Марія Рева — канадійка українського походження, письменниця та авторка текстів сучасних оперних творів. Свою літературну кар’єру вона почала зі збірки оповідань Good Citizens Need No Fear (2020), яка здобула визнання серед критиків і в літературних колах. Її дебютний англомовний роман Endling став несподіванкою цьогорічної Букерівської премії — його включили до довгого списку номінантів, що є доволі рідкісним випадком для дебютних романів.
У своїх творах Рева занурюється у складне поєднання радянського минулого та сучасних реалій України, поєднуючи чорний гумор із гострою соціальною сатирою. У центрі сюжету роману — три українські жінки, які напередодні війни вирушають у подорож територією країни. Це історія про науковицю Єву, яка досліджує рідкісних равликів, одночасно заробляючи на життя у сфері секс-туризму. Разом із нею подорожують Настя й Соломія, а також пересувна лабораторія — вантажівка, що перевезла кількох викрадених іноземців без озброєння. Одним із персонажів є Лівша — останній равлик свого виду, тобто ендлінг.
Роман торкається важливих тем:
- колоніалізму;
- ролі жінки в суспільстві;
- влади й безсилля;
- ідентичності;
- природи літератури як феномену.
Журі Букера відзначило Endling за його сміливу, експериментальну структуру та глибоку реакцію авторки на повномасштабну війну в Україні.
Редакція УП.Культура не могла оминути таку значущу подію і поспілкувалася з Марією Ревою про трансформацію сатиричного роману у досвід переживання війни, пошуки самобутності і справедливості у складному, часто гротескному світі.
Інтерв’ю відбулося напередодні оголошення коротких списків премії Букера. Попри напружене очікування, Марія виявилася усміхненою й щирою співрозмовницею, і першою запитала, чи перебуваю я у безпеці і чи в безпечному місці моя родина.
Початок роботи над романом Endling
Робота над книжкою розпочалася ще у 2018 році. Відправною точкою стала реальна історія сестри Марії: під час перельоту до Прінстона, де вона повинна була навчатися в аспірантурі, сусід по кріслу — американець — заявив, що мріє мати українську дружину, оскільки, на його думку, американські жінки надто амбітні й агресивні.
Цей випадок змусив письменницю замислитися над тим, як саме сприймаються українські жінки в Північній Америці. Пошук в інтернеті за фразою “Ukrainian woman” показав, що більшість ресурсів — це сайти з порадами, як познайомитися з жінкою в Україні. Фактично, сценарії такі стереотипи трактували українок як товар. З’ясувалося також існування “романтичних турів”, на яких чоловіки з різних країн приїжджали в Україну шукати “ідеальних наречених” — мовляв, через відсутність фемінізму жінки нібито покірні й пасивні. Марія наголошує, що це – хибне уявлення, адже Україна має довгу традицію феміністичного руху.
Метою роману стало не лише дослідити мотивації людей, які брали участь у таких турах, а й розвінчати стереотип “щасливих наречених”, нав’язаних міжнародним сприйняттям українок.
Переломний момент у романі та вплив війни
Близько 130-ї сторінки у романі несподівано з’являється слово “кінець” — ще до половини книжки. Це своєрідний розлам на “до” і “після”. Марія пояснює, що після початку повномасштабного вторгнення змінилося сприйняття ролі українських жінок — багато з них стали частиною військових сил, і міжнародна аудиторія отримала більш глибоке уявлення про Україну, а стереотипи поступово знижувалися.
Хоча основою роману залишались романтичні тури й збереження рідкісних равликів, через війну письменниця призупинила роботу. В родині, що залишилась в Україні, було чути вибухи, люди змушені були тікати, в Херсоні жив дідусь, який залишився вдома. З-за кордону Марія не могла зрозуміти власне місце вигадки в таких жахливих обставинах, сумнівалася в ролі письменниці під час реального руйнування країни. Згодом вона усвідомила, що саме ці питання треба втілити у сюжет, а структура роману мала б відображати розрив і зіткнення з жахливою дійсністю.
Чорний гумор як спосіб протистояння
Гумор, притаманний твору, відзначають і критики, і читачі. Для авторки він став водночас і захисним механізмом, і зброєю. Навіть під час найскладніших моментів повномасштабної війни її родина і близькі зберігали гостре почуття гумору, що є частиною їхнього культурного надбання. Хоча іноді гумору буває навіть забагато.
