Працівники моргу, водій і родич виносять труну з тілом військового.
Він дивиться на мене, ніби я — примхлива панянка. У його погляді відчувається зневага: нібито запах збив мене з ніг, «ледь не ледь», і це викликає огиду. Проте чоловік ніби контролює себе, не грубить і ввічливо відповідає:
— Якби ви були на передовій, в окопах, то відчули б, який там запах.
Ми перебуваємо не на фронті, а біля одного з моргів у Дніпрі. Ранок. За парканом чути гудіння будівництва хмарочоса. Робітники в помаранчевих жилетах зайняті корисною працею для живих. Мій співрозмовник — Олексій — разом зі своїми побратимами займається справою, пов’язаною із тілами померлих.
Олексій, 50-річний водій буса, який доставляє тіла загиблих додому. На його автомобілі написано: «Збройні сили України. На щиті. Евакуація полеглих». Замість номерного знака — аналогічний напис без першої частини. Усередині автомобіля обладнана морозильна камера.
Водій чекає, поки його напарник, адже екіпаж складається з двох людей, оформить документи на чотирьох військових, останки яких щойно поклали у труни з рефрижераторів. Тут стоять три такі рефрижератори — нагадують будівельні вагончики, тільки пофарбовані в білий колір.
Я помітила здалеку, як військові поклали в домовину щось невелике, накрили військовою формою, а зверху — білим ритуальним покривалом з рюшами. В труні було щось із національною символікою, але роздивитись не встигла — від переживань сніданок підступив до горла, тож довелося піти.
Олексій — родом із Фастова на Київщині — воює з першого дня повномасштабного вторгнення.
Він розповідає:
— Там, де я працював, стояла броня. Можна було не йти, але ми пішли з братом та ще 16 чоловіками з нашої роботи. Начальник казав, що це «по дурі». Але ми розуміли — якщо не ми, то хто? Я починав на мінометі, потім як водій возив поранених до медпунктів.
Місяць тому його попросили тимчасово замінити водія на машині «На щиті». Чоловік не раз повторює, що не хоче займатися доставкою тіл і з радістю покине цю роботу.
Він пояснює:
— Ні, не через страх. Найжахливіше — возити пораненого. Особливо, коли він кричить від болю і просить вколоти щось. У нього немає ноги, він стікає кров’ю, а дорога така, що розтрясеться навіть мертвий. Йому вже вкололи все, що можна, а він просить ще. Це жахливо.
Водій спочатку коротко відповідає на питання, не бажаючи говорити детальніше, але поступово відкривається:
— Розумійте правильно, ніяких таємниць, чому не хочу возити тіла, немає. Але за час війни я двічі міняв номер телефону, бо в месенджері Signal продовжували приходити повідомлення від друзів, які загинули пів року тому. Легше завести новий номер, новий Telegram, Instagram і Messenger, ніж видаляти їх. Їх дуже багато. Дуже.
Потім дихає глибше, закурює і додає:
— Якщо доведеться везти брата, не дай Боже… Я цього не хочу. Краще вже на передок.
З Харкова їхали три тіла, а зараз уже п’ять
Сьогодні Олексій поїде в Білу Церкву та Чернігів. Він не знає імен героїв, яких привозить, коли вони загинули чи скільки лежали в рефрижераторах. Вся інформація записана у документах, але він туди не заглядає. На похоронах не буває — передає тіла місцевим моргам і все.
Водій ділиться:
— Іноді бачу родичів. Якось жінка підбігла до холодильників, де стоять труни, дізналася, що тіла будуть забирать. Стерлася до всіх, питала, де її син, плакала. Що можна їй сказати? Там повно мертвих, і всі під номерами. Рідних туди не треба пускати, хай військкомати з ними розбираються, представники бригад їх заспокоюють.
Він зауважує, що дорога буває різною, і біля фронту часто є заміновані ділянки — доводиться буквально шукати безпечний шлях. Уже на цивільних трасах машину «На щиті» пропускають всі — і автівки, і пішоходи. Часто навколішки.
Повз нас дві молоді жінки ведуть під руки літню пані, яка ледве переставляє ноги. За двадцять метрів — морг. Ймовірно, вони звідти.
Олексій знову запалює цигарку і продовжує:
— Здебільшого на цій посаді працюють люди з обмеженими фізичними можливостями. Але нещодавно надійшов наказ звільняти їх з таких позицій, а назад не призначають нікого. Тож мене обрали.
Водій пояснює, що ніхто не бажав виконувати цю роботу, а потім переводить розмову на інше:
— Я тут місяць, і тільки два дні тому перестав дивитися під ноги, чи нема мін. Це дивно, що ніхто не ховається.
— Я погано чую, погано бачу, і всі звуки для мене трохи дивні. А якщо тиша — то це дуже страшно. На передку тиша означає, що щось буде, нехороше. А коли навколо бахкає, стріляє, прилітає — це нормально.
