Найсуттєвішим впливом, який війна 2014 року справила на творчість Івана Сеніна, харківського поета, музиканта та військовослужбовця, стала відмова від російської мови. Народившись і виростаючи у російськомовному середовищі, він починав писати перші вірші російською. Проте з розгортанням війни на Сході України його ставлення кардинально змінилося: з весни 2018 року Іван остаточно вирішив не писати і не читати свої попередні твори російською. Цей перехід пройшов майже без спротиву, адже його аудиторія тільки формувалася, і нова україномовна поезія була сприйнята позитивно. За словами поета, він і його читачі поділяли однакові світоглядні цінності.
### «Ми залишилися з усвідомленням, що маємо допомагати»
22 лютого 2022 року в Харкові відбувся неофіційний День героїв — пам’ятна дата теракту біля Палацу спорту. Цього дня Іван Сенін розпочав свій ранок матчем пам’яті Дані Дідіка, а ввечері виступав на харківському Майдані. За його словами, напередодні ставалася інформаційна напруга — російські війська концентрувалися біля кордонів, літаків та рейсів ставало менше, а консули іноземних країн виїжджали з України. Тоді Іван зустрів багато знайомих, які раніше не були активними у подіях Майдану, але з передчуттям війни шукали підтримки серед своїх.
Ранок початку повномасштабного вторгнення був для нього шоком і нерозумінням, тому він одразу поспішив до родини. Його брат, учасник АТО, планував навчання, але через наступ не встиг, тож почав активно звертатися до військкоматів. Сам Іван разом із матір’ю долучився до волонтерської діяльності. Попри це, чимало людей виїжджало з Харкова, зайняті турботою про близьких, що є цілком зрозумілим у таких обставинах.
Іван Сенін пригадує:
– З перших днів вторгнення російські війська стояли на околицях Салтівки.
– Евакуація з міста тривала, але він та рідні вирішили залишатися.
– Вони розуміли, що їх присутність не просто так — не для героїчної оборони до останнього, а з метою допомагати.
Волонтерська діяльність активізувалася завдяки налагодженим контактам. У месенджерах створювалися численні чати для координації допомоги: хтось потребував ремонту вікон, інший – ліків, бо не міг сам вийти з дому. Було типовим бачити, як Іван шукає аптеки у районі і вистоює черги за необхідними медикаментами. Часто йому телефонували незнайомі люди із повідомленнями про гуманітарний вантаж на його ім’я — це викликало подив, адже Іван не завжди знав про такі ініціативи.
Комендантська година могла починатися вже о 16:00, тому Івану доводилося оперативно організовувати передачу вантажів, зв’язуючись із численними волонтерами, щоб доставити допомогу тим, хто її потребував. Згодом він почав допомагати військовим, збирати кошти та купувати необхідне обладнання, публікуючи термінові збірки на своїй сторінці з реквізитами для пожертв.
За його словами, така історія є типовою для багатьох волонтерів:
1. Знайомі або родичі служили у війську.
2. Збиралися кошти на найнеобхідніше спорядження.
3. Допомога здійснювалася у дуже складних умовах забезпечення.
### «Війна забрала можливість говорити про щось більш особисте»
Найтрагічнішою для Івана стала ніч з 6 на 7 березня у Харкові, коли літаків у небі було безліч, і будинок буквально хиталося від вибухів. Саме тоді народився дуже емоційний вірш, який не був передсмертним посланням, але відображав силу переживань. Згодом поет повертався до звичного темпу письма, іноді фіксуючи моменти великого емоційного напруження: загибель «да Вінчі», теракт в Оленівці, звільнення Ізюмщини і жахи, що там відкрилися.
У 2023 році Іван почав частіше писати, хоч і не повністю відновив робочий режим. Найбільше вплинув на нього діалог з давнім знайомим, який надихнув поговорити про щось, крім негативу, хоча війна залишалася головною тематикою. Він відмовляється створювати «агітаційну» поезію, але визнає, що війна суттєво обмежила можливості для більш особистісного творчого висловлення.
Поет поділився тим, що самоцензура для нього стала звичною:
– Вже не хочеться говорити певні речі відкрито.
– Внутрішній голос змушує зупинятися і чекати відповідного часу.
– З кожним роком ситуація змінюється, і прийняття цієї цензури — це частина боротьби з війною.
За його словами, самообмеження — адекватна реакція, адже навколо дуже багато болю і страху, тож певний стриманий підхід — це також підтримка для ближніх. Він орієнтується на контекст і людей навколо, наприклад, у громадських місцях поводиться спокійніше, аби не спричинити тривоги у тих, хто пережив травми чи стреси.
### «Жодним чином не вважаю себе добровольцем»
Одним із напрямів волонтерської роботи Івана були поїздки на фронт і в деокуповані райони разом з іншими митцями. Вони влаштовували концерти для військових і місцевих мешканців. Наприклад, у 2024 році на День міста Ізюма виступали в кількох локаціях поблизу розбомблених будівель, включаючи школу та п’ятиповерхівку. Враження від побаченого були гнітючими, особливо усвідомлення кількості братських могил.
Такі поїздки Іван здійснював ще з 2020 року, коли разом із літераторами відвідував Донеччину й Луганщину. Перший виїзд до бійців «Правого сектору» справив велике враження. Він відчув, що кожен військовий прекрасно усвідомлює свою роль — це був справді теплий і щирий виступ.
Після повномасштабного вторгнення подібні візити тривали. Атмосфера під час концерту була дуже насиченою: нові знайомі військові чули пісні вперше, але сприймали їх дуже тепло і емоційно. Після виступів лунали гучні оплески та впевнене «Героям слава!».
Інший випадок під час поїздки мав більш напружений характер. Митців одразу одягали у бронежилети та каски, оскільки поруч було небезпечно. Після початку концерту пролунав вибух неподалік, що змусило швидко завершити захід і евакуюватися.
Зараз Іван служить у Збройних Силах України. Розуміючи, що рано чи пізно опиниться у війську, він підготувався до цього, в тому числі почав навчання на дрони за допомогою симулятора.
Водночас Сенін зізнається, що не вважає себе добровольцем, принципово відмежовуючись від тих, хто пішов до війська на початку конфлікту 2014—2015 років чи на початку 2022 року. Він вважає, що важливо називати речі своїми іменами: він мобілізований і робить усе, щоб бути корисним.
Незважаючи на службу, поет продовжує писати вірші, хоч і рідко. Він поступово повертається до творчості, наголошуючи, що людина, визначаючи себе як поета, повинна говорити, особливо коли має що сказати.
Щодо літераторів, які уникають теми війни, Іван зауважує, що, на його думку, це майже неможливо і не зовсім коректно, оскільки письменники є голосом своєї епохи. Вкрай важливо говорити про спільні події, особливо в таких драматичних історичних обставинах.
