,

Інтерв’ю з Лесею Хоменко про картину на київському залізничному вокзалі

Христина Левченко

21 Серпня, 2025

У просторі головного залу Залізничного вокзалу Києва з’явилася масштабна мистецька робота — велике полотно, на якому зображено рух ескалатора та людей, що ним користуються. Картина, що закриває 21-метрове вікно над справжнім ескалатором головної пасажирської зали, була створена художницею та співзасновницею групи Р.Е.П. (Революційний експериментальний простір) Лесею Хоменко на замовлення PinchukArtCentre.

Напередодні урочистого відкриття полотна журналістка УП.Культура Анастасія Большакова відвідала імпровізовану майстерню, яку мисткиня облаштувала у залі очікування, і провела розмову про особливості роботи у публічних просторах, універсальність мови абстрактного живопису та теми, які не можуть мати лікувального ефекту.

На Залізничному вокзалі звучить пісня «Як тебе не любити, Києве мій» — приїхав потяг «Інтерсіті». Люди рухаються з валізами туди й назад. Серед очікувальних залів особливе місце зайняла Червона зала — тепер вона є повноцінною мистецькою майстернею.

Високі стелі у залі, виконані в стилі сталінського ампіру та прикрашені радянськими розписами, створюють унікальну акустику, де чутно, як диктор оголошує прибуття наступного поїзда, як пасажири тихо перемовляються, і як шелестять великі аркуші із ескізами, над якими працює Леся Хоменко.

### Майстерня велетня

Мисткиня з захопленням ділиться відчуттями від своєї величезної майстерні: «Тут я відчуваю себе справжньою диснеївською принцесою!» З липня вона працює майже без вихідних, слухаючи музику. Серед її плейлісту старі хіти Led Zeppelin, Rolling Stones, два тижні вона працювала під драйвові пісні Blur, а нещодавно насолоджувалася новим альбомом гурту «Курган і Агрегат».

Під час розмови Леся не зважає на чорний поліетилен, яким устелено підлогу, де зберігаються мазки фарби з величезного полотна розміром 21 на 12 метрів. Вона демонструє екран телефону, розповідаючи про технологію роботи:

– За допомогою шестиметрової палиці, створеної зі складених швабр, зверху якої була прикріплена камера GoPro, вона відслідковувала процес створення картини.
– Зображення передавалося на планшет і давало можливість контролювати масштаб.
– При цьому, художниця виглядала крихітною фігурою, меншою за один мазок фарби.
– Навіть 15-метровий масштаб полотна здавався некерованим: вона не могла повністю побачити фігури, які виходили за межі її поля зору.

Напередодні монтажу полотна Леся запросила друзів, які принесли FPV-дрон. За допомогою польоту дрона під стелю художниця змогла перевірити, чи все з роботою гаразд.

Під вікнами лежать власноруч виготовлені пензлі і велика мітла, якою мисткиня створювала великі мазки, що нагадують рухи велетня.

Ці інструменти, зокрема пензлі на довгих палицях, зробив її батько, художник Віктор Хоменко, відомий своїм прагненням створювати унікальні мистецькі інструменти. Леся особливою любов’ю відзначає використання віника, яким прагнула нанести дійсно масштабні, експресивні мазки.

Зазвичай Леся Хоменко концентрується на фігуративному живописі, в якому легко розрізнити людські постаті, пейзажі, архітектуру. Через свої роботи вона роздумує над образом пролетарського героя, пострадянським простором та радянськими монументами. Іронія супроводжує ці образи: герої втрачають звичну урочистість, архітектура — пафос, а простір набуває багатозначності.

Проте в роботі для цього конкретного простору довелося змінити підхід:

– У громадському місці з великою кількістю щоденних незнайомих людей фігуративність могла б сприйматися надто прямо.
– Радянські мотиви загрожували буквальністю, що не пасувало до контексту.
– Навіть критично переосмислене монументальне мистецтво здавалося недостатньо гнучким.

Тому Леся обрала шлях абстракції. Мотивом роботи став ескалатор, що:

1. Прив’язує картину до конкретного місця,
2. Виконує роль метафори руху, плинності часу, неможливості наздогнати момент.

Герої полотна перебувають у русі, змінюючись і зливаючись, подібно до того, як люди змінюють свої ролі в житті: хтось іде до війська, волонтерить, навчається домедичній допомозі або возить автівки на фронт, хтось переїжджає до безпечнішого міста, а хтось залишається незмінним.

