Що таке меморіалізація війни?
Антон Дробович пояснює, що меморіалізація — це цілеспрямовані зусилля збереження пам’яті про важливі події. Вона формується не лише на основі ситуативних бажань, а й державної політики, діяльності громадських організацій, а також наукового дискурсу. Простими словами, меморіалізація — це спільна суспільна робота, спрямована на вшанування подій війни та визнання ролі як цивільних, так і військових.
Як меморіалізація пов’язана з темою прав людини?
За словами Антона Дробовича, меморіальний аспект тісно пов’язаний зі справедливістю. Проте, багато порушень прав людини, особливо злочинів російської агресії, не підлягають кримінальній відповідальності через величину й масштаби. Станом на тепер відкрито понад 170 000 кримінальних справ, і з розширенням доступу до тимчасово окупованих територій кількість стане ще більшою. Судовий процес з усіма його процедурами не зможе справедливо охопити таку масу злочинів.
У зв’язку з цим ключовими стають інші інструменти:
– збереження пам’яті про війну;
– люстраційні заходи, перевірки доброчесності;
– увічнення образів, ролей та позицій учасників конфлікту.
Дробович підкреслює, що меморіалізація допомагає встановити справедливість у ширшому розумінні, зокрема через збереження історичної пам’яті про осіб, які уникли кримінальної відповідальності, подібно до Гітлера чи Сталіна.
Голос України у світі: чи чують і враховують?
Дарʼя Бура поцікавилася, наскільки світові лідери дослухаються до позиції України і наскільки вони визнають злочини, вчинені Росією.
Антон Дробович відповідає, що виклик агресії Росії — це й виклик цінностям прав людини, які здавалися довгий час непорушними. Однак у кризовій ситуації тональність та принциповість міжнародних лідерів слабшають, а російський бізнес і політичний вплив зберігають значну вагу на міжнародній арені. Концепція прав людини переживає серйозне випробування через масові порушення, які фіксують численні організації.
З огляду на це:
– політична реальність диктує складність реагування;
– заява «глибоко стурбовані лідери» часто не супроводжується конкретними діями;
– більшість керівників не готові до політичних витрат, пов’язаних із санкціями чи іншими рішеннями.
Саме тому концепт прав людини і меморіалізація тісно переплітаються як інструменти захисту та збереження пам’яті.
Російські зусилля щодо формування наративу
Журналістка Анастасія Багаліка звернула увагу на те, що історичні диктатори, які залишили сумний слід, докладали чимало зусиль для закріплення своєї версії подій в історії. Вона порівняла це з нинішньою російською пропагандою, яка також орієнтується на контроль над пам’яттю і спекуляцію фактами.
Антон Дробович зауважує, що для об’єктивної оцінки цього процесу потрібна історична дистанція. Сучасні технології мають потенціал суттєво впливати на сприйняття реальності, проте глибину й масштаби цього впливу можна буде пояснити лише з часом.
Актуальною проблемою залишається протидія російській пропаганді, яка фінансується на десятки мільйонів доларів і має промисловий характер виробництва фейкової реальності. Водночас документатори й активісти, які працюють на збереження правди про війну, демонструють винятковий ентузіазм, адже саме він наразі є ключовим ресурсом.
Архівування секретної інформації про війну
Дарʼя Бура задала важливе питання стосовно системного збереження секретних матеріалів, які невідомі широкому загалу, щоб їх не було втрачено чи переписано.
Антон Дробович констатує, що ситуація в різних організаціях та структурах неоднакова. Існують централізовані державні архіви під управлінням Державної архівної служби, проте більшість активних документаторів уникає передачі закритих матеріалів через недовіру та побоювання.
Головні причини такого ставлення:
1. Традиційна неспроможність державних архівів через нестачу методик і ресурсів.
2. Незадовільне фінансування та недостатня мотивація працівників.
3. Загроза збереження конфіденційних даних.
На сьогодні невідомо про існування централізованого державного проєкту, що обов’язково акумулював би всі матеріали, особливо закриті. Проте тривають зусилля щодо створення такого депо чи підрозділу для бекапу і забезпечення гарантій їх збереження.
Що буде записано в підручниках про цю війну?
Антон Дробович наводить приклад, що в історії не існує однозначності: Наприклад, за 21 рік після початку Другої світової війни ставлення до неї змінювалося, і вона отримала усталену назву та трактування лише пізніше.
Відповідно, щодо нинішньої війни все залежить від подальшого розвитку конфлікту. Якщо він переросте у масштабну світову війну, події з 20 лютого 2014 року можуть вважатися її початком. Таким чином, історична пам’ять формується в процесі тривалого аналізу та осмислення.
