Це інтерв’ю вирізняється незвичною формою: запитання радше нагадують типові тригери для військовослужбовців, а відповіді натомість пояснюють, чому певні теми не варто порушувати у спілкуванні з тими, хто перебуває у військових лавах, або так званим “пікселем”.
Перед розмовою ми звернулися до військових, які нині служать, з проханням пригадати фрази, що найбільше їх дратують у комунікації з цивільними. Нижче — перелік найбільш розповсюджених:
- «Коли закінчиться війна?»
- «Ти вбивав?»
- «Навіщо ви воюєте за Зеленського?»
- «Ми знаємо, який у вас рівень зарплат!»
- «Давно пора віддати (Донбас / Покровськ / Куп’янськ… – варто підкреслити)»
- «У армію пішов? Я думав, ти розумніший»
- «Потрібно тікати з цієї країни»
- «Я корисніший у цивільному житті»
Інколи відповіді виявлялися значно глибшими та несподіваними, демонструючи, що навіть фрази, які здаються буденними, можуть спровокувати емоційний відгук у військових. Нижче наведено кілька таких роз’яснень:
-
«Мене дратує ритуальна фраза “я тебе розумію”, коли йдеться про досвід на війні. Це свого роду аналог виразу “я тебе почув” з мирного життя, який часто використовують, щоб тільки позбутися співрозмовника. Прагнеться запитати: а що саме ти розумієш? Чи мав ти подібний досвід? Чи насправді усвідомлюєш, про що йдеться? Іноді це дуже дратує».
-
«Ще один тригер — фраза “гинуть найкращі”. А нічого, що я досі живий? На війні гинуть абсолютно різні люди — артилеристи, оператори безпілотників не роблять вибір жертв за людськими якостями. Звичайно, частіше помирають ті, хто не ховається за спинами побратимів. Але сама ця фраза, на мою думку, знецінює тих, хто вижив».
-
«Мій особистий тригер — коли дякують за захист. Відчуваю, ніби хочеться згорнутись у калачик і сховатися. Не відчуваю себе великим воїном і не претендую на це. Значна частина армії — це інструктори, водії, кухарі, медики, інженери і так далі. Всі вони необхідні, але образ “кіношного воїна” часто їм не пасує та сприймається як насмішка».
- «Враження, що цивільні не розуміють, як ми живемо і працюємо тут, не знають, як зав’язати розмову. Тому часто спілкуються ніби “пошепки”. Для них я — “герой”, “надія”, “янгол-охоронець”, “козак”, “наше сонечко”. Але трезвий розум підказує: люди явно перебільшують мої заслуги. Це викликає розгубленість і роздратування, бо хочеться звичайного спілкування з рідними для мене людьми».
Про бар’єр, що виникає між військовими та цивільним суспільством, пише і Чарльз Ґоуг, військовий психіатр і полковник армії США, автор книги «Одного разу воїн — воїн назавжди»:
«Повернення з бойової ротації нагадує повернення у тривимірний світ після перебування в чотиривимірному. Важко зрозуміти, хто насправді збожеволів: ти чи частина цивільного світу. Військові та ветерани часто відчувають, що їх не можуть зрозуміти».
Проблема комунікації між військовими і цивільними — це одна з «вирв», які створює війна, і про неї написано чимало праць, переважно психологів. Однак для нас було важливо дізнатися думку безпосереднього учасника бойових дій.
Новинний ресурс поспілкувався із підполковником Богданом Пржегалінським, заступником командира 39-ї окремої бригади берегової оборони в 30-му корпусі морської піхоти. Богдан служить з 2016 року, брав участь в АТО/ООС, є кавалером ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів.
Навесні 2022 року в складі 503-го батальйону морської піхоти він намагався прорвати оточення навколо Маріуполя, потім брав участь у боях на Донбасі, у операції з висадки Сил оборони на лівий берег Дніпра, яка тривала дев’ять місяців, а також у бойових діях на Покровському напрямі.
