Екатеріне Тоґонідзе, Віра Курико та Ані Асатрян у спільному виданні «Остання ніч на землі. Війна очима жінок з Вірменії, Грузії та України» (Київ, Комора, 2025, 104 с.) у форматі мальописів розкривають різноманітність жіночих досвідів війни на тлі збройних конфліктів у їхніх країнах.
Війна: глобальна трагедія, що залишає слід на все життя
Війна не має ані кордонів, ані спини, проте її вплив назавжди змінює життя. Травматичні наслідки бойових дій по-різному відбиваються на долях людей, але вони ніколи не зникають безслідно. Проєкт «Графічні історії з Вірменії, Сакартвело та України» є результатом міжнародної співпраці консорціуму партнерів із трьох європейських країн, що реалізується завдяки підтримці програми Європейського Союзу «Креативна Європа». Основна мета проєкту ― створення мальопису, який колективно відображатиме жіночі переживання війни через особисті історії трьох авторок. Відтак світ побачила збірка «Остання ніч на землі».
Мистецькі резиденції та спільна творчість
Ініціатива стартувала з організації серії онлайн-тренінгів та вебінарів, присвячених створенню мальописів і комікс-репортажів, просуванню, маркетингу, авторському праву, фінансовій грамотності і навичкам ведення переговорів. Ці матеріали тепер доступні у вільному доступі у форматі відеозаписів.
Партнери ретельно обирали трьох авторок, спираючись на їхню зацікавленість темою та унікальний літературний почерк. Історії розповідають Ані Асатрян (Вірменія), Екатеріне Тоґонідзе (Сакартвело) та Віра Курико (Україна). Ілюстративний супровід виконали за результатами відкритого конкурсу Астгік Арутунян (Вірменія), Лука Лашхі (Сакартвело) та Софія Покорчак (Україна). Творчим процесом, зокрема координацією робочої програми, керував відповідальний редактор проєкту, відомий сакартвельський письменник, перекладач і редактор коміксів Міхеіл Ціхелашвілі.
Створення графічних історій пройшло складний і вдумливий шлях, включно зі створенням сторібордів, підбором референсів, колірних палітр, шрифтів і деталізацією персонажів. Для покращення результату роботу розбили на кілька етапів із відрядженнями на мистецькі резиденції:
-
Перша резиденція відбулася з 1 по 5 квітня 2024 року у селищі Дебед, регіон Лорі, Вірменія. Тоді авторки і ілюстратори вперше зустрілися особисто, обмінялися ідеями та презентували власні напрацювання.
-
Друга резиденція пройшла 29 травня – 2 червня в Нюрнберзі та Ерлангені, Німеччина. Учасники взяли участь у 21-му міжнародному фестивалі коміксів Erlangen International Comic Salon і отримали професійну експертну оцінку від ментора проєкту Райнхарда Кляйста, німецького графіка та аніматора.
- Третя резиденція, що тривала 6–10 грудня у місті Гарлем (Нідерланди), включала зустрічі з представниками ключових організацій у сфері коміксів — серед них історик і культурний координатор Ґвідо ван Генґель, що співпрацює з проєктом REMIX COMIX, а також Єва Гільгьорст, координаторка Drawing the Times.
Організацією і координацією резиденцій займалися: директорка Аревік Ашхароян і програмна менеджерка Ліана Широян з ARI Literature Foundation, українська координаторка проєкту й представниця видавництва «Комора» Алла Костовська, а також Єва Гільгьорст.
Джерело історій
Розповіді, які лягли в основу мальописів, побудовані на інтерв’ю із очевидцями воєн, біженками та вимушеними переселенками. Хоча в цих сюжетах немає жодного звуку вибухів, вплив збройних конфліктів, як безпосередній, так і опосередкований, залишає глибокі сліди, які поширюються на кілька поколінь, тривалий час отруюючи життя багатьох народів.
Для Кавказу і Східної Європи Росія стала тим отруйним плющем, що поширився всюди в Євразії й навіть далеко за її межі. Однак співпраця та міжкультурна солідарність мають потенціал допомогти протистояти цим викликам і вибороти власне майбутнє.
«Людська ріка»: історія, народжена посеред Чорного моря
Авторка тексту: Екатеріне Тоґонідзе; ілюстратор — Лука Лашхі; адаптація — Міхеіл Ціхелашвілі й Екатеріне Тоґонідзе; переклала Елізабет Гайвей.
Нана працює у відділенні інтенсивної терапії. У березні 2023 року на Сакартвело вибухають протести через закон про іноземних агентів, підтриманий парламентом. Старий Накашідзе, за яким доглядає Нана і який нагадує їй свого хрещеного, загиблого на війні, ділиться моторошними спогадами про російсько-грузинську війну 2008 року. Навіть у передсмертній агонії він страждає від посттравматичного стресового розладу і відчуває нагальну потребу допомогти тим, кого вбивають. Він надихає Нану долучитися до протестів, адже розуміє, як важко жінці долати цю несправедливість. При цьому вважає, що спершу Україна має перемогти у війні, перш ніж Сакартвело зможе отримати допомогу.
