Влітку в Сирії відбулися події, яких вдалося уникати протягом тринадцяти років громадянської війни. Відкрита збройна конфронтація між арабською більшістю та друзською меншиною стала не просто першим серйозним викликом у сфері безпеки для нового уряду в Дамаску, але й першою військово-політичною поразкою після повалення Башара Асада у грудні 2024 року. Цей конфлікт, хоч і має локальний характер з урахуванням причин, спричинив значні зміни як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях, де інтереси різних політичних суб’єктів перетинаються і накладаються один на одного. З огляду на це, варто спершу розглянути друзів та їхні взаємини із сирійською владою.
### Друзькі гори та їхнє місце в Сирії
Друзи є релігійною спільнотою, що проживає в кількох країнах Близького Сходу: найбільше в Лівані, Ізраїлі, Йорданії, а також Сирії. Вони сформувалися як окрема релігійна громада орієнтовно у XI столітті в Єгипті, звідки їх примусово виселяли через переслідування за віровідступництво і єресі. Це спричинило їхнє розсіювання регіоном.
В Ізраїлі друзи компактно осіли у північних районах Галілеї, у районі гори Кармель та на окупованих Голанських висотах, складаючи приблизно 2% населення. Вони є громадянами Ізраїлю, добре інтегрованими в державний механізм, зокрема мають право служити в армії ЦАХАЛ — цей факт багатьма розглядається як можливість соціального зростання. За лояльність державі друзи отримують підтримку уряду та вплив на політичні процеси.
У Лівані друзька громада становить близько 5% населення, переважно розташована в регіонах Гірський Ліван та Аш-Шуф. Її становлення пов’язане з битвою при Айн-Даре 1711 року між арабськими племінними коаліціями Ямані та Кайс, у якій перемогу здобув альянс, що включав друзькі клани. Завдяки особливостям ліванської політичної системи, що розподіляє владу за етноконфесійним квотним принципом, друзи отримали парламентські та урядові квоти. Найвпливовішими політичними лідерами є дім Джумблат, очолюваний Валідом Джумблатом, а також дім Арслан із лідером Талалом Арсланом, який був депутатом і входив до кількох урядів країни.
В Йорданії друзи налічують близько 15-20 тисяч осіб. На відміну від Лівану, вони не виділені в окрему квотну групу і не мають спеціальних квот, однак користуються всіма правами, доступними іншим громадянам країни. Екзекутівна влада у складі уряду представлена міністром закордонних справ Айманом ас-Сафаді, який є друзом.
У Сирії друзи — це чисельна меншість, яка налічує близько 700 тисяч – 1 мільйон осіб. Основні райони їхнього проживання — провінція Ас-Сувейда на півдні країни, а також Джарамана (передмістя Дамаска), гори Харім на півночі та район гори Хермон на південному заході Сирії.
Етнічно друзи є арабами, для яких арабська мова та культура є невід’ємними атрибутами ідентичності. Відмінність полягає в їхній вірі — друзизм із XI століття, що виник у Єгипті як відгалуження шиїтського ісламу, має унікальний характер. Через переслідування за нетрадиційні релігійні переконання друзи були змушені залишити Єгипет і розселитися по близькосхідному регіону, опинившись розділеними кордонами різних держав.
Відносини друзів із сирійською владою завжди були складними, як і з будь-якою меншиною, що відчуває себе відірваною від більшості. В період Османської імперії друзи неодноразово виступали проти центральної влади, а після османсько-друзьких війн XVII століття їх інтегрували до державного устрою, надаючи привілеї, почесні титули і місця у місцевому політичному полі.
Французьке колоніальне правління, яке було встановлене в Сирії у 1920 році, порушило цей баланс. Під владою французів друзи втратили попередній статус і невдовзі стали активними учасниками антиколоніального руху. Під проводом легендарного шейха Султана аль-Атраша вони організували Велике сирійське повстання 1925 року, яке стало поштовхом для ширшого арабського національного руху проти французького панування. Протистояння завершилося придушенням повстання через два роки, але воно залишило помітний слід у історії країни. У 1945 році друзи знову підняли бунт, а через рік Сирія здобула незалежність.
Ранній період незалежності (1946–1954) був хвилюючим, із політичною нестабільністю та боротьбою за владу. Друзи займали ключову позицію, підтримуючи різні політичні сили. Військові перевороти 1950–1960-х років були для друзів як шансом, так і викликом: з одного боку відкривали двері до політичних переговорів, з іншого – підривали стабільність та погіршували соціально-економічне становище населення Ас-Сувейди.
