Там, де нині панує спокійна вода, колись ревіли пороги. Дмитро Іванович Яворницький не зміг врятувати ці природні перешкоди, проте зумів зберегти пам’ять про наш край — про стрімкий Дніпро, козаків і лоцманів. Напередодні 170-річчя від дня його народження видання «Наше місто» пропонує поглянути на Яворницького як на людину, що перетворила історію на могутній інструмент.
## Наука чи романтика: де шукати істину про козаків
Максим Кавун, виконуючий обов’язки завідувача меморіального будинку-музею Яворницького, наголошує, що Яворницький є постійною величиною для Дніпра. Він зумів інтегрувати музейну справу, наукові дослідження та міський простір у єдину систему.
Одне з ключових питань полягає в тому, чи не надав Яворницький козацькій історії надмірно героїчного забарвлення. Яна Тимошенко, яка тривалий час очолювала меморіальний дім Яворницького, переконана в протилежному.
> «Він вивчав документи, листи, реєстри, археологічні звіти, фольклорні записи і усні свідчення. Саме на такій основі створені «Історія запорізьких козаків» та «Запорожжя в остатках старовини і преданнях народу». У книгах про Сірка, Сагайдачного і Калнишевського він відображав події строго відповідно до джерельної бази свого часу», — пояснює Тимошенко.
Катерина Попович, наукова співробітниця Музею історії Дніпра, додає: «Якщо у творах Яворницького і проскакує художність, то це — форма викладу, а не вигадування фактів. У наукових публікаціях він педантично ставився до опису, датування та порівняння версій, а легенди чітко відмічав як легенди».
Героїчний тон у його творах був відповіддю на російську пропаганду, яка представляла козаків як маргіналів. Це був спосіб виправити політичну перекрученість, а не простий декоративний пафос.
Чи варто позбавляти козацькі історії романтики? Як упевнена Тимошенко, жодна нація не руйнує образи своїх героїв: «Франція не редагує мушкетерів, Японія — самураїв. Український козацький нарратив — це не надмірний пафос, а мова цінностей і пам’яті, що об’єднує спільноту, особливо в час війни».
Вона також захоплюється Яворницьким як віртуозом комунікації свого часу. Він формував сталу присутність у публічному просторі, висвітлюючи експедиції у газетах, повідомляючи про знахідки та анонсуючи лекції. Завдяки цьому поступово виник його особистий та тематичний бренд: якщо говориш про козацтво — одразу згадуєш Яворницького і навпаки.
## Перший український інформаційний стратег
Яворницький не залишав маніфестів, але його дії свідчать про чітко продуману стратегію. Протягом десяти років він писав у пресу про експедиції та відкриття, організовував публічні лекції, будував зв’язки з владою та меценатами. В результаті створив один із найбільших музеїв України з акцентом на козацьку історію.
Особливу роль відіграли міські події. Зокрема, український бал в Катеринославському Англійському клубі — вишукана різдвяна імпреза дореволюційного Катеринослава — став символічним жестом самоідентифікації. У цей бал-концерт 11 листопада 1911 року увійшли виступи кобзарів, лекція Дмитра Яворницького про кобзарів і лірників, а також танці під кінець.
> «Ініціатива місцевої громади, підтримана активною участю Яворницького, зібрала поважні родини у вишуканих українських строях, лунала жива музика, звучали промови про історію краю. Суть полягала не у фольклорі заради розваги, а в легалізації української мови, символів і тем у найпрестижнішому міському просторі — тобто в перенесенні українського з приватної сфери до офіційної публічної», — підкреслює Ольга Обласова.
Іншим показовим прикладом стали екскурсії пам’яті за участі родини Драгоманових. Йдеться про Олену Пчілку (Ольгу Косач, сестру Михайла Драгоманова) і її дочок — Лесю та Ольгу. За словами Обласової, Яворницький водив їх на Дніпрові пороги, знайомив з лоцманськими стежками, пояснював топоніми і місцеві легенди. Після переїзду у 1910 році до Лоцманської Кам’янки Ольга Косач-Кривинюк, яка була лікаркою, популяризувала мистецтво вишивки та збирала зразки, частина яких потрапила до музейних фондів.
Портрет Яворницького поруч із Лесею Українкою був символічним: саме після цієї подорожі Леся Українка писала, що без порогів не відчула б вольності українського духу.
## Між імперськими обмеженнями та радянським тиском
У Петербурзі на Яворницького дивилися як на «неблагонадійного» і обмежували його викладацьку діяльність. Проте імперська система володіла мистецтвом ввічливої лояльності: він став приват-доцентом Московського університету і викладав лекції, при цьому не забував впроваджувати українську тему у своїх виступах.
Яскрава сцена — візит імператора Миколи II до Катеринослава під час Першої світової війни. Яворницький провів екскурсію українською мовою. Супровід був напружений, але імператор дослухався і зауважив, що йому «приємно було почути українську».
У 1920-х роках Яворницький очолив музей, архів і став, за словами Максима Кавуна, «королем місцевої історичної науки». Однак будівництво Дніпрогесу стало переломним пунктом: він рішуче виступив проти затоплення порогів і організував рятувальну експедицію. Протягом п’яти сезонів було зібрано десятки тисяч експонатів. У 1929 році йому присвоїли звання академіка, але вже у 1933-му звільнили після обшуків і доносів.
Попри все, Яворницький залишався публічною особою: щодня прогулювався парком Шевченка в елегантному костюмі, спілкувався зі школярами про історію. Навіть за умов тиску він зберігав свій голос.
## Від історичних наративів до сучасності
Образ Яворницького в Дніпрі — це не просто історія минулого за вітринами музею. Його підхід до збереження пам’яті дає три помітні ефекти:
– формує ідентичність громади;
– підсилює довіру між мешканцями;
– робить місто помітним і впізнаваним.
Завдяки цьому затоплені пороги не зникли безслідно, а стали культурним символом. На їх основі створюють навчальні маршрути, музейні розповіді та топоніміку — усі ті елементи, що щоденно звертаються до мешканців без зайвих надмірностей.
Другий аспект — публічна комунікація. Варто подавати історичну правду простою мовою і сучасними форматами, як-от подкасти, цифрові архіви та виставки просто неба. Це формує чіткий культурний образ міста й перетворює пам’ять на м’яку силу.
Третій — розвиток інституцій. Музей потрібно бачити не як сховище, а як активний інструмент. Необхідні експозиції з відкритими джерелами, маршрути пам’яті вздовж Дніпра, наукові програми для школярів і студентів, повернення імен, меморіальних табличок, розповідей про людей — від лоцманів до науковців.
Подібна інфраструктура робить культурну пам’ять звичною і дієвою. Хоча, звісно, у часі постійних обстрілів зберігати цінні експонати у музеях дуже ризиковано.
Таким чином Дніпро набуває не лише «бренду козаків», а й стійкої системи культурної оборони, що базується на поєднанні джерел і розповідей, музею й міського простору, науки й героїчного наративу. Саме завдяки цьому місто щодня відкриває себе для себе і для світу.
