Півстоліття тому київське «Динамо» під керівництвом Лобановського та Базилевича здобуло свої перші в історії трофеї – Кубок володарів кубків європейських країн і Суперкубок УЄФА. Тоді цей колектив був справді визнаний найпотужнішою командою країни. Саме в цьому контексті ми сьогодні розглядаємо його, зосереджуючись на питанні кадрового підбору.
Насамперед можна констатувати, що столичний клуб володів максимально кваліфікованим ігровим складом та значним потенціалом. Водночас слід віддати належне тренерському штабу, хоча зараз в центрі нашої уваги – саме ігровий склад, який у той час не мав рівних у СРСР.
Головна причина успіху – факт того, що «Динамо» фактично було збірною найфутбольнішої республіки союзу. З належним, мудрим керівництвом ця команда у внутрішніх змаганнях була практично непереможною.
«Динамо» як збірна України
Варто розуміти, що в той період це була загальноприйнята практика:
- Тбіліське «Динамо» відповідало збірній Грузії,
- «Арарат» – збірній Вірменії,
- «Пахтакор» – збірній Узбекистану й так далі.
Київська команда вирізнялася тим, що акумулювала у собі найпотужніший футбольний потенціал найвищого рівня.
Причини цього були очевидні: понад третину колективів вищої ліги представляли Україну – шість із шістнадцяти. Московські клуби, яких було п’ять, навпаки, діяли на шкоду найпотужнішій республіці Союзу – найталановитіших російських футболістів розпорошували між собою. При цьому Москва мала пріоритет у поповненні команд «інородцями», проте їхній підбір був менш системним.
Крім того, існувало ще одне-два російських представники, які відповідали рівню вищої ліги, але не мали вирішального впливу на її становище. В той час як такі команди, як «Зоря», «Чорноморець» і «Шахтар», демонстрували найкращі результати у чемпіонатах СРСР саме в першій половині 70-х.
Розглянемо склад київського «Динамо» 1975 року, опираючись на футболістів, які брали участь у фіналі Кубка Кубків з «Ференцварошем» і матчах Суперкубку з «Баварією». Загальна кількість – п’ятнадцять основних гравців. Кожен другий із них прийшов у клуб уже сформованим лідером своїх попередніх команд.
-
Захисники:
- Стефан Решко з «Чорноморця», 23 роки, до переходу в «Динамо» вже був викликаний до олімпійської збірної СРСР.
- Михайло Фоменко зі «Зорі», теж 23 роки, менш ніж за пів року після переходу викликався до першої збірної країни.
-
Півзахисники:
- Анатолій Коньков із «Шахтаря», 25 років, гравець першої збірної.
- Леонід Буряк із «Чорноморця», 19 років, учасник олімпійської збірної.
- Віктор Колотов, 21 рік, гравець першої збірної та особливий випадок – так званий «легіонер», котрий став капітаном команди. Переїхав із казанського «Рубіна», після конкурентної боротьби з московськими клубами, яку виграло «Динамо».
- Нападники:
- Володимир Онищенко із «Зорі», 23 роки, гравець першої збірної, прийшов із Ворошиловграда.
- Петро Слободян із «Дніпра», 21 рік, фактично був запрошений до Києва Лобановським.
Крім них, до складу олімпійської збірної в наступному році додали Віктора Звягінцева з «Шахтаря», 25 років, гравця збірної СРСР, який не затримався надовго в Києві, але досить вагомо вписався в загальну концепцію.
Тренд на посилення команди за рахунок лідерів інших українських клубів – явище того часу, адже більшість гравців мала рівень збірної країни. Водночас, цей процес зменшував конкуренцію «Динамо» з боку українських команд. Інші республіки такого не практикували, оскільки не мали земляків-конкурентів на такому рівні. Московські ж клуби конкурували більше між собою у горизонтальній площині.
Дані факти дозволяють утвердити висновок, що київське «Динамо» було справжньою збірною України задовго до офіційного початку її історії і навіть частково виконувало функції збірної СРСР.
«Динамо» як збірна СРСР
На момент формування основи «Динамо» кожен новачок відповідав рівню збірної СРСР. До того ж у розширеному списку з урахуванням олімпійців значилася велика кількість футболістів, яких клуб «вирощував» для національної команди:
- Євген Рудаков,
- Володимир Трошкін,
- Віктор Матвієнко,
- Володимир Мунтян,
- Олег Блохін,
- Володимир Веремєєв,
- Валерій Зуєв,
- Олександр Дамін.
З-поміж них лише двоє дебютували у збірній за Лобановського та Базилевича.
Таким чином, у складі було шістнадцять футболістів – повноцінна заявка на домашній поєдинок. Це свідчить про те, що тренери «Динамо», які одночасно керували і збірною, усвідомлювали кадрову силу команди. У СРСР було поширеною практикою комплектувати збірні на основі провідних клубів.
Втім, унікальним стало те, що для підтримки готовності збірної кардинально змінювався внутрішній календар: чемпіонат розбивали на весняний і осінній цикли, з тим щоб «динамівці» могли сфокусуватися на виступах за збірну.
Після тріумфів на євротурнірах «Динамо» планувало захопити і чемпіонат Європи, але вийшло інакше: команда поступилась майбутньому переможцю турніру – Чехословаччині. Це стало невдачею збірної київських футболістів, адже у двох матчах, окрім них, брали участь лише Ловчев зі «Спартака» і воротар Прохоров, а також двоє московських футболістів виходили на заміну.
Паралельно клуб вилетів із Кубка європейських чемпіонів після поразки у чвертьфіналі французькому «Сент-Етьєнну».
Після цього команда отримала почесний титул чемпіона Олімпійських ігор, а влада радянського футболу перекроїла тренерський склад, при цьому більшість гравців, які пройшли олімпійський відбір, були замінені.
У Канаді збірна програла у півфіналі команді НДР, здобувши бронзу у матчі за третє місце проти Бразилії, що розцінили як невдалий результат.
Склад олімпійської збірної СРСР фактично був першою збірною країни, яка трансформувалася у команду на базі клубу. Соціалістичні країни дозволяли футбольним професіоналам формально вважатися аматорами.
Заявка налічувала 17 гравців, з яких 11 представляли київське «Динамо». У ключових поєдинках, крім киян, на поле виходили воротар Астаповський із ЦСКА – найкращий футболіст СРСР того року, півзахисник Мінаєв із московського «Динамо», а також на заміну виходили форварди Федоров («Пахтакор») та Назаренко (ЦСКА).
Спроби підсилити «Динамо» воротарем Прохоровим зі «Спартака» не пройшли – це призвело до скандалу і навіть скасування результату матчу за його участі.
Фактично збірній України в ролі «Динамо» не вдалося досягти більшого, ніж олімпійська бронза. І ці результати стають особливо цікавими на тлі сучасної офіційної історії національної збірної.
Двадцять років потому, у 1985–1986 роках, багато аспектів повторилися, але це вже була зовсім інша історія.
