Іван Маляренко — ветеран російсько-української війни, який отримав тяжкі поранення на фронті та двічі зіткнувся з клінічною смертю, не втратив упевненості в житті й повернувся до улюбленої професії — виховання дітей. Після тривалої реабілітації він знову працює вихователем у одній зі шкіл Запоріжжя.
### Від шкільного спортзалу до передової
Протягом майже десяти років Іван віддавав свої сили дітям, працюючи вихователем та вчителем фізкультури в школі одразу після закінчення університету. Під його керівництвом учні вивчали українське бойове мистецтво «Спас», що є не просто технікою, а важливою складовою національної духовності. «Спас» — це не лише традиція і сила духу, а й міцний зв’язок із славетними козацькими витоками. За словами Івана, навчання цій бойовій майстерності допомагало дітям краще усвідомлювати свою ідентичність і формувати почуття справжнього патріотизму.
Ще в шкільні роки Іван усвідомив своє бажання пов’язати життя з педагогікою, обравши цю професію свідомо, незважаючи на те, що вона не обіцяла значних матеріальних благ. Визнаючи, що педагогіка є справжнім покликанням, ветеран наголошує: діти заряджають його енергією, надихають і наповнюють життя сенсом.
### Війна, що змінила все
У перші дні повномасштабного вторгнення Росії Іван відгукнувся на заклик захищати країну й добровільно приєднався до лав Національної гвардії України. Він служив у складі 23-ї окремої бригади охорони громадського порядку «Хортиця». На фронті отримав позивний «Фізрук», що символізував його цивільне життя та педагогічну діяльність.
Служба проходила на Донецькому та Запорізькому напрямках, де він у підсумку став командиром взводу. Під час одного з боїв, рятуючи побратима, Іван зазнав важкого поранення від ворожого FPV-дрона. Він розповідає: побачив, як ворожий безпілотний апарат підповз до їхніх позицій поблизу землі, піднявся вгору, і не роздумуючи встав між товаришем та вибуховою хвилею, прийнявши удар на себе. Дрон вибухнув поруч із ним.
### Боротьба за життя
Після травми Іван двічі пережив клінічну смерть, втратив праве око та ліву ногу. Проте навіть у лікарняному ліжку він не дозволив собі впасти у відчай. Ветеран зазначає, що в 30 років довелося заново навчатися ходити, що було надзвичайно важко, але фізична підготовка та м’язова пам’ять допомогли у відновленні, адже найголовнішим залишалося бажання жити.
Реабілітація тривала понад півроку. Велику підтримку Іван отримував від родини, колег і учнів, які щоденно надсилали повідомлення, телефонували та відвідували його. Особливо зворушила подарована дітлахами картина, створена спеціально для нього, що стала для нього символом підтримки та нагадуванням про те, що його чекають і він потрібен.
### Повернення до школи і нове життя
Після завершення реабілітації Іван повернувся до педагогічної діяльності. Тепер він знову серед учнів, колег і друзів, самостійно керує автомобілем, активно продовжує відновлення та веде сторінки у соціальних мережах, щоб власним прикладом надихати і підтримувати інших ветеранів.
Іван висловлюється про цей період як про новий життєвий етап і наголошує, що якщо людина не бажає здаватися — вона обов’язково подолає труднощі. Навіть у вихідні, коли не було занять із реабілітації, він приходив на тренування, працював над своїми навичками стояння і руху.
Хоча зараз Іван не проводить спортивних тренувань, він активно займається виховною роботою: допомагає школярам та бере участь у різних шкільних заходах. За його словами, діти залишаються головною мотивацією та джерелом натхнення.
### «Ми маємо виховати українців, які відновлять країну»
Іван Маляренко переконаний, що війна змінила не тільки його особисто, а й загальне уявлення про роль учителя в суспільстві. Педагогічна праця сьогодні стала надзвичайно важливою, адже вона впливає не лише на передачу знань, а й на формування майбутнього держави.
Іван підкреслює:
– Педагог — це покликання та відповідальна місія.
– Виховання молодого покоління — це підготовка майбутніх творців і будівників України.
– Вкрай важливо, щоб діти розуміли себе не лише як учнів, а передусім як українців.
Історія Івана Маляренка є символом незламності, сильної волі до життя та віри у людей. Пройшовши через біль і втрати, він повернувся до справи свого життя — до дітей, до школи, до України. Його приклад доводить, що навіть після найтемніших моментів завжди існує світло, якщо в серці живе сила і надія.