Перший президент незалежної Сирії Шукрі аль-Куатлі розглядав друзів як потенційну загрозу, що потребувала контролю. Це ставлення поділяли й інші арабські лідери, оскільки друзи сприймалися як периферійна група з проблемними стосунками з владою. Водночас аль-Куатлі прагнув утримувати баланс між етноконфесійними спільнотами й поширювати арабську націоналістичну ідеологію як основу єдності нації.
Наступник аль-Куатлі Адіб аш-Шишаклі (1949–1954) розвинув у країні репресії проти друзів. За його правління влада підбурювала друзів до конфліктів із арабськими бедуїнами у провінції Дараа, звинувачуючи їх у шпигунстві на користь Британії та Хашимітського королівства Йорданії. В цей період влада використовувала пропаганду, яка акцентувала «єресь» друзів, викликаючи духу ворожнечі в суспільстві. Аш-Шишаклі застосовував насильство, залякування й репресії у спробах насильно «сирітизувати» меншини, включаючи друзів. Ці дії привели до політичного підпілля друзів і спричинили їх радикалізацію, через що вони підтримали баасистські рухи серед середнього класу, селянства і військових. Після повалення аш-Шишаклі у 1954 році друзи реінтегрувалися у політичне життя, а у 1963 році брали участь у баасистському перевороті. Самого аш-Шишаклі вбив у 1964 році в Бразилії сирійський друз у відповідь на його політику.
У період правління сімейства Асада друзи спочатку брали участь у перерозподілі влади всередині партії БААС, однак швидко втратили політичний вплив у результаті партійних чисток, що дозволило Хафезу Асаду консолідувати владу до 1970 року. Тим не менш, Асад тримав позицію, яку можна охарактеризувати як «пакт про ненапад»: друзи підтримували центральний уряд, а влада не втручалася у їхній спосіб життя і мислення. Під час громадянської війни 2011–2024 років ця політика зберігалася — друзи дотримувалися нейтралітету і не піднімали повстання проти Дамаска, водночас центральна влада надавала допомогу у боротьбі проти терористичної угруповання «Ісламська держава» у 2015–2018 роках. Загроза ісламського екстремізму, особливо з боку так званої «збройної опозиції» в Ідлібі й Алеппо, змушувала друзів і режим Асада підтримувати ситуативне партнерство, оскільки обидві сторони, будучи етнічними меншинами, відчували небезпеку від радикалів.
### Друзи та «нова Сирія»
Повалення Башара Асада у грудні 2024 року стало для друзів несподіванкою і викликало в них змішані почуття. З одного боку, відхід диктатора давав надію на відновлення нормального життя, повернення економіки до стабільності та розширення прав друзів при переговорах із новою владою. З іншого — друзи не були прибічниками партії БААС чи Башара Асада й уникали підтримки вояк проти режиму. Водночас вони не поспішали приєднуватися до опозиції через ризики для безпеки регіону і побоювання радикальних ісламістів, які для них були гіршою альтернативою.
Проте подальше встановлення контролю сунітських бойовиків-ісламістів коаліції «Тахрір аш-Шам» з Ідліба викликало у друзів тривогу — ці сили розглядалися як ідеологічні вороги й пряма загроза для меншин. Сподівання були на те, що міжнародний тиск і внутрішні виклики примусять нову владу стати прагматичнішою й розпочати діалог із усіма громадами Сирії. З цією метою друзи пішли на переговори про інтеграцію їхнього регіону в державні інституції та армію.
Однак надії друзів не виправдалися. У березні 2025 року колишні ісламістські бойовики жорстоко придушили повстання алавітів у Латакії, влаштувавши релігійну різанину. Невдовзі країни ЄС і США зняли санкції із сирійської влади, а угруповання екстремістів припинили вважати терористами, фактично легітимізувавши їхнє правління.
У травні-червні 2025 року відбулися неформальні переговори між Сирією та Ізраїлем за посередництва Азербайджану, ОАЕ та США, під час яких обговорювали нормалізацію відносин і вивід ізраїльських сил із південних регіонів Сирії. Водночас сирійський уряд, під керівництвом перехідної адміністрації Ахмада аш-Шараа / Абу Мухаммеда аль-Джуляні, уповільнював реформи й ускладнював діалог із меншинами. Нове керівництво консолідувало владу, а його легітимізація спричинила у друзів відчуття безкарності екстремістських угруповань, які почали діяти безперешкодно.
### Початок племінного протистояння
Загострення почалося з локальної інциденту 12 липня, коли арабське ополчення з місцевого племені встановило неофіційний блокпост на трасі Дамаск–Ас-Сувейда. Там було затримано машину місцевого друза Таблалі Наїма з вимогою оплати за проїзд. Обставини інциденту залишаються невідомими, але пізніше Наїма було знайдено побитим, і він розповів про викрадення, побиття й знущання з огляду на його віросповідання та етнічну приналежність.
