Володимир Лакомов
експерт Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва,
Надзвичайний та Повноважний Посол України
Оригінал статті — Літературна Україна
Терор як політична технологія
У 1917 році більшовики не просто захопили владу — вони винайшли новий політичний устрій, де страх виступив ключовою силою тяжіння. ЧК, створена за кілька тижнів після Жовтневого перевороту, не стала тимчасовим інструментом: вона перетворилася на серце нової держави, її нервову систему, її ключову мову впливу.
Річард Пайпс у розділі «Терор і чекісти» книги “Russian Revolution” відкидає будь-які ілюзії: терор — це не випадковість або збочення, а чітка політична доктрина та системний метод. Не хаос, а строго впорядкований режим. Це — політична технологія зі своєю логікою, інфраструктурою і власною ідеологією. Більшовики закріпили терор як фундаментальний засіб управління.
Наводимо ключові думки Володимира Леніна, які стали не просто словами, а правдивими інструкціями і стратегіями:
- «Терор — це необхідний елемент революційної тактики.»
- «Ми не воюємо проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас.»
Ці висловлювання вочевидь не були просто риторикою — вони стали керівництвом до дії.
У сучасній Росії, що розгорнута під егідою ХХІ століття, маємо справу не зі згаслим уламком СРСР, а з цілеспрямованою реінкарнацією чекістської вертикалі влади. Від Луб’янки до Кремля, від ФСБ до приватної військової компанії «Вагнер» — ми спостерігаємо не трансформацію, а консервацію страху як інструменту контролю. Чекізм виступає ментальною матрицею, яка виправдовує застосування насильства «державними інтересами» та оголошує свободу загрозою.
Основні трансформації терору можна виділити так:
- Від масових розстрілів — до отруєнь.
- Від системи ГУЛАГ — до сучасної гібридної війни.
- Від жорсткої цензури — до інформаційного саботажу.
Україна в цій системі не суб’єкт, а ресурс. Троцький прямо визнавав:
«Без України немає Росії. Без українського вугілля, руди, хліба, солі й Чорного моря Росія задихнеться, а з нею й радянська влада.»
Це висловлення — не просто економічне твердження, а геополітична формула залежності, що виправдовувала репресії, голодомори, депортації. Знищення української ідентичності мало не лише фізичний, а й символічний вимір: нищення мови, культури, інтелектуальної еліти.
Війна як продовження терору
Буча, Ізюм, Маріуполь — це не просто географія страждань. Це топографія спадкоємності чекістських методів. Позасудові страти, катування, депортації — усе це має глибокі історичні корені. Пайпс описував, як ЧК ліквідовувала «класових ворогів» без жодного судового розгляду. Сьогодні ці ж методи отримали нові ярлики: «нацисти», «терористи», «зрадники». Хоч лексика змінилась, сутність залишилась незмінною.
Тімоті Снайдер визначає мету Росії як «фашистську зміну режиму» — спробу знищити українську демократію й ідентичність за допомогою насильства, пропаганди та страху. Це не змагання за територію, а імперський терор, спрямований на ліквідацію самої можливості існування альтернативної політичної реальності.
Як наголошує Снайдер:
«Російська війна — це не реакція на українську загрозу, а спроба знищити саму можливість української альтернативи.» У цьому ракурсі терор перестає бути засобом — він стає метою, яка має стерти пам’ять, придушити голос, знищити здатність бути іншим.
Україна як антитеза
Україна — не декорація для чужих міфів і не театр імперської пропаганди. Вона — простір свободи, що противиться маніпуляціям і монтажу.
Снайдер зазначає:
«Занадто багато українців уже надто довго смакували свободу.» Це не лише політична характеристика, а й глибинна антропологічна риса.
Українець — не пасивний об’єкт влади, а активний суб’єкт дії. Він не чекає санкції — він діє самостійно. Не боїться хаосу, бо знає, що саме у ньому народжується нове.
Війна — це зіткнення двох радикально різних політичних антропологій:
- У центрі російської — страх.
- У центрі української — свобода.
Від ЧК до ФСБ, від Луб’янки до Бучі — імперія підтримує себе через контроль над тілом, мовою, пам’яттю. Натомість Україна творить себе через відкритість, непередбачуваність і право бути собою. Її революції — це не фініші, а стартові точки. Її Майдани — не кінцеві події, а безперервний процес.
Публічна філософія спротиву
Україна прагне:
- публічності,
- прозорості,
- правової держави,
усе те, що протистоїть чекістській моделі влади. Саме тому вона стає викликом для імперії. Уніфікація мислення, що супроводжує імперський терор, прагне не лише контролювати тіла, а й знищувати здатність автономно осмислювати реальність.
У цьому контексті протест набуває епістемологічного виміру — це спротив не лише насильству, а й монополії на істину. Епістемологічний спротив — це:
- здатність мислити вільно,
- творити альтернативні наративи,
- зберігати пам’ять незважаючи на офіційні версії.
Таким чином, кожен текст, символ і жест стають формами боротьби за право знати й тлумачити світ на власних умовах.
Саме тому візуальні жести — від поштових марок до плакатів — набувають не тільки естетичного, а й етичного значення. Вони відображають множинність голосів, які не піддаються уніфікації, і стають дієвими інструментами публічного мислення.
Кожен символ спротиву є актом автономії, який руйнує чекістський алгоритм. Це можна побачити у следующих прикладах:
- марках країн світу на підтримку України;
- візуальних метафорах тризуба, який розчиняє силует Луб’янки;
- маків, що проростають крізь бетон.
Ця дипломатична поезія перетворюється на культурну зброю.
Від Холодного Яру до цифрового фронту український спротив — це не лише військова звитяга, а й етика свободи, що закарбувалась у пам’яті, культурі й повсякденних діях.
Сьогодні, коли Україна відстоює право на власну пам’ять, важливо не лише згадати жертв, а й усвідомити механізми терору. Це не лише історичний феномен, а й алгоритм, що повторюється, коли суспільство втрачає пильність.
Післямова до терору
Річард Пайпс писав про революцію, яка пожирає своїх дітей. Сьогодні ми живемо в епоху, коли імперія намагається знищити свободу. Але свобода — явище непередбачуване, тому й незнищенне.
Українська політична антропологія — це виклик не лише імперії, а й світовому порядку, який звик до прогнозованих моделей. Вона нагадує: свобода — це не комфорт, а ризик; не стабільність, а активна дія; не мовчання, а голос.
Снайдер підсумовує:
«Українська перемога — це коли українці вірять, що здобули перемогу. Але ще важливіше — коли росіяни визнають свою поразку.»
Доповнюючи це, можна сказати, що ця перемога вже народжується в кожному українському акті свободи.
