можливих обшуків. Мені боляче, що він пішов так рано. Але втішає думка, що його мужність була недаремною. Симоненко передав естафету боротьби наступникам. Уже наприкінці 60-х піднімуть голову інші сміливці – і дисидентський рух в Україні запалиться іскрою, що в тому числі залишив після себе Василь. Його громадянська лірика продовжила жити, запалюючи серця людей навіть після смерті поета.
Вплив на культуру
Вплив Василя Симоненка на українську культуру значно більший, ніж можна було б очікувати від людини, яка прожила лише чверть століття. Його ім’я стало символом покоління шістдесятників і боротьби за національне пробудження. Сьогодні поезія Василя Симоненка міцно входить у шкільну програму: рядки з його віршів знає напам’ять чи не кожен український учень. Але його роль виходить далеко за рамки підручників літератури.
Есеїст Євген Сверстюк зазначав, що біографію Василя Симоненка слід вивчати як частину історії України – і я з цим абсолютно згоден. Доля Василя Симоненка – це історія пробудження українського духу в середині ХХ століття. Василь Стус називав його “найбільшим із шістдесятників”. Молодь 60-х тягнулася на вечори Симоненка, ловила кожне його слово. Здавалося, що його поетичний голос пришвидшує сам плин часу – настільки на часі були його вірші.
Часто Василя порівнюють із Тарасом Шевченком. Як Шевченко у XIX сторіччі пробуджував націю своїм “Кобзарем”, так і Симоненко в 1960-х заговорив про те, про що в СРСР воліли мовчати. Він повернув українській літературі її справжнє обличчя – чесне, безстрашне, народне. Його поетичні рядки живуть у народі досі, деякі цитати Василя Симоненка стали по-справжньому крилатими висловами. Коли я сьогодні чую гасло “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!”, я розумію, наскільки далеко сягнуло слово Симоненка. Цей полум’яний заклик, написаний в далекі 60-ті, і зараз надихає українців боротися за свою свободу.
Вплив Симоненка на наступні покоління митців величезний. Можна сказати, що без нього не було б і Василя Стуса в тому вигляді, як ми його знаємо, не засяяли б так яскраво Ліна Костенко чи Іван Драч. Він наче перекинув місток між епохою Тараса Шевченка і новою хвилею борців за правду в другій половині XX століття. Для багатьох українців його вірші стали джерелом гордості та самоусвідомлення. У ті часи, коли відкрито любити Україну було небезпечно, Симоненко наважився сказати: любіть, пишайтеся, боріться. І цим запалив вогонь, що вже не згас.
Спадщина
Минуло вже понад шість десятиліть відтоді, як не стало Василя Симоненка, але літературна спадщина Василя Симоненка продовжує жити та надихати. Вшанування поета відбувається на різних рівнях. У 1995 році, в незалежній Україні, Василеві Симоненку посмертно присудили Національну премію імені Тараса Шевченка – те, чого він не дочекався за життя, але що по праву заслужив. Його ім’я увічнене і в низці спеціальних нагород. Є літературні премії імені Василя Симоненка (для поетів-початківців, для молодих авторів), а також журналістська премія його імені. Тобто шанують і поетичну, і публіцистичну спадщину Василя.
Ім’ям Симоненка названо вулиці у багатьох містах України – зокрема, з 1999 року є вулиця Василя Симоненка в Києві, а з 2016-го – у Кривому Розі. У його рідних Біївцях у тій самій хаті над Удаєм відкрито літературно-меморіальний музей-садибу поета. В Черкасах його ім’я від 1994 року носить міська школа №33. Там же, у школі, створено спеціальну світлицю-музей, де зберігаються особисті речі поета – одяг, друкарська машинка, радіоприймач, передані його матір’ю. На першому поверсі цієї школи великими літерами на стіні написані рядки Симоненка, а поруч встановлено погруддя поета. У 2023 році на фасаді школи з’явився ще й величезний мурал-портрет Василя – сучасний художник увіковічив його образ для нових поколінь.
