У вересні цього року у Павільйоні 13 на ВДНГ у Києві відбудеться відкриття інсталяції видатного китайського мистця Ай Вейвея під назвою «Три ідеально пропорційні сфери та камуфляжна форма, пофарбована в білий колір» (англ. Three Perfectly Proportioned Spheres and Camouflage Uniforms Painted White).
Ай Вейвей — один із найвідоміших художників сучасної епохи. У 2011 році журнал Time увів його до списку ста найвпливовіших осіб світу, наголосивши на тому, що він є уособленням надії Китаю для усього світу. Того ж року британський мистецький журнал ArtReview визнав Вейвея найвпливовішим митцем сучасності, поставивши його на першу сходинку рейтингу ста найвпливовіших діячів мистецтва у світі.
Цей авторитет він здобув не лише завдяки своїм роботам у стилі концептуального мистецтва, а й завдяки активній громадянській позиції. Вейвей відкрито не боїться критикувати китайський уряд за порушення прав людини і вплітає політичні мотиви у свою творчість, відмовляючись бути осторонь політичних процесів.
В інтерв’ю «Українській правді» Ай зізнається, що міг ще багато років тому приїхати до України. Однак тоді його плани завадили переслідування з боку китайської влади. У 2022 році він став одним із 350 діячів культури, які підписали відкритий лист із закликом протистояти «путінській агресії». І нарешті цього року художник прибув до Києва для створення своєї першої роботи, присвяченої українській тематиці.
### «Цензура захищає виключно права владної еліти»
— Почнімо з проєкту, над яким ви працюєте у Києві. Що спонукало вас прийняти запрошення створити мистецьку роботу в Україні саме сьогодні?
— Я вперше у Києві, хоча запрошення сюди отримував і раніше. Майже п’ятнадцять років тому Фонд Віктора Пінчука запросив мене стати членом журі премії Future Generation Art Prize. Однак у аеропорту мене зупинила таємна поліція й заборонила виїжджати. Через це я не зміг тоді приїхати до України.
Пізніше, близько двох років тому, мій друг звернувся до мене з проханням провести виставку в Україні. Я спочатку вагався, бо тоді увага до України вже була дуже високою, багато людей приїжджали, було багато новин. Проте згодом цей інтерес знизився, хоча війна триває і стала ще більш жорстокою.
Я прийняв запрошення — ми готуємо виставку у Павільйоні 13, яку організовує RIBBON International, неприбуткова платформа, яка підтримує історичне та сучасне українське мистецтво й культуру. Вважаю їх щирими та професійними, тому повернувся сюди. Я завжди хотів приїхати.
24 лютого 2022 року, у день народження мого сина, я був шокований новиною про вторгнення Росії в Україну. Мене глибоко вразило відео, де українська жінка звертається до російського солдата з проханням покласти у кишені насіння соняшника — щоб наступного року росли соняшники, де він загине.
Для мене це поезія — груба, але водночас прекрасна, бо в ній відображена надія та віра у майбутнє. Війна обов’язково закінчиться. Вона може тривати роками, але все одно пастиме.
Саме тому я вважаю, що зараз час для мого внеску в Україну, щоб допомогти людям краще зрозуміти цю війну. Навіть якщо це виглядає прямолінійно, бо війна не має тривати — має бути краще життя, світле майбутнє, на яке можна сподіватися.
— Розкажіть детальніше про концепцію роботи, яку ви готуєте.
— Описувати цю роботу досить складно. Вона завжди тісно пов’язана із моєю особистою історією, мистецтвом у загальному значенні і тим, що таке мистецтво взагалі. Водночас вона має відображати і поточні події.
Структурно та матеріально композиція складається з трьох сфер — великої, середньої та малої. Велика сфера має приблизно 6 метрів у діаметрі, мала — близько 4 метрів. Сфери з’єднані між собою та вкриті тканиною, схожою на військовий одяг, але насправді це мій власний дизайн. У візерунку камуфляжу присутні зображення котів — тих тварин, яких ми роками рятували.
Війна приносить смерть людям, і жодна війна не може бути виправданою, бо ми втрачаємо життя. Але часто доводиться боронитись і захищатися. У всіх війнах страждають і тварини — живі істоти, які не винні у конфліктах.
