8 серпня – пам’ятна і драматична дата, з якою пов’язують початок російсько-грузинської війни. Цю дату щороку необхідно згадувати не лише в Україні, а й у Європі, країнах пострадянського простору, і загалом по всьому світу. Однак важливо не просто пригадувати події, а глибоко осмислювати їх, рефлексувати, аналізувати і робити відповідні висновки. Слід замислитися над тим, чому ця війна не стала жорстким попередженням для міжнародної спільноти.
Передусім це має стосуватися нас, українців, адже з огляду на події сьогодення здається, що проведення паралелей і виникнення аналогій було б цілком закономірним і очевидним. Важливо було б усвідомити тривожні зміни у геополітиці, які передували війні, а саме:
– часи, коли країни дотримувалися міжнародних угод, конвенцій і статутів, безповоротно відійшли у минуле;
– повернення політики права сили, що відроджується внаслідок відмови однієї держави — Росії — визнавати силу міжнародного права;
– перетворення Росії на фашистську державу внаслідок її бунту проти концепції права.
Особливість війни на Кавказі 2008 року полягала у тому, що Росія впритул виступила як відкрита і реальна сторона конфлікту. До 8 серпня Кремль більш-менш успішно приховував свою роль у численних «гарячих точках» на просторах колишнього СРСР. Наприклад:
– війну в Молдові намагалися представити як опір придністровців «злочинному» режиму у Кишиневі;
– конфлікт в Абхазії пояснювали як боротьбу абхазців за право на незалежність, закріплене резолюцією Генеральної Асамблеї ООН;
– армяно-азербайджанський конфлікт трактували як давню територіальну суперечку між двома країнами.
Висвітлення цих подій у засобах масової інформації часто вводило в оману, закриваючи очі на те, що всі ці військові зіткнення були «підігріті», інспіровані та керовані безпосередньо з Кремля. Відомо, що російські військові брали у них активну участь, хоча офіційно Москва заперечувала свою причетність, називаючи військових евфемістично «іхтамнетами».
Однак у серпні 2008 року Росія пішла далі, скинувши маску і відкрито заявивши про свою безпосередню участь у війні проти Грузії, мотивуючи вторгнення прагненням «примусити країну до миру». Цей підхід і став згодом своєрідним modus operandi Кремля — напасти заради «примушення до миру».
Цікаво, що участь російських «іхтамнетів» і «проксі» у грузино-осетинському конфлікті спершу залишалася вагомим чинником. Російські «миротворці» змушували небагатьох осетин, які прагнули до авантюр, провокувати своїм обстрілом грузинські села, щоб стимулювати Тбілісі на відповідний військовий удар. Тоді ж серед журналістів лунало припущення, що навіть тодішній президент Росії Дмитро Медведєв виконував роль «проксі», адже насправді накази про вторгнення віддавав Володимир Путін, який офіційно був прем’єр-міністром.
Саме в цей період Росія вирішила вийти із тіні та вкотре озвучити свої імперські наміри з відновлення спадщини СРСР. Хоча тоді ще не проголошувалося це відверто, світ мав зрозуміти, що висловлення Путіним про розпад СРСР як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття» були не просто ностальгією, а сигналом до дій.
Російський лідер усвідомив, що для реалізації своєї мети йому необхідно буде зруйнувати глобальний світовий порядок, вибудований десятиліттями після Другої світової війни, а також міжнародну архітектуру безпеки. Натомість планується створити нову систему, орієнтовану першочергово на інтереси Росії і особисто Путіна. Центральним завданням у цій імперській амбіції стала повна окупація України — не лише Донбасу чи Новоросії.
У контексті нинішньої російсько-української війни часто висловлюють нарікання на байдужість світу до української трагедії, обмежену допомогу, а іноді навіть наявність країн, які виправдовують поведінку Росії. Варто пригадати спільні громадські, політичні і медійні настрої в Україні у серпні 2008 року. Варто зазначити:
– війна відбувалася не десь далекому, наприклад, на Фолклендах, Камбоджі чи в Нігерії, а в сусідній Грузії, близькій для України як географічно, так і ментально;
– у нашому регіоні ще пам’ятали події років напередодні — «Революцію троянд» у Грузії та «Помаранчеву революцію» в Україні;
– проведення цих революцій налякало Кремль, який і досі побоюється «кольорових революцій» на своїй території.
Ці безкровні зміни включали повалення корумпованих урядів і відновлення чесних виборів із значним громадським контролем. Українці й грузини переживали період дружби і спільної ідентичності — наприклад, Михеїл Саакашвілі в Україні був сприйнятий як зірка найвищого рівня, а в Грузії під час візиту українського президента багатотисячний натовп скандував «Ю-щен-ко!».