Консенсус у суспільстві щодо війни
Журналістка звернула увагу на існування неоднозначних оцінок та дискусій у суспільстві стосовно викладу історичних фактів, зокрема щодо підручника, який викликав скандал. Чи є єдність у суспільстві у тому, що має бути відображено?
Антон Дробович відповідає, що чекати одностайності в україньому суспільстві на цю тему не варто, адже його складність і різноманітність це передбачають.
Ключові моменти:
– В Україні існує кілька підручників з історії, школи мають змогу їх обирати. Відсутність єдиного підручника є нормою.
– Конкуренція між науковцями та авторами допомагає підвищенню якості.
– Критика чи “хейт” часто виступають елементом суспільної верифікації, що допомагає визначати продукти з високою якістю.
– Дискусії ведуться навіть щодо назв війни: одна з популярних ідей — називати її війною за незалежність.
Документування подій від 2014 року
Антон Дробович виділяє три основні групи, які працюють над збереженням інформації про війну:
– академічне середовище;
– державні установи;
– громадські організації.
В Україні працюють організації, як ZMINA та Українська Гельсінська спілка з прав людини, що збирають дані з часів 2014 року. Український інститут національної пам’яті реалізує проекти “Архів усної історії” та “Віртуальний музей російської агресії”, що розпочалися до повномасштабного вторгнення.
В академічних колах також є ініціативи зі збору свідчень та усної історії, починаючи з подій Революції Гідності. Наявність великої кількості документальних проектів сьогодні зросла через природу конфлікту, але це викликає складнощі в гармонізації і координації, зокрема через відсутність лідерства держави.
Як сьогодні здійснюється меморіалізація війни?
Обговорюючи приклади меморіалізації, Антон Дробович відзначає:
– випадок меморіального комплексу у Ягідному, де існують конфлікти щодо архітектурного ескізу;
– приклад Національного військового меморіального кладовища та проблеми, пов’язані з недостатньою участю громади у плануванні.
Аналізуючи кейс Ягідного, Дробович звертає увагу на:
– відсутність масштабних опитувань;
– відкритість конкурсу на архітектурний проект, в якому брали участь представники громади (2 з 8–10 членів журі);
– головним чином голоси громади визначали вибір проєкту.
Щодо військового кладовища у Мархалівці основна проблема полягала в неузгодженій комунікації з місцевими жителями і відсутності належних громадських слухань. Будівництво розпочалося без попереднього інформування, що викликало значне занепокоєння серед населення.
Зусилля Росії зі спричинення конфліктів усередині українського суспільства
Ініціаторка обговорення Анастасія Багаліка говорить про існування спроб Росії роздмухати внутрішні протиріччя, наприклад, навколо подій 2 травня в Одесі.
Антон Дробович підтверджує, що російські інформаційно-психологічні операції (ІПСО) активно діють у таких спірних темах. В цих процесах задіяні не лише пропагандисти, а й деякі авторитетні українські журналісти, історики та політики. Аналіз коментарів у соціальних мережах вказує на наявність ботоферм, які поширюють дезінформацію.
При цьому існують і внутрішні політичні гравці, які також можуть підживлювати розколи, тому схожі явища мають подвійне походження.
Дробович розробив десять принципів меморіалізації війни, які враховують:
– необхідність конкурсів;
– відкритість процедур;
– активне залучення експертів і громади.
Ці принципи покликані зменшити кількість помилок і стати орієнтиром для фахівців, хоча не мають обов’язкового характеру.
Найефективніші інструменти вшанування пам’яті
Антон Дробович відзначає, що в сучасних умовах ключовим є:
– проведення відкритих громадських обговорень, де кожен може висловитися;
– відновлення демократичних традицій через колективне ухвалення рішень;
– поєднання експертного підходу з активною участю громади.
Прикладом успішного діалогу є Ірпінь, де місцеві мешканці разом з експертами розробляють концепцію меморіального простору, що включає:
– створення сектору військових поховань;
– обговорення практик живої пам’яті, як-от висадка фруктового саду на місцях пам’яті.
Такий підхід допомагає формувати пам’ять, близьку до громади, і якісно вшановувати загиблих.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Позиція авторів може не повністю співпадати з офіційною позицією фонду.
Повністю розмову можна послухати в доданому аудіофайлі.
—
При використанні матеріалів з сайту hromadske.radio необхідно обов’язково розміщувати гіперпосилання на оригінал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання і назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.