Пам’ятники Василю Симоненку встановлено не лише в Черкасах, а й у інших містах України (в 2005 році – погруддя на батьківщині поета в Біївцях, у 2010-му – пам’ятник у Черкасах). У 2008 році Національний банк України випустив ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену Симоненку, а Укрпошта у 2015-му – марку до його 80-річчя. Бібліотеки, літературні студії, навіть фестивалі поезії носять ім’я Василя Симоненка. Куди б ви не поїхали по Україні, всюди знайдуться люди, які з теплотою згадують його творчість і цитують улюблені рядки.
Та найбільша спадщина поета – це, звісно, його слово. Вірші Василя Симоненка продовжують жити. Вони і сьогодні видаються багатотисячними накладами, звучать зі сцени, перекладаються іншими мовами. А головне – вони знаходять відгук у серцях все нових поколінь. Я не раз ловив себе на тому, що думаю його рядками. Наприклад, питаю себе, ніби й справді чую голос Василя: “Ти знаєш, що ти – людина?”. Це ж Симоненкова проста і вічна істина про цінність кожної особистості. Такі його слова – про людську гідність, про любов до рідної матері-України – стали справжнім заповітом для нас, нащадків.
Цікаві факти про Василя Симоненка
- Маленький Василь у 6 класі щодня ходив пішки 18 км до школи і назад – навчатися доводилося в сусідньому селі за 9 км від дому. Така наполегливість допомогла йому здобути освіту і загартувала характер.
- У своєму робочому кабінеті в редакції Василь тримав на полиці підкову на щастя. Він знайшов ту підкову під час відпочинку на Дніпрі з друзями і вважав її добрим оберегом. Минуло 35 років після його смерті, і цю підкову віднайшли в його кабінеті-музеї – вона так і лежала на полиці, чекаючи на свого господаря.
- Мама поета, Ганна, дуже пишалася сином. У 1960-х вона часто потай ловила радіопередачі з-за кордону, де звучали вірші Василя. Казала сусідкам: «Увімкну приймач, послухаю його голос з Америки – ніби з ним поговорю».
- Черкаська спеціалізована школа №33, що носить ім’я Симоненка, має унікальну традицію. На одній зі стін там нанесені рядки з поезії Василя «Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!..», а поруч викарбувано його знаменитий вислів: «Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати». Щоранку учні проходять повз ці слова, і багато хто зізнається, що вони назавжди запали їм у душу.
- У 2023 році на фасаді згаданої 33-ї школи в Черкасах з’явився величезний мурал із портретом молодого Василя Симоненка. Художник Ігор Новіков зобразив поета усміхненим і сповненим життя – саме таким, яким він назавжди залишився у пам’яті народу.
- В історичному центрі Черкас є маленька вулиця Василя Симоненка. Цікаво, що вона розташована буквально поруч із бульваром Тараса Шевченка – дві епохи великих українських поетів символічно зустрілися на міському розі.
- На честь Симоненка названо не одну бібліотеку та культурний заклад по всій Україні. Наприклад, у Києві працює бібліотека імені Василя Симоненка для дітей, а в Полтаві – літературна зала його пам’яті у місцевій бібліотеці. Це свідчить, як багато людей шанують його ім’я і творчість.
- У 2010-х роках з’явилася навіть пісня на вірші Симоненка – низка українських виконавців поклали його поезії на музику. Таким чином, Василь продовжує звучати і в сучасній естраді, і в народних піснях, хоч його самого давно немає з нами.
Усі ці факти промовляють самі за себе. Василь Симоненко за 28 років свого життя зробив для України стільки, скільки дехто не встигає й за ціле століття. Найважливіше – його слово і приклад ніколи не забудуться. Для мене особисто він – не просто видатний поет з минулого чи параграф у шкільному підручнику. Пишучи цю статтю, я відчував, ніби розмовляю з добрим другом, слухаю сповідь його душі. Його життя промайнуло як метеор – яскраво і стрімко. Але світло від цього метеора досі освітлює нам дорогу. Можливо, саме в цьому і полягає справжнє безсмертя поета – коли його слово продовжує надихати і підтримувати людей навіть через багато десятиліть після його відходу.