Після догани від головного лікаря за відвідування акцій протесту Нана звільняється і вже за тиждень починає тренуватися в тирі, вкладаючи у кожен постріл непрожиті дитячі емоції, зокрема спогади про булінг через статус біженки.
Її історія бере початок значно раніше за її народження. Наприкінці 1980-х, коли Радянський Союз починав руйнуватися, Москва провокувала громадянські війни. Тоді спалахнули етнічні суперечки в Абхазії, що переросли у війну 1992–1993 років із великими жертвами й 300 тисячами біженців-сакаратвельців. Російські окупаційні війська й досі утримують позиції вздовж річки Енгурі. Нана з’явилася на світ дорогою поромом «Радуга», який переправляв біженців із Сухумі до Поті, тому вона каже, що народилася посеред Чорного моря.
Згодом, готуючись до волонтерської поїздки в Україну, Нана зустрічається з Ірмою — донькою її загиблого хрещеного. Ірма розповідає про складнощі у вшануванні пам’яті батька та не має жодної його світлини, адже під час переправи він викинув за борт речі, щоб врятувати вагітну жінку з чоловіком. Нана ділиться з Ірмою своїм віруванням у суперсилу безсмертя і закликає хлопця Ірми шукати власний потенціал.
Через Польщу Нана приїжджає до України і волонтерить медиком у Херсонській області.
У мальописі сцени мирного життя в Сакартвело переплітаються з кадрами війни в Україні. Теплі сімейні вечори Ірми контрастують з тяжкою роботою Нани в лікарні, переживаннями втрат і радістю від отриманої світлини свого собаки Афри. Незабутньою залишається ніч, коли Росія підірвала Каховську ГЕС. Ірма тим часом проявляє фото з першої зустрічі з Наною, чуючи в новинах про загибель сакартвельської волонтерки-медикині.
Стиль мальопису контрастний — грубі лінії передають напругу, пастельні теплі тони чергуються з холодними, підсилюючи відчуття загрози та внутрішнього стану героїв. Завершується історія зворушливою сценою, де Нана линяє думками до рідного дому, що вона зможе побачити лише у вигляді пари.
Після загибелі Нани її друг Сандро передає Ірмі фотографію батька з Наною на руках. Ілюстрація, яка відображає жінку, народжену посеред моря, яка просить астролога передбачити дату своєї смерті, тепер набирає повного сенсу. Війна триває, протести в Сакартвело — також, адже потік людей, жадібних до справедливості, неможливо зупинити.
«Остання ніч на землі»: короткометражний роуд-муві в діалозі з війною
Текст: Віра Курико; ілюстрації: Софія Покорчак; адаптація: Міхеіл Ціхелашвілі; переклад з української на англійську — Олександра Брунова.
Віра вирушає у довгу та небезпечну подорож до лінії фронту, щоб вперше за три місяці побачитися з чоловіком Сергієм. Як і її батько в 2014 році, Сергій наприкінці лютого 2022-го вступив до лав Збройних сил України і воює на східному напрямку.
Щоб уникнути ворожої авіації та дотримуватися світлового маскування, Віра їхала темним потягом до Дніпра. Спогади яскравими кінокадрами спливали в пам’яті, а песимістичні думки кружляли в страху. Єдиним світлим промінцем була провідниця Олена, яка не лише пригостила теплою кавою, а й спробувала захистити жінку від шахраїв, що телефонували, видаючи себе за полонених. Ця провідниця, яка також мала родину в лавах ЗСУ, виступала для Віри своєрідним провідником.
У Дніпрі Віру зустріла колега-журналістка Оля, що працює на передовій, і знайшла для неї водія до Покровська. Теплі тони малюнків знімали напругу, водночас розмова між коліжанками була легкою, з жартами про дорогі морепродукти, що залишилися у магазинах у перші дні війни. Оля символічно вважає, що тепер Віри дитину приніс не лелека, а безпілотник «Лелека-100». Віра жартома стає «Попелюшкою», що вирушає на пошуки свого принца.
Під час подорожі Віра зустрічає двох водіїв:
-
Коля — життєрадісний «візничий», який переправляє її через золоте поле пшениці на фронтову територію. Він розповідає про війну як «коханку», що кличе до себе, і порівнює округу зі «Лас-Вегасом». Його жарти про Віриного чоловіка-музиканта створюють контраст із суворою реальністю фронту.
- Водій із позивним Батько — спокійний чоловік із потоком свідомості, що слухає дорогу й ділиться філософськими роздумами про сім’ю та війну. Саме у нього Віра вперше дозволяє собі емоції, отримує шматок уламка ворожої ракети та жартівливе звання «військового орнітолога».