У перші тижні вторгнення американські медіа запросили Марію написати есе про чорний гумор, який активно використовувався українцями, навіть на рівні державної політики, як інструмент приниження агресора. Проте текст вирішили не публікувати, бо він здався їм надто легковажним і не відповідним настроям аудиторії. Цей досвід ще більше заглибив Реву в тему гумору як засобу спротиву і спосіб піднятися над важкою ситуацією.
Особисті враження від відвідування України під час війни
У березні 2023 року Марія з сестрою відвідали Україну — розпочали з заходу країни і далі рухалися на схід, пробули один день у Харкові. Ця небезпечна й важлива поїздка дала можливість побачити людей, які намагаються і продовжують жити з гідністю і рішучістю навіть у воєнних умовах.
Рева зазначає, що перебуваючи поза межами України, має змогу зберегти певну дистанцію, щоб сприймати війну і описувати її літературно, водночас маючи безпосередній доступ до переживань рідних. Війна — складне явище, якого не можна охопити однією історією, бо кожен має унікальний досвід. Літературне осмислення наповнюється багатократним накладанням різних точок зору.
Про важкість створення художніх творів про війну
Дискусія, учасницею якої була Марія, стосувалася проблематики зйомок художніх фільмів про війну: чи можливо наразі зробити це “правильно”? Відповідь була неоднозначною. Кожен має унікальний досвід, який залежить не лише від географії — захід чи схід України під час війни — а й від особистих життєвих обставин. Це робить загальне мистецьке осмислення війни надзвичайно індивідуальним і багатоплановим.
Еволюція бачення України у творчості Марії Реви
У дебютній книзі Good Citizens Need No Fear ідеться про радянський період — світ, крізь який пройшла сім’я письменниці. Марія народилася у 1989 році, в епоху розпаду, і образ України тих часів залишився глибоко в ній. Вона вигралася родиною, яка виїхала у 1997 році, що пов’язано з тим, що країна, з якої покидаєш рідні краї, завжди живе в тобі.
Згодом, з часом і досвідом поїздок, Рева захотіла розповісти про сучасну Україну, її зміни та просування вперед. Ці різні образи країни формують багатоаспектне розуміння для авторки, поєднуючи канадсько-український культурний досвід.
Визнання та очікування
Потрапляння до довгого списку Букерівської премії значно підвищує увагу до творчості Марії. Вона вважає, що саме це — одна з головних ролей літературних конкурсів: відкривати талановитих письменників і гуртувати навколо них читачів і літературні спільноти.
З моменту виходу першої книги у 2020 році, коли Україна вже була у центрі уваги журналістів через анексію Криму, інтерес послабився через пандемію. Тепер же війна знову повернула країну в світовий інформаційний простір, що, на жаль, відбувається через трагедію.
Роман Endling резонує з людьми багатьох країн, допомагаючи осмислити складний період невизначеності й перевірки межи художньої літератури у висвітленні нової реальності. При цьому авторка часто сумнівається у самій ідеї його появи, жорстко критикуючи себе за спроби говорити про Україну.
Водночас, щодо очікувань, що зросли, Марія зазначає, що часто її просять висловлюватися “від імені українців”. Вона обережно підкреслює, що не може представляти весь народ, а лише власне бачення — українсько-канадський погляд, адаптований для англомовної аудиторії. Вона бачить себе радше мостом між культурами, не бажаючи брати на себе відповідальність репрезентанта цілого народу через його різноманітність.
Про сюжетні загадки роману
Завершуючи розмову, Марію запитали, чому іноземні чоловіки ніяк не можуть втекти від трьох жінок, які навіть не озброєні. У відповідь вона усміхається і каже, що спочатку це пов’язано з їхньою впертістю — вони вважають, що жінки просто намагаються вкрасти їхні телефони. Вони соромляться зізнатися в тому, що їх обдурили, тож залишаються у фургоні в очікуванні повернення речей. Потім, у міру загострення ворожої загрози, чоловіки починають заперечувати обставини, в яких опинилися, а згодом фізично опиняються запертими.
Вони все ще уявляють, що українки тримають зброю, хоча це хибна думка. У ширшому сенсі це їхні власні ілюзії, оскільки визнання реальної війни й небезпеки занадто шокують і неприємні. Саме ці уявлення утримують чоловіків у тому замкненому просторі.
Читайте більше новин і матеріалів про культуру у телеграмі та WhatsApp УП.Культура!