Ось чому я використовую тваринні мотиви в камуфляжі. Весь цей військовий одяг — куртки, штани, костюми — виготовлений мною. Ми покриємо ними сфери, а потім зафарбуємо побутовою фарбою — це просте, грубе пофарбування.
— Ви використовували фарбування й раніше. У 1995 році у вашій роботі «Whitewash» ви пофарбували у білий колір давню китайську кераміку, буквально знищивши історичні орнаменти. Як ви бачите зв’язок між «відбілюванням» історії і контролем інформації під час війни, коли особливо актуальні питання цензури та самоцензури?
— Це дійсно цікава тема. Я не вперше використовую один шар фарби, щоб покрити предмети. Але це вперше, коли фарба покриває камуфляж — сама ідея камуфляжу полягає у маскуванні або покритті, отже тут багато іронії.
Ми живемо у світі, де існують авторитарні режими і сувора цензура не лише в них, але й у демократичних країнах. Цензура існує скрізь — вона захищає виключно інтереси влади або еліти, нищить правду і перекручує інформацію для громадськості, яка має право знати все.
— Павільйон 13, місце вашої виставки, є радянським простором. Наскільки для вас важливий історичний контекст цього середовища, з огляду на специфічні проблеми сучасної України, пов’язані з радянською архітектурою?
— Історія завжди несе біль і трагедії — це можуть бути особисті історії або національні. Існують різні шляхи роботи з цим спадком. Я вважаю, що міняти середовище через сучасні мистецькі втручання — це один із способів правильно інтерпретувати минулі події.
### «Глобалістський універсалізм — це новий колоніалізм, який стирає пам’ять»
— Одним із ваших попередніх проєктів, присвячених Дон Кіхоту, ви започаткували колаборацію з «Українською правдою». Чому образ Дон Кіхота важливий особисто для вас і що він символізує?
— Дон Кіхот втілює пристрасть, фантазію, іноді божевілля, а головне — волю особистості. Він намагається досягти недосяжного. Для виставки в Іспанії я відтворив його з Lego, наслідуючи оригінальний малюнок Пікассо. Цікаво, що «Українська правда» також використовує цей малюнок — це приємне випадкове співпадіння. Мені сподобалася ця ідея.
— У своїх роботах, зокрема у фільмі «Human Flow», ви відстоюєте ідею спільної, універсальної людяності у світлі глобальної кризи біженців. Водночас існує думка, що універсалізм може ігнорувати особливості колоніальної агресії, де одна нація — агресор, а інша — жертва. Як ви поєднуєте універсальний заклик до миру із конкретною вимогою справедливості? Чи слід мистецтву шукати цей баланс?
— На мою думку, це нереально, бо ми живемо у дуже специфічних умовах та історичних рамках. Наші аргументи мають стосуватися не лише конкретних персоналій, а й пам’яті, історії. Не існує цілковитого універсалізму. Так званий «глобалістський універсалізм» — це своєрідний новий колоніалізм, який стирає історію, забирає пам’ять, робить життя абсурдним. Він нав’язує відсутність альтернатив і не поважає відмінності.
— Нещодавно ви назвали свій київський проєкт «діалогом про війну і мир, раціональність і ірраціональність». Яку роль мистецтво має відігравати у цьому діалозі?
— Для мене це дуже особисте зусилля. Ми всі живемо в драматичний час, бачимо страждання людей, жорстокі порушення прав людини, руйнування будь-якої раціональності. Я змушений говорити, висловлювати своє бачення і докладати зусиль, аби здійснити цю виставку.
### «Якщо ти думаєш, що вільний — тобі кінець»
— У 2022 році Тімоті Снайдер сказав в інтерв’ю у Києві, що російське вторгнення стало можливим завдяки Китаю, який дозволив цьому статися, підтримав Москву і не стримав агресію. Яке ваше ставлення до цієї позиції, враховуючи ваш досвід із китайським авторитаризмом і вашу роботу в Україні?
— Це, на мою думку, нісенітниця. Я постійно критикую Китай, бо мені небайдужа його доля, але Китай ніколи не був моїм ворогом. Навіть якщо він має відносини з Росією, це не означає, що він сприяє боротьбі в Україні.
