Загострення напруженості у відносинах між Парижем та Алжиром досягло рівня, який французькі дипломатичні джерела називають найбільшою дипломатичною кризою з часу здобуття Алжиром незалежності в 1962 році. Конфлікт, який почався через суперечки навколо оспорюваної території Західної Сахари, що спалахнули знову минулого року, загострився після затримання алжирським авторитарним урядом французько-алжирського письменника Буалема Санзала та французького журналіста Крістофа Глежеса. Обох було засуджено до п’яти та семи років ув’язнення відповідно.
Унаслідок цього ситуація погіршилася ще більше, що призвело до взаємних висилок дипломатів обох країн. У серпні президент Франції Емманюель Макрон ініціював посилення візових вимог для алжирських дипломатів і представників уряду, тимчасово призупинивши двосторонню угоду 2013 року через «зростаючі проблеми з міграцією».
Конфлікт вийшов за межі Франції: міністр внутрішніх справ Бруно Ретео повідомив партнерам Шенгенської зони про нові обмеження, унаслідок чого одному з алжирських дипломатів було відмовлено у в’їзді до Іспанії для відпочинку.
Професор кафедри історії Північної Африки в Оксфордському університеті Джеймс МакДугл зазначив, що вимога отримувати візу на рівні з іншими іноземцями для алжирських дипломатів є «принизливою», враховуючи післявоєнну домовленість про безвізовий режим для всіх алжирців у Франції.
«Невирішені розбіжності»
Напруженість між Парижем та Алжиром є прямим наслідком колоніальної минувшини Франції в Північній Африці. За словами колишнього високопосадовця французького МЗС, цю взаємодію можна охарактеризувати як «складну, оскільки доводиться управлятися і з минулим, і з майбутнім».
Жорстока Восьмирічна війна за незалежність Алжиру, яка забрала життя сотень тисяч людей і завершилася виходом французів із країни, яку вони колонізували понад 130 років, і досі відлунює в дипломатичних баталіях.
Відносини між Єлисейським палацом та палацом Ель-Мурадія в Алжирі переживали підйоми та спади з 1962 року. Особливо загострилися ситуації, коли в 1970-х роках Алжир націоналізував французькі природні ресурси, а на початку 2000-х Франція прийняла закон про викладання «позитивного впливу» колоніалізму у школах.
Ці події і надалі впливають на те, як Алжир сприймає й реагує на дії Франції.
Згідно з думкою докторки Далії Ганем, керівниці програми Близькосхідної ради світових справ, «Алжир часто віддає перевагу ідеологічним позиціям над прагматичними, що відображає зовнішню політику, глибоко вкорінену у спадщину антикологіалізму та самозбереження».
Після здобуття незалежності Алжир перетворився на центр антикологіальних та визвольних рухів. Навіть сьогодні вулиці Алжиру перетинають офіси Організації визволення Палестини (ООП) та Західно-Сахарського фронту Полісаріо — рухів опору, які Алжир підтримує і озброює десятиліттями. Як наголосила доктор Ганем, підтримка цих рухів є фундаментальним питанням, тісно вплетеним у національну свідомість і визначальним для регіональної позиції Алжиру та його союзів.
«Політичний м’яч»
Коли Західна Сахара здобула незалежність від Іспанії 1975 року, територія швидко була анексована Мавританією та сусіднім Марокко — колишньою французькою протекторатною територією, що викликало невдоволення Алжиру.
З 1994 року 1,500-кілометровий кордон між Алжиром та Марокко, між якими раніше тривала війна з фронтом Полісаріо — фігуру, що завершився угодою про припинення вогню 1991 року, — фактично зачинений через повний розрив дипломатичних відносин.
Париж часто намагався балансувати між двома сторонами, викликаючи невдоволення і в Марокко, і в Алжирі. У 2024 році уряд Макрона, ймовірно намагаючись покращити відносини з Рабатом, прихильно підтримав давній план Марокко, що фактично претендує на суверенітет над оспорюваними територіями.
Це викликало гнів у вже і так нестабільного Алжиру, призвівши до ескалації кризи, яка, за думкою багатьох експертів, назрівала роками, накопичуючись в умовах внутрішньої політики.
Доктор Ганем заявила, що «зовнішня політика Алжиру фундаментально формується внутрішньополітичними факторами», спрямованими на забезпечення безпеки держави й виставлення Франції як загрози.
Професор МакДугл підтримав цю точку зору, зазначивши, що дипломатія обох країн «користується ситуацією, коли в інтересах внутрішньої політики можна завдати удару своїй стороні».
Колишній французький дипломат поклав основну відповідальність за кризу на президента Алжиру Абдельмаджіда Теббуна, стверджуючи, що той намагається розпалити націоналістичні настрої серед діаспори.
За словами дипломата, Теббуне прагне сформувати патріотично налаштоване алжирське населення, що дозволить йому впливати на французьку політику. «Пам’ятайте, що Четверта республіка Франції впала через війну в Алжирі, тому він розуміє, що Алжир є частиною французької політики. Сьогодні він каже, що Франція є для нього важелем впливу», — додав він.
Сам алжирський лідер офіційно не підтверджував цих цілей.
Через загострення ситуації колишній високопосадовець заявив про отримання погроз, побажавши залишити свою анонімність через серйозні побоювання за безпеку.
«Анатомія занепаду»
Сьогоднішні холодні відносини суттєво відрізняються від пізніх 2010-х років, коли здавалося, що обидві сторони прагнуть до покращення. Під час президентської кампанії 2017 року молодий політичний новачок Емманюель Макрон відкрито визнавав «злочини проти людства», скоєні Францією в Алжирі, обіцяючи нову еру відповідальності й покращення стосунків.
У 2019 році мільйони алжирців вийшли на вулиці найбільшої країни Африки, вимагаючи політичних змін у рамках руху Хірак. В результаті було обрано нового президента, який переміг дві основні партії.
Втім, прогрес швидко зупинився. За словами докторки Ганем, в Алжирі президент дедалі більше переходив до авторитаризму, демонструючи пози «постурингу», зосереджених на безпеці держави і режиму.
У Франції, на фоні посилення позицій правої опозиції, Макрон у 2021 році розкритикував політику пам’яті, що дехто з французьких експертів назвав його «моментом ясності».
Його алжирський колега Теббуне відповів звинуваченнями у «фальсифікації історії» та звинуватив француза у безпідставному загостренні старого конфлікту.
Алжир відкликав свого посла та тимчасово закрив свій повітряний простір для французьких літаків, включно ті, що виконували операції проти тероризму у регіоні Сахеля.
Як наслідок останніх подій, обидві країни опинилися в глухому куті: Теббуне не поступається, а у Франції впала чергова влада на фоні зростання впливу правих сил. Найгучніші голоси закликають до ескалації конфлікту замість пошуку порозуміння.
Навіть колишній дипломат, попри отримані погрози, висловився однозначно: «Алжир розуміє лише силу. Тому безглуздо гладити їх по голові і казати, що ми друзі».
Зі сторони Алжиру ані влада, ані населення, здається, не готові до компромісів. Як нещодавно зауважив відомий алжирський письменник Камаль Дауд: «Щоразу, коли я бачу молодих алжирців, вони ненавидять Францію більше, ніж мої батьки, які пережили страждання колоніалізму».