Тоді вражало, як багато було спільного і єдності між двома країнами. Проте, коли відбувся російський напад на Грузію, медіа-тренди демонстрували неоднозначність. Навіть публіцисти, які не підтримували проросійську позицію, нерідко звинувачували у розв’язанні конфлікту грузинське керівництво, зокрема Саакашвілі.
Згадаємо і політичну атмосферу в Україні в той час. Як голосувала Верховна Рада з «помаранчевою» більшістю щодо постанов, присвячених грузинсько-російській війні? Жодної постанови затвердити не вдалося:
– коаліція розділилася між партіями «БЮТ» і «Наша Україна»;
– партійні інтереси переважали над необхідністю засудити російську агресію;
– постанови про засудження інтервенції Росії набирали лише кілька десятків голосів;
– прем’єр-міністр Юлія Тимошенко навіть глузувала з жорстких жартів Путіна щодо Саакашвілі.
І саме цей політичний розкол сприяв перемозі Віктора Януковича на наступних президентських виборах, яка в результаті привела Україну до теперішньої ситуації.
Також варто згадати, які громадські настрої зафіксували соціологічні опитування. Зокрема, опитування Центру Разумкова наприкінці серпня 2008 року показало:
– 30% українців вважали агресором Грузію;
– 25% покладали відповідальність на Росію;
– 20% приписували вину обом сторонам у рівній мірі.
Сьогодні така статистика здається неймовірною і навіть неправдоподібною. Однак ці факти є свідченням суспільного сприйняття тих часів.
Причина, чому я нагадую про цю соціологічну ситуацію, полягає у тому, що вона допомагає зрозуміти, чому після подій 2008 року країни Заходу — Німеччина, Франція, Італія та інші — досить довго ставилися до російської агресії в Криму і на Донбасі з острахом і навіть байдужістю. Вони легко потрапили під вплив кремлівської пропаганди, яка виправдовувала вторгнення через «захист населення від фашистів», не поспішаючи вводити санкції і продовжуючи співпрацю з режимом Путіна.
У вересні 2008 року довелося поспілкуватися з тодішнім віцепрем’єром Грузії Георгієм Барамідзе щодо наступного запитання: чи не розумів Саакашвілі, що провокації на лінії розмежування з Південною Осетією здійснюються навмисне, щоб спровокувати грузинську відповідь і потім виправдати російське вторгнення? Відповідь була такою: і Саакашвілі, і інші представники грузинського керівництва усвідомлювали цю небезпеку, але не мали іншого вибору:
– терпіння вичерпалося;
– вони зверталися до міжнародних організацій, але ті фактично не змогли втрутитися;
– тому довелося вдатися до рішучих і жорстких заходів.
З огляду на нинішні події важко повірити, що російську агресію можна було б запобігти, якби, наприклад, Тбілісі ще трохи «потерпів». Приклад анексії Криму і початку війни на Донбасі показує, що навіть пацифістська позиція і мінські угоди не змогли зупинити повномасштабне вторгнення.
Таким чином очевидно, що досягти миру з Росією неможливо ні шляхом припинення вогню, ні компромісами, ні спробами дивитися в очі Володимиру Путіну. Єдиним варіантом є жорстка силова відповідь.
17 років тому Росія професійно підготувала й провела свою першу «спеціальну військову операцію» під власними прапорами, вторгшись у Грузію та відкотившись ледь не до околиць Тбілісі. Зупинка наступу стала можливою лише завдяки погрозі президента США Джорджа Буша-молодшого щодо введення американських есмінців у Чорне море для захисту Грузії.
Агресор не зазнав покарання після завершення бойових дій. Кремль зумів отримати фактичне право утримувати додатково окуповані території, користуючись міжнародними поступками. Захід погодився на план Медведєва–Саркозі, який передбачав виведення російських військ до лінії, що існувала до конфлікту, однак Росія і цей пункт не виконала. Міжнародна слідча група намагалася встановити „хто унас був першою стороною, що відкрила вогонь“, але в офіційному звіті сором’язливо вказала на провину обох боків.
Чи виніс світ урок із війни на Кавказі? Відповідь знову ні. Після цього Кремль окупував Крим і розпочав вторгнення на Донбас. Лише після повномасштабного нападу на Україну 24 лютого 2022 року цивілізований світ усвідомив, що дипломатія, терпіння і компроміси не зможуть зупинити агресивні плани Кремля.
