Костянтин Сімчук – видатна постать українського хокею. Протягом своєї спортивної кар’єри він неодноразово захищав кольори національної збірної України та грав у різних лігах світу. Зараз Сімчук активно сприяє розвитку хокею серед молоді, працюючи в Дитячо-юнацькій спортивній школі "Сокіл".
Редакція "Чемпіону" поспілкувалася з колишнім воротарем національної збірної, аби дізнатися більше про його кар’єру, розвиток хокею в Україні та перспективи сьогоднішнього покоління збірної.
Хокей замість футболу, зарплати у 1990-х та виступ на Олімпіаді
– Розкажіть, будь ласка, з чого почалася ваша спортивна кар’єра і як ви обрали хокей?
– Спочатку я займався футболом, тренувався на базі "Динамо" на Нивках, починаючи з першого класу. Однак добиратися на тренування було незручно – вони одразу після школи, а батьки не мали можливості мене возити. У моєму класі багато хлопців грав у хокей, тож я приєднався до них, і так почав свій шлях у цьому виді спорту.
– Чи одразу ви стали воротарем? Чи спершу хотіли грати на іншій позиції?
– Я прийшов у секцію на рік пізніше за однокласників, тому вони вже освоювали вправи та брали участь у змаганнях, а я лише вчився кататися на ковзанах. Одного разу мені випадково влучили шайбою в груди – було так боляче, що важко було дихати, хотілося плакати, але я стримався. Тренер Віктор Васильович Чібарєв помітив це і запропонував мені стати воротарем: "Ти можеш тримати удар, давай станеш у ворота". Я погодився, адже хлопці вже мали перевагу у вмінні, думав побути другим воротарем.
– На початку 1990-х футболісти та баскетболісти згадують про мізерні зарплати, іноді навіть платили продуктами чи технікою. Як було у хокеї?
– У ранніх 1990-х зарплата становила близько 100–200 доларів, максимум – 300 на місяць. Коли я в 1995–1996 роках поїхав до США, там уже могли платити 800–1000 доларів і більше, хоч це було доволі рідкісним явищем.
– Ви провели чотири роки в США. Як з’явилася така можливість і як минув цей період?
– Чесно кажучи, моя кар’єра раптово пішла вгору: коли я поїхав, не мав жодних пропозицій. Мене запросив агент Влад Шашковський, який допомагав багатьом українським хокеїстам у Північній Америці. Я зателефонував йому, він порадився зі своїми контактами, зокрема з генеральним менеджером "Калгарі Флеймз" та скаутом "Торонто", і вони запропонували мені контракт. У перший рік це була хороша команда у непоганій лізі, де я відіграв багато матчів, що для воротаря – найголовніше. Адже тоді я грав у фарм-клубі НХЛ, а це великий плюс. Звичайно, були й неприємні моменти, але в цілому цей досвід в Америці пішов мені на користь.
– Ви тренувалися і в СРСР, і в Україні, а пізніше – у Північній Америці. Чи відчували ви різницю у методиках?
– Так, вона була відчутною. У ті роки в Америці активно впроваджували стиль гри "баттерфляй", коли воротар проводить значну частину часу на колінах. Я ж грав у гібридному стилі – і стоячи, і на колінах, що можна назвати олд-скулом. У 1990-х відбувався перехідний етап для голкіперів: у майнор-лігах і нижчих дивізіонах не було суворих вимог до стилю, головне – надійно ловити шайби. У США й Канаді працювало багато тренерів із Канади, які детально розбирали хокей і з якими цікаво було тренуватися. Моїй кар’єрі також допомогли два НХЛ-кемпи – з "Фінікс Койотіс" та "Нешвілл Предаторз", де я помітив, що від тренерів воротарів надається перевага саме стилю "баттерфляй".