В ексклюзивній бесіді Богдан розповів, чому певні питання краще не ставити військовим і як правильно підходити до таких розмов.
— Коли закінчиться війна?
— Це питання водночас і недоречне, і дуже поширене. Часто воно проявляється в іншому варіанті: «Як довго це триватиме?» — з таким болючим відтінком очікування. Однак такі запитання рідко лунають від самих військових або близьких їм людей, які по-справжньому працюють над перемогою. Найчастіше їх ставлять люди, які не мають жодного стосунку до війни, крім свого переживання застиглого стану, що з’являється в наслідок споживання новин. У кращому випадку вони пожертвують кілька гривень і довгі місяці пишатимуться «вагомим внеском».
Це питання запускає внутрішнє роздратування, бо сприймається як знецінення зусиль військових. Відразу хочеться запитати: «А що особисто ти зробив, щоб війна закінчилась?» Той, хто формулює такі слова, зазвичай не надто замислюється над власною роллю.
Коли ж змушений відповідати, завжди кажу: війна закінчиться тоді, коли ми всі і, особливо, ти почнеш активно діяти задля цього.
Якщо хочеш отримати об’єктивну думку військового, краще сформулюй інакше: «Як ти бачиш, чи є позитивні зміни? Якщо так, то які? Якщо ні — то з яких причин?». Ідеально буде, коли додаси: «Друже, чим я можу допомогти, щоб підтримати тебе та твоїх побратимів?».
— Чи не шкодуєте, що пішли на війну?
— Це одне з найбезглуздіших питань, особливо якщо його ставлять не кар’єрним військовим, які свідомо обрали цю професію, а мобілізованим. Більшість людей, що нині у Збройних Силах України, не служать заради кар’єри, а боронять своїх близьких, домівки, дітей — це абсолютно очевидно.
Таке питання є неприйнятним, особливо до тих, кого не призвали силою або примусом, а хто пішов на фронт добровільно і усвідомлено.
Перш ніж таке запитати, пам’ятай: війна — це постійна емоційна гойдалка. Навіщо безґлуздо повертати людині сумніви у власному виборі?
— Що ви відчували, коли вбивали на війні?
— По-перше, для багатьох цивільних це може здатися несподіванкою, але більшість військових особисто не вбивали нікого. Вбивство може статися у стрілецькому бою або у близькому бою із холодною зброєю.
Навіть керуючи безпілотником та скидаючи гранату, сприйняття доволі відмінне від того, коли ти дивишся ворогу в очі.
По-друге, не всі, хто був змушений вбивати, хочуть це згадувати. Війна — це не природний стан для людини. Навіть коли ти знаєш, що це ворог, без якого ти сам не виживеш, визнавати, що довелося відбирати життя, буває надзвичайно складно.
Насильство у людині радше породжує сором. Ми хоч і ненавидимо ворогів за їхні злочини, вважаємо себе більш свідомими і гуманними. Тож у спогадах завжди присутня думка: це теж була жива людина з власною родиною, і я забрав її життя. Однак інакше не могло бути.
Тож це питання потенційно ставить у складну ситуацію тих, хто не вбивав, або травмує тих, хто вбивав багато людей і має психологічні наслідки.
Тому такі питання не мають сенсу — вони завдають болю заради власної цікавості. Якщо ти хочеш знати, як це — вбивати, бери зброю і стань піхотинцем. Там буде безліч можливостей.
— Чи маємо ми шанси перемогти?
— У цивільних це питання часто сприймається як сумнів у боєздатності військових. Водночас виникає зустрічне: «Що для тебе означає перемога?»
Моя думка така: ми вже перемогли. Через 11 років війни і 4 роки масштабного вторгнення ми не втратили державність. У нас працюють органи влади, люди певною мірою продовжують жити, відпочивати, працювати, говорити рідною мовою.
Хоч ворог чисельно і технічно переважає нас, ми вистояли. Звичайно, наразі окуповані території втрачено, і щоб повернути їх, потрібен час — можливо, довгий. Візьмемо приклад Карабаху та інших конфліктів, де території поверталися навіть через 30-50 років.
