Зволікання призводить до численних смертей та загострення подій.
Готовність Заходу вчитися залишається мінімальною, якщо оцінювати її за ступенем потреби у правильних висновках. Ще Вільям Шекспір у своєму творі «Гамлет» зобразив подібну поведінку: зволікання веде до значних втрат і посилення конфліктів.
Деякі вважають, що після зустрічі Дональда Трампа і Володимира Путіна на Алясці незабаром можуть початися змістовні переговори щодо України. Доброзичливі західні спостерігачі сприймають вираз «наступного тижня» буквально – очікуючи, що саме тоді будуть досягнуті домовленості, що тоді президенти ворожих держав зустрінуться і ухвалять рішення про завершення війни. Проте у дипломатичних традиціях Росії подібні слова слугують інструментом маніпуляції очікуваннями опонентів. Термін «наступний тиждень» може означати як «через кілька років», так і «ніколи». Врешті-решт, після безкінечних переговорів та виконання неприпустимих вимог, хоча організація зустрічі могла б відбутися за наказом однієї людини.
Для більшості жителів Заходу війна — це абсурдність і хвороба. У путінській ідеології війна слугує способом здобуття сили та багатства, що цинічно називають «спеціальною військовою операцією». Західні гуманісти сподіваються бути свідками чи навіть учасниками трагедії, тоді як пропагандисти путінської війни трактують криваві дії своїх військ як комедії, насолоджуючись цим страшним видовищем. Лідер Кремля відкрито заявляє, що веде війну й через нудьгу: «У нас завжди так: коли тихо — нам нудно, хочеться більше подій. А коли свистять кулі — нам страшно. Але я скажу: Росія прогресує».
«Путінська Росія творить війни як „тотальне мистецтво“, щоб утвердити право сильнішого».
Західні суспільства часто називають себе постгероїчними: багато хто віддає перевагу відмові від власних прав, замість того щоб захищати їх ціною життя. У російській ідеології вважають, що лише через боротьбу і героїзм життя набуває сенсу, навіть якщо ця боротьба завідомо приречена на поразку. Серед найпопулярніших експортних товарів Росії, поряд із газом і нафтою, також є страх і жах. Свобода тут розглядається як синонім хаосу та відсутності контролю.
Західні країни переконані, що видатки на оборону шкодять добробуту. Кремлівський правитель утверджує протилежне:
- Оборонні витрати пришвидшують економіку і роблять її активнішою.
- Питання, що вигідніше — зброя чи нафта — для нього є вічним.
Західні політики прагнуть зберегти мир за допомогою балансу інтересів та компромісів на користь усіх сторін. Проте колективний Путін сприймає це як насмішку, адже такі підходи обмежують його можливості. Для Заходу вірність договорам — фундаментальна цінність, тоді як кремлівський правитель переконаний, що його при кожних переговорах обманюють. Захід хоче гарантувати недоторканність кордонів, а Путін заявляє, що кордони Росії ніде не закінчуються, бо «Росія там, де говорять російською».
Західні держави, як Гамлет, сумніваються та зволікають перед діями й захистом. Вони цінують спокійне життя, відпустки, хобі та освіту, прагнуть покласти край смертям і запобігати війнам. Натомість путінська Росія поринає у створення воєн як «тотального мистецтва» для утвердження права сильнішого. Нігілізм щодо права перетворюється на діонісійський принцип насолоди, що супроводжується аморальністю.
У західних країнах терористів і серійних убивць намагаються лікувати та впливати на них миролюбністю. У російській державній культурі престижно ґвалтувати слабших і грабувати багатших. Кремлівський владика відкрито тішиться своїми фантазіями щодо зґвалтувань, жертвою яких стає беззахисна сусідня держава. На Заході прагнуть карати воєнних злочинців, у Росії їх відзначають нагородами і возвеличують як героїв.
Європейці мають ціль стати першим кліматично нейтральним континентом, відмовляючись від викопного палива. Путінська Росія не збирається відмовлятися від основ свого існування — експорту нафти й газу. В одного боку стоїть думка про майбутнє, а в іншого — боротьба за повернення в минуле.
Тут зіткнулися нерозв’язні протиріччя:
- несумісні вимоги;
- страхи й культурні технології;
- конфлікт інтересів.
Те, що шкодить одним, приносить вигоду іншим, принаймні за нинішніх «лабораторних умов». Російська культура насильства протистоїть західній культурі діалогу; державний терор — раціональній комунікації; жага апокаліпсису — політичній «терапії», а «священна» війна — пацифізму.
«Вільний демократичний розвиток України завжди був і залишається смертельною загрозою для путінської диктатури».
На Заході люблять гратися з поняттям правди, надаючи їй суб’єктивного, відносного, змінного змісту залежно від точки зору. Для кремлівської еліти влада вимагає заперечення й викривлення істини. Як зазначає Ґоліне Атай у книзі «Правда — ворог», контроль тримається лише тоді, коли законність і злочинність нероздільні, а спецслужби та мафія перебувають у симбіозі. Отруєння та масові вбивства стали звичними інструментами влади (нагадаємо вибухи житлових будинків у Росії 1999 року, імовірно організовані власними спецслужбами для виправдання Другої чеченської війни та викликання «попиту» на «сильного лідера»).
Путінська Росія — це імітаційна держава в режимі самознищення. Її основні сили виявляються фейковими: військові, економічні та дипломатичні. Навіть демографічні показники є прикрашеними, а тепер зовсім перестали публікуватися. Росія відчуває себе не лише приниженою Заходом, а й об’єктивно перебуває у принизливому становищі, створеному власноруч — достатньо порівняти рівень життя, рівень медицини, «м’яку силу», економічний, технологічний та науковий потенціали, а також феномен шлюбного туризму.
На Заході дехто стверджує, що Росію «налякало» розширення НАТО і що були порушені її інтереси безпеки, інші цю позицію заперечують. Однак обидві сторони помиляються, не розрізняючи між погрозами і загрозами. Особливо це повинні розуміти німці, враховуючи історичний досвід «холодної війни». Так, Західна Німеччина не погрожувала НДР військовими засобами, проте сама за рахунок свобод, громадянських прав, економічних успіхів, можливості подорожувати, а також кращої культури, музики і кіно була смертельною загрозою для НДР.
Те саме стосується і нинішньої війни Росії проти України. Україна та Захід ніколи не погрожували Росії військовим нападом, але вільний демократичний розвиток України завжди залишається смертельною загрозою для путінської диктатури.
Людям на Заході варто остерігатися, аби не повторити долю миші з оповідання Франца Кафки «Маленька байка». Миша біжить і нарікає:
- «Світ щодня звужується;
- Спочатку було так просторо, що я боялася і бігла далі, радіючи, побачивши здалеку стіни праворуч і ліворуч;
- Але ці довгі стіни так швидко збігаються, що я опинилася в останній кімнаті, а в кутку лежить пастка, у яку я біжу».
На що кішка відповіла:
- «Тобі потрібно лише змінити напрямок бігу», — і з’їла її.
Джерело: NZZ
Переклад: Борис Немировський