Костянтин Сімчук на Олімпіаді-2002 проти збірної Латвії
Фото Getty Images
– У 2002 році збірна України вперше пройшла відбір на Олімпійські ігри. За кілька місяців до Ігор трапилися події 11 вересня в США. Як відбувалися заходи безпеки на турнірі? Чи виникали якісь труднощі? Які спогади залишилися?
– Проблем не було. Ми жили не у готелі, а в Олімпійському селищі, влаштованому на базі університету. Територія була закрита, з кількома рівнями контролю – потрійним забором і численними перевірками при вході. Це вразило. Загалом же все було дуже круто. Особливо запам’яталася кухня, де можна було спробувати їжу з усього світу: суші, різні види м’яса, риби, "Макдональдс" тощо. Для нас, вихідців із колишнього СРСР, це було новим досвідом.
Також було цікаво зустріти старих знайомих — гравців, з якими раніше виступав у юнацькій збірній СРСР, наприклад Павла Буре, Олександра Гончара і інших. Приємно було поспілкуватися.
Пам’ятна також церемонія відкриття: ми стояли на морозі близько -20°C, були затримки на 2-3 години, але нам видали спеціальні пакети з гелієм для тепла рук і ніг, що допомогло витримати холод.
– Під час матчів була мінімальна поразка від білорусів, перемоги над швейцарцями та французами, а потім програш Латвії 2:9. В одному з інтерв’ю ви згадували, що команда перед грою з Латвією занадто розслабилася – гуляли містом і ходили по магазинах. Чи вплинуло це на результат? Чи спілкувалися після матчу з латвійськими спортсменами?
– Ми не спілкувалися з латвійцями після гри. Проте той матч залишив неприємний осад: це прояв непрофесіоналізму — ми втратили концентрацію напередодні. Можливо, не всі зі мною погодяться, але я вважаю, що ця проблема стосується всієї тодішньої хокейної системи України. Латвійці виявилися більш професійними в підходах. І це не лише про конкретний матч — подивіться, де зараз наша збірна й де збірна Латвії.
У Латвії хокей завжди був пріоритетним видом спорту, вони приділяють йому велику увагу. Сьогодні багато латвійських хокеїстів виступають у НХЛ, національна команда стабільно грає в елітному дивізіоні чемпіонатів світу, а молодіжні команди показують високі результати.
Для України олімпіада 2002 року стала останнім яскравим спалахом у хокеї. Потрібно було будувати систему тренувань і підготовки молодих гравців, формувати потужну зміну. На жаль, того не сталося: склад національної збірної майже не змінювався 5-7 років поспіль, і навіть ми називали себе "бандою". Нове покоління мало б підростати, але система з 1990-х просто не працювала — або її там взагалі не було.
Гра проти збірної США, фінансові пропозиції та реакція колишніх одноклубників із Росії
– Ваша кар’єра тривала багато років. Яка нагорода чи матч залишили найяскравіші враження?
– Два роки я був основним воротарем молодіжної збірної СРСР. Добре пам’ятаю й матчі чемпіонатів світу у складі збірної України, а також золото в дивізіоні B серед молодіжних збірних України. У США мої команди доходили до фіналу плейоф, хоча там ми програвали.
Виділити один конкретний матч складно. Мабуть, це була одна з ігор чемпіонатів світу проти Канади або гра зі збірною США, яка завершилася внічию 1:1.
У матчі проти США Костянтин Сімчук відбив 38 ударів із 39. Американці мали шанс на булліт за хвилину до завершення зустрічі, але Зак Парізе не реалізував його — український голкіпер виграв дуель.
– Ви розповідали, що у 2001 році отримали пропозицію з Німеччини на 80 тисяч дойчмарок, а з Росії надійшла вдвічі більша. Чи були варіанти зі Швеції чи Фінляндії?
– Ні, з Швеції, Фінляндії чи Чехії пропозицій не надходило. Тоді всі прагнули їхати до Росії, адже там почали пропонувати контракти, яких не було ні в Європі, ні у майнор-лігах Північної Америки. Це був шанс заробити за кар’єру.