— Коли ви наваляєте російським «чмобікам»?
— А ти хоч раз бачив такого «чмобіка» наживо? Чи брав участь у бою з ним? Ми — народ сильний, розумний, вільний, а чому досі не виграли, якщо ворог — лише дурні і слабкі?
Цікаво, що про «чмобіків» та лють до ворога найбільше говорять диванні експерти у соцмережах.
Як професійний військовий, я маю право на таку думку, але я ніколи не знецінюю ворога. Справжні військові так не мислять.
Я ненавиджу їх як окупантів, які вбивають наших співвітчизників, але не знецінюю їх військову майстерність. Росіяни віками воюють у різних куточках світу — В’єтнам, Афганістан, Сирія, Чечня, Грузія… Це безцінний бойовий досвід, незалежно від місцевості та умов.
Ті, хто знецінюють ворога, насправді знецінюють і наші зусилля. Оцінюю всю цю кампанію «чмобіків» як ворожу пропаганду, підхоплену нашими «корисними ідіотами» ще у 2022 році без розуміння наслідків.
— Коли військові наведуть лад у країні?
— Тих, хто впевнений, що «військові прийдуть — порядок наведуть», варто запитати: а що ви робите для наведення порядку самі, поки інші захищають країну? Беретеся і робіть, не чекайте на чиїсь дії.
Ми постійно чекаємо: кращого президента, кращого врожаю, казкових змін, поки хтось краде за нашою спиною, а ми воюємо.
Звісно, після війни військові вимагатимуть від суспільства нових правил і справедливості. Їм потрібен фідбек від тих, кого вони захищали, але цей фідбек, швидше за все, не відповідатиме їхнім очікуванням. Людська увага зміниться.
Треба зробити так, щоб ветерани не відчували себе покинутими чи непотрібними — це завдання державної політики.
Багато хто після демобілізації захоче залишитися в армії, де знайдено себе. Тож виникає питання: чому на державному рівні замість збереження досвідчених військових віддають пріоритет «свіжій крові» — контрактникам 18–24 років?
Як кадровий офіцер я розумію логіку мотивування молодих контрактників, але чому забувають про тих, хто служив усе життя, жертвував часом і здоров’ям, не бачив сім’ї роками? Чому ми ідеалізуємо хіба що загиблих, а не живих?
Замість будувати міцну систему боєздатних військ, ми лататимемо дірки та впорскуватимемо тимчасовий ресурс. Це також питання престижу служби і виховання — а не лише грошей.
Бачимо відео з Хрещатика, де молодь у віці 16–25 років не знає елементарних речей, як розташування Авдіївки чи Бахмута, про які говорять усі світові ЗМІ. Це дуже боляче.
— Що будете робити в перший день після війни?
— Головна проблема цього запитання — для багатьох «після» ніколи не настане. Тож потрібно навчитися жити тут і зараз.
На жаль, війна стала перманентним елементом нашого життя. Прийняти це і жити буде набагато легше, ніж постійно сумувати і чекати «після» чи тішитися ілюзіями.
Приклад для нас — Ізраїль, люди, що все життя оточені ворогами, проте не відкладають життя на потім. Для них війна — це норма, але вони живуть.
Українцям варто зрозуміти, що війна — не тимчасове явище. Вона змінює нас, наші цінності і свідомість.
Війна давно стала частиною мого життя і сформувала мене як людину.
Коли активна фаза війни скінчиться, я здам автомат у кімнату збереження зброї, звільню останнього мобілізованого бійця, люди повернуться до своїх родин і обраних шляхів, може, трохи відпочинуть — і усе.
А от для мене війна не закінчиться, доки Росія на східному кордоні існуватиме у сучасному вигляді.
Усі наведені думки та вислови — з інтерв’ю Богдана Пржегалінського, що розповідає про виклики спілкування між військовими та цивільним суспільством, проблеми усвідомлення і підтримки, а також про те, якою ціною дається державність і якими є реалії війни.