Подорож триває, допоки Віра не прибуває до місця зустрічі з Сергієм у Констасі. Їхня зустріч здається нескінченною, коли вони ніби ширяють у повітрі над містом, мов герої картини Марка Шагала. Віра помічає, що її чоловік постарів, однак їхнє дотикання зберігає пам’ять і теплоту.
На капоті старого автомобіля вони споглядають зоряне небо, згадуючи перші спостереження планети Сатурн ― планети суму та меланхолії. Віра тихо думає, що їхній сон може стати останнім, адже ракета може наздогнати їх у цю ніч — їхню останню на Землі разом.
Дорога у цьому мальописі виступає символом крізь біль і надію, зустрічі з незнайомцями, які стають провідниками та відкривають нові грані людської суті. Оповідь ведеться у репортажному стилі, з елементами магічного реалізму, з гумором і філософськими роздумами, що пом’якшують сувору дійсність.
«За один мем до війни»: невідомі носії тягаря втрат
Авторка тексту: Ані Асатрян; ілюстратор — Астгіка Арутюнян; адаптація — Міхеіл Ціхелашвілі; переклад з англійської на українську — Ольга Карі.
У цьому сюжеті існує Сіра зона ― не вказане на жодних картах місце, де співіснують три спільноти:
- Ніхто — невидимі, нерозпізнані, приховані, кохані Обраних;
- Дехто — ті, хто потрапив у пастку апатії, втратив контакт із реальністю;
- Обрані — ті, хто набувають «автономії» у 18 років.
Зовнішні безликі сили — Мемоїди, які керуються сценаріями Сценариста, виконують його накази, включно із знищенням ще не «автономних» Обраних, що призводить до «автономіциду». У ХХ столітті ці сили змушували Обраних йти смертоносними маршами у пустелі, піддавали жорстоким знущанням, а у ХХІ столітті застосовують дистанційно керовані летальні апарати.
Мемоїди використовують майбутні покоління для так званої соціальної інженерії, перетворюючи населення Сірої зони на бездумних Декого. У 2023 році вони оголосили жорстку блокаду проти 120 тисяч людей у районах, де прагнення автономії не було придушене. Блокада тривала понад 9 місяців без їжі, газу, світла й ліків.
Світові ЗМІ ігнорували ці події не лише через відсутність зони на мапах, а й через відволікання громадськості на примарні брендові кампанії. Блокада завершилася примусовим переміщенням населення, а Сіра зона залишилась беззахисною. Проте є ті, хто продовжує боротьбу.
Одна з Ніхто, колись письменниця, а тепер Гострайтер, отримує завдання створити графічний роман про правду Сірої зони. Вона має зустрітися з героїнею — Ніхто 070, що вижила в блокаді та примусовому переміщенні.
Гострайтер перебуває в тіні, змушений жити у режимі виживання через належність до Ніхто з діда-прадіда. Під час виходу на зустріч він ловить нав’язливу рекламу послуг зі «зменшення» пам’яті, що дозволяє «жити лише одним днем», а в його свідомості проносяться сумні спогади — про тисячі вірменських дівчат і дітей, проданих у гареми, про голодних дітей-тількиитарів і жертв сталінських репресій.
Ніхто несе в собі пам’ять про втрати, стаючи вмістилищем забутих життів і опираючись процесу колективного забуття, породженому Сценаристом.
Читачі можуть вгадати під замаскованими назвами — азербайджанців і, можливо, росіян; Сіра зона виступає алюзією на Нагірний Карабах (Арцах). Війни у цьому регіоні, що тривають із 1988 року, мають коріння в радянській політиці «розділяй і володарюй». Десятиліття боротьби вірмен за самовизначення призвели до масштабного конфлікту у 2020 році, чергового наступу Азербайджану у 2023-му та масового насильницького виселення вірмен під наглядом Росії — псевдосоюзника.
Початок мальопису символічно пов’язаний із листом, адресованим тим, хто вижив і зберіг людську подобу — закликом до єдності. Тригерні образи, як-от зріз мозку з широко відкритими очима, і контрастні темні сторінки занурюють у відчуття безвиході, що вибухає яскравістю зображень галасливого міста.
Гострайтер відкрито не приховується, хоч і незручно виступати. Він наполягає, щоб Ніхто 070 розповіла жахливі події, які пережила, для майбутнього графічного роману. Проте вона відмовляється, адже тягар смерті неможливо висловити словами. Цитата з Франца Кафки про німоту сирен і картина Пауля Клее «Новий ангел», що уособлює меланхолійний погляд на історію як безперервний цикл відчаю, поглиблюють атмосферу оповіді.
Замовлення видання
Книжка «Остання ніч на землі» доступна для замовлення у видавництві «Комора».
Читайте також: Аббас Абдулла — азербайджанець із Сакартвело, який присвятив себе Україні.