У багатьох випадках Китай займає дуже стриману позицію і ніколи відкрито не підтримував військові дії Росії. Україна теж має дипломатичні зв’язки з Китаєм. Це довга і складна історія, і я бачу, що такими заявами хтось намагається розділити народи.
Головне питання — як зупинити війну. Китай постійно говорить про необхідність припинення бойових дій, зменшення жертв, а також про небажання, щоб війна стала об’єктом міжнародних інтересів. Я як китаєць розумію це чітко: занадто багато країн зацікавлені у ресурсах України, і це може створити проблеми для її майбутнього.
— Китай сьогодні є однією з двох найпотужніших глобальних держав. Ви спостерігали перехід країни від ізольованої системи до супердержави. Який ваш загальний погляд на роль Китаю у сучасному світі?
— Китай відіграє доволі збалансовану роль на міжнародній арені. Ця країна стоїть на позиції невтручання у внутрішні справи інших держав і прагне розвиватися, зростати поступово, ставати сильним гравцем. Для цього змінено виробничу й торговельну структуру.
Звісно, Китай — це авторитарний режим, але він дуже стабільний і динамічно розвивається.
— Як, на вашу думку, буде розвиватися культура у такому авторитарному середовищі?
— У багатьох є думка, що у авторитарній країні не можливо творити важливе мистецтво. Я з цим не згоден. Багато хто вважає, що свобода — це головна умова для творчості. Захід доволі активно пропагує цю ідею, але велике мистецтво виникає саме через протистояння системі, політичним і культурним обмеженням, чого часто не вдається досягти на Заході. Там радше заохочується легка творчість, дитячі ігри — «ти креативний» тощо.
Ми — люди з розумом. Нам треба зосередитися на гуманізмі, який бореться з цензурою, порушеннями прав людини, несправедливістю. Якщо ти думаєш, що вже вільний, це кінець для тебе як митця.
Китай може ставати сильнішим, але це не означає, що там обов’язково з’явиться краще мистецтво або він зможе домінувати у світі культури. Мистецтво — це диво, народжене з неможливого. Важливо не те, в якій країні воно створюється.
— Ви працюєте у різних країнах світу, але не у Китаї. Як ви це поясните?
— Часто люди, які працюють глобально, є просто комерційно успішними, але не обов’язково творять справді якісне мистецтво.
Поезія, наприклад, може з’являтися і у в’язниці, і в трудовому таборі, так само як і під час відпочинку на пляжі. Якість поезії не залежить від умов. Так само і візуальне мистецтво — це дуже персональне відображення світу.
— Чи бачите ви можливість фізично повернутися до Китаю в майбутньому?
— Я вважаю, що ніколи не залишав Китай, бо пов’язаний з Всесвітом, з його землею, горами, річками. Навіть без фізичної присутності це — моя невід’ємна частина.
### Мистецтво і збереження культурної ідентичності
— Наостанок — про мистецтво як інструмент збереження культурної ідентичності. Це одна з гострих проблем, з якими зараз стикаються українські митці. Як ви оцінюєте роль мистецтва у цьому контексті?
— Ви ставите досить складне запитання. Мистецтво само по собі є ідентичністю. Якщо існує справжнє мистецтво — культурна ідентичність зберігається. Якщо мистецтва немає, немає і культурної ідентичності, навіть якщо намагаєшся її захищати.
Все залежить від зусиль. Під час мого перебування в Україні я бачив різних людей — від заводських робітників і виробників дронів до фермерів і представників усіх соціальних рівнів.
Особливо мене вразила залізниця. Щодня ми заходили на вокзал і наголошували на тому, як люди прощаються з близькими, а ввечері бачили, як поранених військових перевозять до лікарень. Це вражає глибиною.
Залізнична система може бути надзвичайно креативною, може перевершувати мистців. Чому? Тому що вона має віру, пристрасть і засоби для реалізації мети, а нічого не може зупинити цих людей.
Ось чому я переконаний у тому, що Росія ніколи не виграє цю війну — не має значення, як сильно вони воюють чи які аргументи наводять. Якщо Україна має на меті захищатися до кінця, перемога буде за нею. Я щиро це вірю.
Автор: Андрій Боборикін, «Українська правда»