Реагуючи на напад, друзи, віддані своїм традиціям і гордості, здійснили напад на бедуїнів неподалік блокпосту, взявши в заручники кілька осіб. У відповідь бедуїнські формування створили блокпост біля містечка Макус і почали зупиняти кожен транспорт із Ас-Сувейди, затримуючи водіїв і пасажирів. Конфлікт ескалювався: бедуїни атакували друзське село Ас-Саур аль-Кабіра, але друзи його відбили, розпочавши перші масштабні зіткнення. Після цього бедуїни напали на ще одне село Ас-Саур на захід від Ас-Сувейди.
Зіткнення розширялися територіально, доки урядові силовики, багато з яких були вихідцями з колишніх бойовиків «Тахрір аш-Шам», не вступили на сторону бедуїнів. Почалася повноцінна війна на сільських територіях Ас-Сувейди, в якій бедуїни, підтримані урядовими підрозділами, розширювали зони контролю, а друзи організовували загони самооборони і чинили збройний опір. Згодом друзам довелося відступати під перевагою ворога в чисельності та техніці, зокрема мінометах.
У другій половині липня урядові сили разом із бедуїнськими ополченцями увійшли до міста Ас-Сувейда, де почалися масові безлади, включаючи пограбування і вбивства мирного населення. Багато друзів зазнавали принижень, включно з цілеспрямованим зголенням вусів — своєрідного маркера їхньої етнічної ідентичності. Також були випадки публічних розстрілів. Події у Латакії навесні цього року вже становили схожий сценарій: соціальні мережі та інтернет заполонили кадри із знущаннями над друзями, що посилило їхню лють і сприяло мобілізації та контратакам.
Між тим, у кризу втрутився Ізраїль, який почав наносити авіаудари по позиціях сирійських сил і бедуїнських формувань. Під тиском ізраїльських ударів та друзького контрнаступу урядові війська відкликали свої сили із провінції Ас-Сувейда, що позбавило бедуїнів підтримки. Внаслідок цього друзи перейшли в наступ, захоплюючи бедуїнські села й застосовуючи методи терору у відповідь на загибель своїх родичів, що призвело до мобілізації бедуїнських племен по всій Сирії, в включно з північними та східними районами.
Перебуваючи на межі масштабної війни між арабами та друзами, сирійська влада змогла зупинити бедуїнське наступ, умовивши племена припинити «джихад» проти друзів. В цьому також відіграв роль тиск з боку Ізраїлю, який заборонив уряду вчиняти атаки на друзську провінцію, проголосивши її фактично безпольотною зоною під загрозою знищення будь-яких силових колон, що вторгнуться в регіон. Внаслідок цього центр втрачав контроль над подіями — друзи мали першу згадану поразку в локальному конфлікті внутрішньої війни.
### Наслідки друзької війни
Після завершення арабо-друзьких зіткнень можна виокремити кілька ключових аспектів розвитку подій у Сирії:
1. Події повертають сирійську політику в добу, коли етноконфесійні меншини активно боролися за владу і ресурси, без явного домінування однієї групи. Це свідчить про зростання фрагментації політичної системи.
2. Постасадівський режим у Сирії втілює спробу відновити авторитарну модель з періоду Адіба аш-Шишаклі, зберігаючи елементи державного апарату часів Асада, що свідчить про консерватизм у підходах до управління.
3. Максімалістська позиція нової влади щодо унітарності, територіальної цілісності й примонополії держави на насильство пояснюються:
– Прагненням відновити легітимність за моделлю традиційної держави.
– Страхом втратити владу у разі федералізації, що розглядатиметься як розпад країни.
– Вірою в потребу ре-консолідації влади на периферії для запобігання подальшій дестабілізації.
4. Ослаблення центрального уряду повертає друзів у центр політичного життя Сирії, роблячи їх потенційними «сігрими кардиналами» характерної для 1940–1960-х років. Ізраїль, як зовнішній гравець, використовуватиме друзів для підтримки нестабільності й обмеження можливостей уряду.
5. Конфлікт на півдні Сирії позбавив уряд можливості впроваджувати запропоновану модель нової держави, засновану на відтворенні старої із перерозподілом ресурсів. Це знищило первинний ентузіазм після повалення Асада і підірвало діалог із іншими внутрішніми силами — курдами, християнами, прозахідними політичними емігрантами, алавітами та іншими.
Таким чином, ці події свідчать про нову фазу політичного та військового протистояння в Сирії, що характеризується зростанням ролі етнічних меншостей і посиленням регіональної складності ситуації.
