Редакція «Бабеля» об’єднує понад двадцять співробітників. Це не надто велика команда, але й не стартап. Ми постійно оновлюємо сайт, YouTube-канал, Telegram та TikTok. Свідомо відмовилися від найбільш примітивних способів заробітку — наприклад, від реклами онлайн-казино. «Бабель» існує завдяки грантам та добровільним пожертвам читачів. Наша мета — зменшити залежність від донорів та більше покладатися на вашу підтримку. Це дозволить зосередитися на нашому головному завданні — надавати повну й об’єктивну картину новин.
2025 рік
Президент Володимир Зеленський провів останню зустріч із західними союзниками, підкресливши, що поразка України спричинить катастрофічні наслідки для безпеки Європи, і закликав до подальшої підтримки у війні. У відповідь президент США заявив, що більше не може виправдовувати військові витрати перед своїми виборцями і зазначив: якби він міг за гроші, витрачені на Україну, купити Гренландію — отримає хоча б кускок землі. Наступного дня британська преса вже цитувала французького президента, який заявив: «Зеленський має усвідомити, що гра закінчена».
До цього часу Європа не змогла наростити виробництво озброєння, щоб компенсувати зниження американської підтримки. Економічна ситуація в європейських країнах погіршувалася, а побоювання нової хвилі біженців з України сприяли зростанню популярності популістських рухів. Києву довелося піти на переговори про припинення вогню, відомі як «Женевський мир», які фактично означали капітуляцію. Відповідно до домовленостей, Україна відмовлялась від п’ятої частини своєї території та зобов’язалась не вступати до НАТО.
Перемовини між українською та російською делегаціями відбулися в Палаці Націй ООН у Женеві за участі по п’ять представників з кожної сторони, а також за посередництва США та Китаю. Україні обіцяли відновлення територій за рахунок коштів Світового банку та контроль з боку ООН за дотриманням режиму припинення вогню. Однак усі розуміли, що мандат ООН не зможе стримувати нові атаки Росії. Західні політики акцентували, що анексовані Росією території не визнають і що угода має тимчасовий характер. Російські ЗМІ святкували перемогу, а в європейських колах більшість відчувала полегшення через завершення війни.
Британський депутат Том Тугендгат (ліворуч) оглядає збитий іранський дрон Shahed-136, який Росія застосовує у війні проти України. Лондон, жовтень 2025 року. Джерело: Getty Images
Після підписання «мирної угоди» Україна занурилась у хаос. З Донеччини втекло понад півтора мільйона людей. Росія заселяє регіон власними громадянами, а українців, які відмовляються підкорятися, утримує у «перевиховних таборах». Дітей усиновлюють російські сім’ї. Українські партизани продовжують бойові акції, а у відповідь російські війська карають мирних мешканців.
На лінії розмежування відновились обстріли, що призводять до жертв, у той час як моніторингова місія ООН обмежилася єдиним звітом у штаб-квартиру в Нью-Йорку.
Світ загалом не відреагував — після завершення війни зняли напругу. Лише українська діаспора докладала зусиль, щоб привернути увагу до подій.
На територіях, підконтрольних Україні, стало спокійніше: не було обстрілів з повітря, але більшість міст залишалися в руїнах. Руйнування торкнулися енергетичної інфраструктури, спостерігались перебої з електрикою та водопостачанням, держава опинилась на межі банкрутства. Міжнародна допомога донорів лише ледве забезпечувала підтримку населенню. Масовий відтік людей спрямовувався до країн ЄС.
Паралельно загострювалися внутрішні конфлікти:
- Олігархи сварились з урядом.
- Президент ускладнював стосунки з міським головою Києва.
- Військові піддавали критиці політиків.
- Ветерани та профспілки організовували протести.
Російські спецслужби експлуатували хаос, купуючи інформаторів у міністерствах та в силових структурах, де гроші перемагали совість. Проросійські партії, які фінансувались Москвою, здобували більшість у парламенті. Президент Зеленський розпускав Верховну Раду, але зазнав поразки на дострокових виборах.
Після поразки України на Заході тріумфували популісти, які звинувачували уряди у затягуванні конфлікту і приходили до влади у Франції та Італії. У Римі заговорили про можливе відновлення відносин із Москвою. США почали знижувати свою військову присутність у Європі, концентруючи увагу на Азіатському регіоні.
Неочікувано Володимир Путін пішов у відставку, передавши владу економісту Олегу Обманщикову — випускнику британського університету, що раніше працював у бухобліковій фірмі в Дубаї. Новий президент визнав анексію українських територій, але висловив готовність «нормалізувати відносини» з Києвом за формулою Віллі Брандта «дві держави, одна нація».
У західних колах Обманщикова сприймали по-різному: або як потенційного реформатора, або як маріонетку російських спецслужб. Щоб з’ясувати його справжню суть, таємні посланці відправились до Москви. Перше враження — Обманщиков зовсім не схожий на Путіна чи Лаврова, він розумний, харизматичний і прагне змін.
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров і Володимир Путін. Джерело: Getty Images
НАТО опинилося у стані роздробленості. Незважаючи на численні доповіді про дефіцит боєприпасів, логістичних ресурсів і мобілізаційних можливостей, деякі уряди учасниць Альянсу ігнорували ці сигнали, аргументуючи це соціальними проблемами та нестачею фінансування.
Західна Європа демонструвала бажання дати новому російському лідеру шанс, натомість Центральна і Східна Європа, а також країни Балтії, ставилися до цього скептично, бо остерігалися, що відсутність єдності у переозброєнні послабить довіру до п’ятої статті НАТО. Європейські аналітики попереджали, що така слабкість може підштовхнути Кремль до провокацій. Проте політики-популісти заспокоювали: для повного відновлення військового потенціалу Росії знадобиться щонайменше 4-6 років.