Я вже майже їхав до Німеччини, але отримав від російського клубу пропозицію з бонусом удвічі більшим, і обрав Росію.
– З 2001 до 2009 року ви виступали у російській Суперлізі та КХЛ. Чи підтримуєте контакт із колишніми одноклубниками?
– Я сам не дзвонив, але деякі хлопці зв’язувалися зі мною, особливо багато дзвінків надходило з Уфи. Чому саме так – не знаю. Один із гравців із Казахстану, ім’я якого не хочу називати, говорив: "Ти не хвилюйся, все буде добре", хоча сам не до кінця розумів ситуацію.
– До початку війни в "Соколі" грало багато російських хокеїстів. Як вони реагували на початок широкомасштабного вторгнення?
– Ми займалися їхнім вивезенням, я особисто перевозив їх через блокпости своєю машиною. Спочатку в "Соколі" було 14 росіян. Усі боялися: і ми, і вони. Вони перебували в квартирах або ж у бомбосховищах, ми привозили їм їжу. Після двох тижнів почали потихеньку вивозити. Пам’ятаю, як їхав Проспектом Перемоги, де було попадання ракети. У машині зі мною їхали четверо росіян, ми проходили через численні блок-пости, де ретельно перевіряли паспорти. Це було непросто, адже могли й мене запитати про те, кого я везу.
Дехто виїхав потягом, хтось автомобілем. Один захисник із дружиною поїхав до Німеччини, попросивши політичний притулок, інший – до Румунії. Зараз я не знаю, де вони, адже залишили свої речі у мене в гаражі і не підтримують зв’язок.
Збірна України, дитячий хокей і розвиток парахокею
– Збірна України нещодавно знову зупинилася за крок від виходу в еліту, програючи Японії, яка останнім часом у офіційних матчах часто перемагає "синьо-жовтих". Чи очікували ви таких результатів чи були більш стриманими?
– Я не очікував, що збірна покаже такі результати і підійде до останнього туру на крок від виходу в еліту. Для мене це був чудовий показник – наша команда грала на високому рівні. Я навіть коментував цю гру.
Вірю, що протягом найближчих одного-двох років ми знову зможемо потрапити до групи А. Молодіжні збірні також демонструють добру гру. Українські хокеїсти виступають у США, Канаді, Європі, конкуруючи на рівних із провідними командами із топ-7 хокейних країн.
Через війну багато молодих талановитих гравців виїхали за кордон. Для нас головне, щоб вони там отримували ігровий час та прогресували – це обов’язково піде на користь національній збірній.
Костянтин Сімчук у студії "Суспільне Спорт"
Скріншот
– Через війну багато батьків вивозять дітей за кордон. Чи ця тенденція триває, або відтік вихованців уже сповільнився?
– Якщо є можливість грати у Європі чи Канаді – варто їхати і грати. Війна створює складнощі, але наша мета як хокейної школи – залучати якомога більше дітей. Наприклад, у "Соколі" це робиться дуже добре: у школі повні групи, великий набір дітей, які прагнуть займатися хокеєм.
Ми маємо укомплектовані команди різного віку: перша команда і молодіжні групи 2010, 2011, 2012, 2013, 2014 років народження. По всій Україні "Сокіл" – єдина школа, де є групи 2012 і 2014 років народження. Також маємо 2015 і 2016 роки, і минулого року завершили набір дітей 2017 року народження. Нині збираємо групу 2018 року. У кожній – по 25–30 дітей, в деяких навіть більше. Багато охочих займатися спортом.
Проблема, яка залишається з 1990-х, – це нестача льодових майданчиків. Багато дітей також займаються фігурним катанням. На спорткомплексі АТЕК на Чистяківській ми прийняли фігуристів, і там також триває набір, попит є. Однак додаткових льодових ковзанок не побудовано.