З близької відстані картина сприймається як абстрактна композиція, однак здалеку можна розпізнати персонажів. Основними глядачами є мандрівники, що спускаються з ескалатора.

В процесі роботи було проведено:

– Реальну фотозйомку з участю військових, ветеранів, залізничників, лікарів, цивільних, дітей, волонтерів, а також баристи — бо кава є важливою частиною буденного ритму.
– Ці люди стали моделями, а їхні зображення — лише частиною нескінченного потоку руху ескалатора.

Окремо художниця звертає увагу на двох героїв картини: залізничника з собакою і художницю з полотном, згорнутим у рулон. Обидві фігури символізують порятунок — як своє, так і інших, в умовах війни.

### Розкладені траншеї

У той час як полотно з ескалатором монтують, Леся Хоменко активно працює над іншою серією картин, які називає «траншеї». Вони розкладені на підлозі Червоного залу, де вона на чорному поліетилені формує зображення окопів. Поруч — зібрані власноруч колажі, які стануть основою для майбутніх робіт.

Ці образи глядачі зможуть побачити на наступній виставці в PinchukArtCentre, де буде представлено доробок художниці від 2006 року й до сьогодні. Останні полотна Леся дописує саме зараз, у Червоній залі.

Особливість творчості полягає в тому, що два полотна по 15 метрів розписуються кадрами з операцій Третьої штурмової бригади. Кожен крок військових відтворюється з максимальною деталізацією:

– На одному з наявних відео росіяни пробралися в посадку, де українські бійці намагаються вибити ворога.
– Леся перетворюється на альтерего розслідувача, детально аналізуючи кожний кадр, аби не втратити жодної деталі, щоб передати цей досвід в історії полотен.

Мисткиня підкреслює особливість сучасної війни: уперше існує велика кількість документальних свідчень, зафіксованих випадковими очевидцями. Вона використовує ці відеозаписи — прильоти, зіткнення, бої — і трансформує їх у довгі композиції-таймлайни, що дають змогу одночасно бачити початок та кінець події.

Хоча Леся не ставить за мету створення мистецтва як терапії чи втечі та не прагне захистити глядача від травматичного досвіду, вона шукає спосіб відобразити саму суть війни:

– Зацикленість у часовому вимірі,
– Постійну присутність конфлікту навіть на відстані,
– Оптимальний рівень дистанції для сприйняття, що дозволяє краще усвідомити побачене.

Художниця пояснює:

«По суті, я демонтажую часовий вимір із цього документу. Часова петля, у якій ми застигаємо, переглядаючи ці травмуючі відео — це не терапія. Моя мета — через деконструкцію осмислити природу свідчень війни. Деконструкція створює дистанцію, завдяки якій ми здатні краще оцінити те, що бачимо. Адже коли ми всередині цього потоку — у “big data”, де так багато документів, і ми у них розчиняємося, вони стають частиною нашого життя. І це схоже на біг у траншеях».

У створенні серії «траншей» художниця співпрацює з реставраторкою Іриною Іванівною, яка займається технічною підтримкою полотен. Леся відзначає, що хотіла зробити видимою ту зазвичай непомітну роботу реставраторів.

Процес включав:

1. Склеювання двох полотен та покриття їх клеєм.
2. Додавання сітки, що додала гнучкості.
3. Перетворення цього матеріалу на площину, яку можна формувати як траншею.

Поруч знаходяться колажі, з яких художниця творить абстрактні композиції, накладаючи шари один на одного з метою створення стереозображень.

Часто на непомітному виході з Червоної зали, так званій «курилці», Леся бачить ветеранів та військових. Вони діляться з нею своїми історіями. Мисткиня показувала їм абстрактні полотна із зображенням траншей, і її тішило, коли чоловік із колючим поглядом підтверджував, що всі зображення відповідають реальності подій на фронті.

Закінчуючи розмову, Леся пригадує прощання із Давидом Чичканом: спочатку прощалися анархісти, потім військові, а згодом — митці. Вона підкреслює, що здатність об’єднатися в такі моменти свідчить про силу і згуртованість людей, які захищають національні ідеї та цінності.

Під звуки шуму пасажирів, що продовжують рухатися коридорами та платформами, наша розмова завершується. Перед Лесею ще багато роботи, яку вона наполегливо продовжує виконувати.

Автор

  • Христина Левченко

    Міська репортерша. У центрі її уваги — життя столиці, інфраструктура, влада і люди.
    Гасло: «Київ змінюється щодня. Я — фіксую кожну мить».

різне

Залишити коментар