Ми сумно усміхаємося. Прудким кроком підходить напарник Олексія, який за пів години оформляє всі документи. Зараз вони заїдуть ще по одне тіло в інший морг.
— Ситуація постійно змінюється, — говорить чоловік на прощання. — З Харкова їхали три тіла, тепер уже п’ять. В Україні дуже серйозно ставляться до поховання героїв, до повернення їх додому. Іноземці іноді шоковані цим. Я ж вважаю, що людям потрібно ховати рідних, пройти цей обряд, погорювати на цвинтарі і жити далі.
Молодь не бажає воювати, фронт тримається на таких дядьках, як я
Я підходжу до непримітної цегляної будівлі з написом «МОРГ». Поруч стоїть лавка з навісом, здається, колишня зупинка, розташована у дворі.
На лавці сидить самотній міцний чоловік у військовій формі. Плечі стиснуті, голова нахилена.
Це 56-річний Олександр Ліско. Сьогодні він забирає тіло свого 51-річного брата, обидва — ветерани війни.
Олександр розказує:
— Олег загинув не від кулі чи осколка на полі бою. Ми саме цього боялися найбільше. Воювали обидва з 2014 року, у нього було багато контузій і поранень. Він служив інструктором, а помер удома: серце не витримало страждань і негараздів.
Дружина та діти чекають тіло вдома, а забирати його приїхав лише брат.
— Обіцяли прийти на похорон з територіального центру комплектування та військової частини. Тут, у місті, і поховаємо — ми місцеві.
З моргу виходить молодий працівник у брудних білих гумових чоботях. Запитує, чи голити Олега. Олександр киває. Я питаю, чи планує звільнитися зі служби, адже право на це має.
Він відповідає:
— Після останнього поранення маю інвалідність першої групи. Якби була воля — звільнився б рік тому. Молодь не хоче воювати, фронт тримається на таких, як я.
Мовчання западає. Щоб відвести думки, я питаю про рідних.
— У мене дві доньки, старша виїхала до Німеччини, онука востаннє бачилася з нею у 2021 році, їй тепер сім. Поки війна триває, онуки ростуть без дідів.
Мовчимо знову. Серце стискається від жалю.
До стіни моргу притулено вінок із штучних жовто-блакитних квітів, дерев’яний хрест і кришку від домовини.
Двором пробігає сіра кішка, сонце припікає. Водій катафалка, двоє працівників моргу у синіх медичних рукавичках та Олександр виносять труну і вантажать її в автомобіль.
Від’їжджають.
Третя розмова за ранок — і знову військовий, який воював разом із власним братом, а тепер прийшов забирати його тіло.
Ігор (ім’я змінене) — високий, привабливий, зі стрункою фігурою і широкими плечима, йому трохи за 30. За темними окулярами не видно очей, а голос його стриманий, майже беземоційний.
Він ділиться:
— Ми з братом воювали з першого дня вторгнення, були одними з перших добровольців. Разом отримали поранення 21 жовтня минулого року, разом повернулися на службу. А загинув брат у кінці серпня зовсім невчасно — у ДТП під Краматорськом. Це дуже прикро. Проводиться службове розслідування.
Побратим, який недавно підійшов, обіймає Ігоря, шепоче:
— Такий добрий, такий світлий, дуже шкода.
До Ігоря підходить працівник моргу і перераховує необхідні документи, серед яких паспорт покійного і довідка про смерть. Ігор відповідально слухає. Раптом вдова брата в темній сукні підбігає і тисне його в обійми. Він довго і міцно тримає її.
Його кличуть на впізнання до моргу. Після повернення він тримає у руках складені прапори України і бригади.
Поруч на лавці маршрутний бус — замість катафалка, де кілька сидінь вилучені, лише маленька темна хустка на дзеркалі свідчить про його ритуальне призначення. Водій дивиться відео на YouTube з інструкцією, як «насадить черенок на лопату» (прикріпити держак до лопати). З відео чути розповіді про Радянський Союз.
Працівник моргу, той у брудних білих чоботях, гукає Ігоря допомогти винести труну з тілом. Водій кладе телефон у кишеню і рушає до дверей.
Маршрутка від’їжджає, і двір моргу на кілька хвилин порожніє. Тут немає черг — усі прибувають точно у призначений час.
Побратим Ігоря, який прийшов підтримати друга і часто буває тут, підкреслює:
— Уже немає такого, щоб люди стояли по півдня на спеці чи морозі і чекали тіло рідного. Не через те, що в морзі кращий порядок, а тому, що втрат стало трохи менше.
Однак радість не настає — звідти, з іншого виходу моргу, з’являються двоє працівників із чорними мішками на каталках. Вони спокійно і буденно несуть їх до рефрижератора, який мовчазно ковтає свою здобич.