Школа працює, діти тренуються. Коли настає час вибору: грати в Україні чи їхати до Європи, рішення приймають самі діти та їхні батьки.
Молодіжна команда "Сокола" торік стала чемпіоном України, і зараз п’ять-шість 16–17-річних хлопців перейшли до першої команди. Це нас дуже тішить.
– В одному з ваших дописів у Facebook ви поділилися відео із тренування, де ваш знайомий поскаржився, що через туман складно тренуватися. Ви відповіли, що за 3 мільйони гривень це можна виправити. Про що саме йшлося?
– Ми є комунальною спортивною школою – місто забезпечує необхідне для гри в хокей: оренду льоду, форму тощо. Проблема в тому, що вже багато років на "АТЕКу" немає витяжної системи осушення. Вартість такої системи приблизно 3 мільйони гривень.
Зараз ми працюємо над розвитком парахокею. Нам відвідала директорка департаменту молоді і спорту Юлія Хан, яка порадила подати заявку на тендер, і міська влада має закупити витяжку, щоб позбавити нас від постійного туману в ковзанці. Туман погіршує якість льоду і ускладнює дихання. Нам пообіцяли, що незабаром це питання вирішать.
facebook.com/konstantin.simcuk
– Нещодавно в Києві пройшов турнір зі следж-хокею. Як вдалося його організувати і де взяли спеціальне екіпірування?
– Все почалося з реєстрації Федерації парахокею України два роки тому. Федерація разом із нашою школою знайшли спонсорів і придбали все необхідне обладнання. Наприклад, спеціальні "сані" з Норвегії коштують близько 400 євро за штуку. Значну частину придбання оплатив президент федерації Дмитро Смулянський.
Ми почали збирати хлопців. У нас є амбасадор – спортсмен-ветеран Віктор Дикий, який активний і у баскетболі, і на лижах. До війни він трохи грав у хокей аматорськи. Йому подобається цей вид спорту, він капітан нашої парахокейної команди.
Я об’їздив реабілітаційні центри, до нас приїжджають хлопці з Ірпеня, Бучі; нам допомагають місцеві центри, де вони проходять лікування.
Наразі в наших тренуваннях постійно бере участь 10–15 спортсменів. Сані є, форму закуповуємо. Спонсорську підтримку надає департамент молоді і спорту міста, директорка Юлія Хан. Так повільно, але впевнено розвиваємо цей напрям.
– Якщо збирати символічну збірну України з хокею за часів незалежності, кого ви б включили?
– Почнемо з воротаря – Юрій Шундров. У захисті відзначу Валерія Ширяєва і Сергія Климентьєва. Центром нападу – Вадим Шахрайчук. Не можу обійти увагою Дмитра Христича, адже він ніколи не відмовлявся приїжджати грати за збірну. Тож у центрі – Шахрайчук і Христич.
Правим краєм в атаці – Віталій Литвиненко. Лівий крайній… треба подумати. Звісно, треба враховувати гравців, які регулярно викликалися у збірну. На поіменний список не зразу згадаю.
– І наостанок, легенда українського хокею Олександр Матвійчук – як він нині почувається?
– Нещодавно Саші зробили складну операцію, яка тривала майже десять годин. Я спілкувався з ним і з його дружиною Анною кілька днів тому, як до операції, так і після. Він перебуває вдома та проходить реабілітацію, регулярно відвідує госпіталь.
Мозок, серце, кінцівки цілі. На жаль, ті хлопці, з ким він був у той момент, мають значно гірший стан.
Ми товаришуємо багато років, тому я підтримав його словами, що він відновиться і повернеться до кращої форми. Це справжній боєць і, я впевнений, з усіма труднощами впорається.
Цей інтерв’ю відтворює не лише спортивний шлях Костянтина Сімчука, а й демонструє ситуацію в українському хокеї, боротьбу за розвиток спорту в надскладних умовах та важливість нових напрямків, зокрема парахокею.