США розмістили гіперзвукові ракети Dark Eagle («Темний орел») у Вісбадені. Європейські країни вважали це достатньою стримуючою мірою: Москва навряд чи наважиться на агресію, усвідомлюючи, що її аеродроми та бази можуть бути знищені за кілька хвилин. Водночас Росія продовжувала посилювати армію: щороку вербували 150 тисяч солдатів, отримували технології з Китаю та Індії, нарощували виробництво зброї. Президент Обманщиков називав це «самообороною».
У Москві невелика група високопосадовців — голова адміністрації президента, начальник Генштабу (ветеран війни в Україні), представники ГРУ, ФСБ і близький до Путіна олігарх Ігор Палачов — розробляли план, який мав перевірити рішучість Заходу без відкритого військового конфлікту. Їхнім задумом було посилити російський вплив і повернути статус «рівного гравця» поряд зі США та Китаєм.
Голова адміністрації, який раніше служив генералом, запропонував взяти приклад із ремілітаризації Рейнської області 1936 року, тобто тихо вторгнутися на територію однієї з країн НАТО, супроводити це мирними заявами й оцінити реакцію Заходу. Якщо опір не виникне — залишитися; у разі ж швидкого чи жорсткого відгуку Альянсу — відійти. Головна ідея — використати ефект несподіванки й відволікти США. План утаємничували навіть від президента Росії до остаточного погодження всіх деталей.
2028 рік
2 лютого російські найманці разом із малійськими військовими розпочали масштабні зачистки у місті Кідалі на півночі Малі. Сотні людей, зокрема працівниця міської адміністрації Аная з родиною, були насильно викрадені з помешкань, завантажені в вантажівки і вивезені через пустелю. Згодом їх сідлали на дерев’яні човни й переправляли до суден із арабськими екіпажами. Караван плив через Середземне море. За кілька днів Європа зустріла нову хвилю мігрантів: сотні людей прибували щоденно на Мальту й Канарські острови.
Одночасно російські й білоруські посольства масово видавали візи мігрантам із Сирії, Іраку, Афганістану та Судану, повторюючи схему 2021 року, коли Білорусь намагалася переправити кілька тисяч біженців до Польщі.
2021 року білоруська влада організувала канали перекидання мігрантів через кордон ЄС спочатку до Литви, а потім до Польщі. На фото — мігранти, ймовірно з Афганістану, спілкуються з польським прикордонником біля села Уснаж-Гурни на північному сході Польщі поблизу кордону з Білоруссю. 20 серпня 2021 року. Джерело: Getty Images
Для реагування Європейський Союз сформував морську операцію швидкого реагування, зібравши фрегати MEDMARFOR (коаліція військово-морських сил Заходу) за участі Франції, Італії, Іспанії та Німеччини. Це послабило оборону на інших напрямках, зокрема в Балтійському морі. У Міністерстві оборони Німеччини попереджали, що німецький флот не зможе ефективно виконувати свої зобов’язання в рамках НАТО, якщо два військові кораблі перекинуть у Середземне море, але політики це проігнорували.
Паралельно Китай відволік увагу США. Наприкінці лютого Пекін захопив Другу мілину Томаса — невеликий риф у Південно-Китайському морі, на який претендують Філіппіни. США, союзник Маніли, вагалися через ризики ескалації конфлікту з Китаєм і загрозу для Тайваню, проте розмістили декілька авіаносних груп і відкрили таємний переговорний канал із Пекіном, ігноруючи інтереси філіппінців. Китай сприйняв це як прояв слабкості.
У Москві такі події радісно сприйняли, вважаючи, що китайська криза допомагає відвернути увагу США на Азію — саме так росіяни і просили китайців.
27 березня в Естонії прокинулась Нарва — третє за величиною місто країни. Від вибухів почалась атака російських військ: дві бригади увійшли із півночі й сходу, захопивши місто за кілька годин. До світанку на міській ратуші майорів російський прапор. У соцмережах поширювали відео з хештегом #Деньповернення. Опір серед місцевого населення був незначним: 88% жителів розмовляли російською, а багато з них мали нелегальну зброю.
Одночасно російські війська, замасковані під туристів, переправились паромами на острів Гіюмаа. Вночі їх підтримали морпіхи, які з десантних човнів висадилися, щоб взяти під контроль острів. Естонські військові практично не опиралися, і до ранку в Кярдлі — єдиному місті на острові — замайорів російський прапор.
Естонські сили та майже 2 500 бійців НАТО не встигли відреагувати, оскільки концентрувались на південних кордонах, де російська дивізія проводила навчання «Операція Батьківщина».
НАТО опинився між страхом і принципами: ніхто не прагнув війни, але й розумів, що без реакції Альянс втратить обличчя. Декотрі висували думки, що Естонія недостатньо дбала про права російськомовних. Хоча поведінку Росії засуджували, існувала спроба врахувати «історичний контекст» і припускали, що незалежність балтійських держав є «штучною».
Президент США виступав проти військової відповіді з боку НАТО, а без американської підтримки Альянс був паралізований. Фракції правопопулістів у Франції та Німеччині також утримувалися від підтримки ескалації.
У Москві президент Обманщиков разом із генералами святкували успіх: план спрацював, Захід поділений, США відволіклись на кризу з Китаєм, а Росія простежує, наскільки далеко можна зайти, перш ніж хтось із Заходу наважиться натиснути «червону кнопку». Індекс загрози початку Третьої світової зростає.
