Як кияни ховаються від ракет: метро, укриття та повсякденні виклики під час обстрілів
24 липня на Київщині стався трагедія — балістична ракета влучила у стадіон із тиром, де проходила виставка засобів антидронової оборони. Загинули десятеро людей, понад сотня отримали поранення. Утім, найбільше вражає те, що в цій зоні безпеки банально не було укриття, а зв’язок майже не працював, що зробило неможливим вчасне попередження та порятунок. Навіть серед зброярів, які зібралися на заході, не було підготовлених затишних сховищ.
Я мешканка Києва і кожен ранок прямують на роботу попри повітряні тривоги та постійні обстріли. Для мене, і для багатьох інших, ця щоденна реальність — це не просто новина, а спосіб життя, який змушує шукати способи врятуватися під час небезпеки і залишатися живими.
Метро як прихисток: дві твори життя у столиці
Вранці, коли лунає сигнал повітряної тривоги, я опиняюся у метрополітені — просторі, де стикаються дві різні реальності міста. Поодягнена у діловий або навіть офісний стиль, я серед натовпу людей, які мов у тимчасовому таборі відшукують безпеки.
Метро в Києві — це не просто транспорт, а й місце для ночівлі та відпочинку під час обстрілів. Тут можна побачити:
- сплячих дітей, затишних у своїх переносках;
- маленьких домашніх улюбленців, яких тримають на руках;
- матраци, килимки для йоги і навіть намети, встановлені для хоч якоїсь приватності;
Люди тут різні — хтось повертається додому, хтось лише починає свій день. Є й ті, хто працює онлайн з телефону або з ноутбука, виходячи на Zoom-зв’язок прямо у переході метро.
Психологія та поведінка під час обстрілів
Кияни звикли жити з небезпекою навколо, але це не означає, що вони безпорадні — навпаки. Ось кілька прикладів того, як люди реагують на загрозу:
- Деякі намагаються завчасно лягати спати у метро, бо у місті немає глибоких станцій скрізь, а наземні залізничні лінії не захищають достатньо.
- Багато мешканців переносить свій побут у підземелля, організовуючи намети та облаштовуючи власний простір.
- Хтось шукає притулок у дитячих садках чи школах, але ця можливість далеко не завжди доступна й комфортна.
Домашні укриття: як люди пристосовуються
Не всі можуть годинами ночувати в метро або підвалах, особливо сім’ї з маленькими дітьми чи людьми літнього віку. Тому люди облаштовують укриття «на місці»:
- підвали та паркінги поступово перетворюють у подушки безпеки — зараз навіть викуповують просторі місця у паркінгах заради захисту родини;
- коридори й перші поверхи будинків часто стають тимчасовими притулками;
- у квартирах створюють «тихі куточки» з матрацами та подушками, щоб хоча б частково гасити напругу і бути готовими до наступного обстрілу.
Психологічний тягар особливо відчутний для матерів із дітьми, які щодня балансують між турботою, втомою і постійним очікуванням небезпеки. Люди з обмеженими фізичними можливостями та літні часто змушені залишатися вдома, адже перенести їх до укриттів надто складно, а короткострокові перебування у підвалах вкрай виснажують.
Особливі виклики для людей із інвалідністю та старших
Для хворих і немічних навіть просто дістатися до безпечного місця — це майже нездійсненна задача. Вони змушені залишатися у власних оселях, де хоч і небезпечно, проте звично і трішки стабільно. Це — невизначеність і вимушена безпорадність, яку кожен переживає по-своєму.
Чому так мало безпечних укриттів у Києві?
У нашому місті не склалася культура укриттів, яка є в Ізраїлі або інших країнах із постійною воєнною загрозою. Можливо, це пояснюється тим, що обстріли у Києві відбуваються час від часу, але несподівано та непередбачувано. А може, це стереотипи або навіть байдужість забудовників, які не сприяють облаштуванню безпечних зон у новобудовах.
Детальніше про це свідчать такі факти:
- Немає системного підходу до проектування та створення доступних укриттів у житлових комплексах;
- Незважаючи на наявність сигналів тривоги, час від ракетного запуску до ураження часто надто короткий, щоб спокійно евакуюватися;
- Інформація про обстріли часто подається у Telegram-каналах у надто сухому або буденному тоні, що не налаштовує на екстрені дії;
Кияни, що живуть біля аеропорту «Жуляни» або в інших більш вразливих районах, намагаються знімати житло у менш небезпечних частинах міста, щоб хоча б іноді відпочити від постійного стресу.
Реалії киян
Життя у такому стані постійної тривоги — зовсім інше, ніж у інших регіонах України. Колеги з інших міст нерідко не розуміють, як це — щовечора слухати вибухи або ж ракетні сирени. Для когось з них найбільшим «розвагою» є просто виспатися.
Усі кияни змушені шукати свій баланс і хоч якісь шляхи для безпеки, адже на сьогодні системні рішення явно не покривають запити більшості.
“Авторська колонка” — це особистий погляд автора і може не збігатися з думкою української редакції чи Deutsche Welle.
