Чи маємо програму на завтра?
Олег Романчук, головний редактор журналу «Універсум»
«Живуть ті нації, які мають програму на завтра»
Колишній прем’єр-міністр Японії Ясухіро Накасоне зазначав: «Ми маємо створити формулу суспільства, яке не має аналогів у жодній країні». У цій категоричній, але глибокій думці укладений важливий меседж, особливо актуальний у часи війни.
Підкреслюючи важливість майбутнього, мудрець колись сказав: «Живуть ті нації, які мають програму на завтра». Це означає наявність реалістичного плану дій, стратегії бачення майбутнього й систематичного його досягнення. Водночас, нинішній урядовий проєкт Програми на 2025–2026 роки виглядає скоріше як декларація, а не стратегічний документ, який має визначати ключові пріоритети та напрямки діяльності в умовах війни. Безперечно, військова логіка вимагає максимального зосередження ресурсів на безпеці та обороні держави. Та водночас неприпустимо, щоб наука, освіта і культура посідали лише 8-ме та 11-те місця серед 12-ти пріоритетів Кабінету Міністрів.
Навіть у воєнний час основними засадами оборонної політики мають бути інвестиції в науково-технічний і культурний розвиток. Зниження рівня знань учнів, особливо у точних науках, призводить до браку спеціалістів у сферах інженерії, фізики, хімії та математики. Хто ж розроблятиме і виготовлятиме сучасні ракети, літаки та іншу військову техніку?
Війна тісно пов’язана з науковими відкриттями й дослідженнями, вона стає потужним стимулом розвитку науки на всіх рівнях — від концептуальних ідей до вузькотехнологічних інновацій. Вона водночас стабілізує суспільство та відносини між різними спільнотами, будучи однією із ключових соціальних систем людства. Від рівня воєнної системи залежать також культурний рівень і наукові досягнення. Як зазначав Осип Мороз, доктор економіки (США): «Танець війни є найважливішою формою мистецтва примітивних народів, а тематика війни присутня в різноманітних сферах культури й мистецтва багатьох націй».
У сучасній економіці та соціології активно застосовуються поняття «соціальний капітал» і «довіра». Зокрема, класичним вважається визначення Френсіса Фукуями соціального капіталу як сукупності неформальних норм, що сприяють кооперації між двома або більше особами.
На жаль, сьогодні українське суспільство можна охарактеризувати як ірраціональне, тобто таке, що застосовує чинники, які перешкоджають досягненню бажаного результату. Те саме стосується поведінки керівної еліти — вона настільки нестабільна, що наслідки її дій важко передбачити. Невід’ємним фактом є те, що стабільність у такому суспільстві під керівництвом ірраціональних лідерів є неможливою.
Цей коментар, опублікований під однією зі статей автора в інтернеті, вдало окреслює головні причини виснаження ключових ресурсів стійкого розвитку Української держави. У роз’єднаному суспільстві, зараженому штамом недовіри, найпростіше розпалювати розбрат і впроваджувати ризиковані політичні та соціальні експерименти, одним із яких став вибір 13,5 мільйонів українців на виборах 2019 року — критично мислячих серед них було небагато.
Основою будь-якого соціального капіталу є взаємна довіра між громадянами. Без неї країна неспроможна рухатися вперед і модернізуватися. В умовах війни безпека держави залежить, передусім, від довіри до президента, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, прем’єр-міністра, Верховної Ради, державних службовців і правоохоронців. Проте ці інституції сьогодні не викликають очікуваного рівня довіри. Навіть Церква в Україні не повністю працює на консолідацію суспільства. Соціальні ліфти не функціонують, людський капітал значно зруйнований, а державницьки налаштована еліта є мало чисельною й недостатньо дієвою для зупинки моральної деградації політичного проводу.
Питання стоїть так: як відновити суспільну довіру, що була надзвичайно потужною на початку широкомасштабної агресії росії у 2022 році? Відомий художник Іван Марчук пропонує емоційну, але гостру пораду:
- Не красти.
- Не ворогувати.
Він додає: «найкраще, щоб прийшли німці. Вони не дадуть погано жити, бо не дозволять красти. Вони працюють чесно. Українці ж не зможуть управляти країною, бо Бог дав їм рай, але забрав розум».
Ще 1921 року В’ячеслав Липинський підсумував:
«Владу українську треба тільки створити. Це можуть зробити лише моральні люди — ті, хто глибоко вірить, що їхні дії є правдивими й добрими. Чи маємо ми мораль? Чи розуміємо різницю між добром і злом? Коли є віра у правоту своєї справи і мораль — бюджетні питання вирішуються просто. Коли ж немає ані віри, ані моралі, ми стаємо аморальною політичною партією, інструментом спекуляцій, орієнтованих лише на виграш у спільних політичних торгах. Без жертв не побудувати владу, а тим паче українську державу. Але для жертв необхідні порив і мораль, з якої вони випливають».
Правовий стан суспільства укріплює почуття власної гідності громадян — основа порядності й моралі. Мова йде про чесність, сумлінність, дотримання слова, відповідальність за працю, повагу до людської гідності та відразу до шахрайства і неприйнятної поведінки.
Порядність є фундаментом духовності. Почуття гідності виникає у суспільстві, коли громадяни розуміють свою роль, бачать, що від їхніх дій залежить доля суспільства, і усвідомлюють, що їхнє існування і життя близьких залежать від особистої праці та законів, до яких вони причетні. Якщо ж доля людини контролюється свавіллям чиновників, то про гідність і відповідальність мови бути не може.
Свобода та моральність суспільства тісно переплетені. Без свободи та виховання почуття власної гідності неможливо говорити про мораль, і навпаки. Людина, що має самоповагу, не принижуватиме інших, але і не дозволить принижувати себе. Повага до себе означає водночас повагу до інших і до закону. Свобода для хамів — поняття чужорідне, адже вони принижують оточуючих, здатні корумпуватися, обманювати і порушувати обіцянки.
Поки суспільство не усвідомить, що гідність і порядність — це не абстрактні абстракти, а ключові передумови виживання, хами й надалі домінуватимуть і рано чи пізно доведуть державу до занепаду.
Звісно, скептик запитає, скільки держав були збудовані за моральними ідеалами Липинського? Чи відповідали цим нормам великі історичні постаті — Хмельницький, Кромвель, Вашингтон, Лінкольн, Черчілль, Рузвельт, Наполеон, Де Голль, Пілсудський, Валенса? І дехто із них був далекою від ідеалів, але всі вони розуміли, що «хамство й нерозум ніколи і ніде не зводили держави». Про радянських і пострадянських керманичів краще промовчати.
Двадцять п’ять років тому доктор економіки Осип Мороз підкреслив:
- Україні потрібен технологічний і науково-фундаментальний прорив.
- Сьогодні результативність праці одного японця перевищує ефективність роботи багатьох українців.
- Світ радикально змінився: природні ресурси втратили статус головного багатства, поступившись місцем високим технологіям і науковим відкриттям.
- Бюджет — це не просто певна сума грошей, а фінансовий план та здійснення доцільних проектів.
- Гроші — це «мильна бульбашка», якщо немає чіткої програми їх використання.
- Необхідно створити атмосферу довіри у суспільстві, особливо — довіру до влади та уряду.
Люди повинні вірити своїм лідерам, інакше не повірять іноземці, а отже, не буде інвестицій: «Коли банку не довіряють, гроші ховають під подушку».
Нарадою американця українського походження радше знехтували. Війна, можливо, нарешті прищепить українцям вміння критично мислити.
Олег Романчук, головний редактор журналу «Універсум»
