У червні 2025 року я отримав найбільший одноразовий донат за всі роки свого волонтерства. Незнайома мені пара з Берліна — Ральф та Гольґер — переказали на мій рахунок 9186 американських доларів. Як з’ясувалося, про мою діяльність їм розповіла українська перекладачка Вікторія Слюсаренко, з якою ми одного разу зустрічалися на спільному заході. Саме завдяки цій неймовірній історії, що базується на зацікавленості, довірі й підтримці, я отримав суму, якої вистачило на придбання трьох джипів для Збройних сил України.
Цей донат для мене особисто став яскравим індикатором тих змін, які відбулися за три роки повномасштабного вторгнення в суспільстві Німеччини. Мій перший закордонний виступ після початку агресії Росії відбувся в Німеччині, після якого я повернувся з почуттям розгубленості й навіть гніву.
Хотілося трусити їх за плечі
У липні 2022 року у Берліні я вперше після початку війни опинився за кордоном. Уявіть собі людину, яка тільки-но зіткнулася з реаліями широкомасштабного конфлікту. Мене шокувала безтурботність і радість людей у першому словацькому місті за межами України. В аеропорту бажалося підходити до молоді з рюкзаками і встромляти їм у плече: «Друзі, прокиньтеся! На вашому порозі лютує жорстока війна!»
У ті дні в багатьох містах і країнах ще майоріли українські прапори, було чимало оголошень українською для біженців. Тож поступово я почав заспокоюватися й розуміти, що ці безтурботні люди підтримують Україну, але не вважають, що їм самим загрожує небезпека. Війна для них залишалася картинкою з якоїсь далекої країни, “локальним конфліктом”, чимось віддаленим від європейської реальності, адже Європа в їхньому розумінні дорівнювала Європейському союзу.
Подія в Берліні була присвячена передачі великої кількості українських книг, серед яких — дитячі видання, до муніципальних бібліотек міста. Мета полягала в тому, щоб старші українські біженці мали змогу почитати й хоч трохи розвіяти сум, а діти зберігали контакт із рідною мовою, алфавітом і культурою загалом. Книги було придбано завдяки меценатам та благодійним організаціям — вчинок, що заслуговує на повагу, адже це не продуктова допомога, як макарони чи підгузки, а культурна підтримка з акцентом на інтелектуальний вимір.
“Нам потрібна не книжка, а зброя”
Мій виступ, втім, був радикальним і здивував організаторів. Я подякував за книжки і підтримку, водночас наголошуючи, що нині найбільшою потребою є не книги, а зброя. Без неї українських біженців у Німеччині може стати ще більше, адже ми втрачатимемо землі, а люди вимушено рятуватимуться від окупації.
Організатори заходу, ймовірно, налаштовані пацифістично, були неготові почути згадку про озброєння. На їхню думку, письменник повинен турбуватися виключно про книги і найбільше цінувати саме їх. Проте я продовжував наголошувати: німцям не вдасться очистити свою совість книжками та іншою гуманітарною допомогою. Адже саме Німеччина в останні двадцять років системно підтримувала своїми фінансами і лояльністю тоталітарний режим, що нині здійснює жахливі воєнні злочини. І атака цього режиму спрямована не просто проти України, а проти всієї Європи.
Тоді мене вислухали, але не збагнули. Відчуття залишалося прохолодним: один з організаторів навіть зауважив, що я надто емоційний, а світ живе за законами раціональної політики — Realpolitik. І попередив, що війна, нібито, проводиться лише проти України, попри воєнні злочини, і що за подальшу відверту позицію українців німці можуть і книжки не давати.
Україна виграла час для Європи
Три роки минуло з тієї події, і сьогодні Німеччина не лише на рівні окремих груп суспільства, а й на владному рівні усвідомлює, що ця війна — війна проти всієї Європи. Нещодавно канцлер Фрідріх Мерц відкрито заявив: “Путін веде гібридну війну проти Німеччини”. Це підтверджується не лише програмами фінансової і військової підтримки України, а й масштабними планами Посилення власної обороноздатності країни на найближчі роки. Іншими словами, Німеччина готується до можливої війни, якщо Україна впаде.
Що ж змінилося за ці роки?
- Україна виграла для Європи час, щоб осмислити реальні наміри Росії.
- Вона дала змогу переозброїтися та підготуватися до ймовірної масштабної континентальної війни.
Ціна за кожну хвилину “часу на роздуми” крайньо висока — це життя українських військових і цивільних, зруйновані міста й окуповані території. Це не просто статистичні дані, а конкретні імена, людські долі, щоденні похорони і сльози. А іноді — ще гірше, коли тіла загиблих лишаються на полі бою чи окупованій землі.
Як письменник, я протягом цих років намагався транслювати цифри і статистику у людські історії, пояснювати і часом провокувати, а часом — розбуджувати щиру людську емпатію.
Пишучи про свого друга, ужгородського художника і буддиста-пацифіста Максима Плешу, який загинув добровольцем у серпні 2023 року, я уявляв собі й берлінського художника, що живе у сквоті й не цікавиться політикою. Та війна з найгіршого боку прийшла і до нього, забравши життя.
Хочу, щоб читачі різних європейських країн усвідомили: війна — це не лише про військових професіоналів. Вона перетворює на солдатів художників, менеджерів, таксистів, барменів, а згодом перемелює їх. Український приклад — це попередження і будильник.
Європейські суспільства усвідомили життєво важливу істину
Здається, спільна праця усіх українців дала плоди, й я це бачу на прикладі Німеччини, німецького громадянського суспільства. Також я помічаю це у прикладі Ральфа і Гольґера, гомосексуальної пари, що для мене є символічним — ознакою того, що європейські суспільства нарешті усвідомили фундаментальний факт:
- Війна в Україні — це не локальний конфлікт за кілька кілометрів території,
- Це війна на знищення свободи, демократичних цінностей і різноманітності,
- Підтримуючи Україну, вони захищають не лише нас, а й власне майбутнє.
11 років тому, коли почалася війна на Донбасі, Німеччина лише робила перші кроки в навчанні, поступово почала дізнаватися про правду. Спочатку повільно і з помилками, але все ж усвідомила існування України як окремої країни, українського народу, його мови та культурної самобутності, фіксуючи історію колонізованої імперією держави. Це базові елементи — фактично, абетка.
2022 року німецьке суспільство перейшло на рівень старшої школи, а на четвертому році війни схоже, що готове до випускного іспиту. Пройшовши класичні фази:
- Заперечення,
- Торг,
- Депресію,
німеччина починає діяти. Зокрема, і усвідомлюючи, що війна є гібридною й атаки відбуваються і зсередини країни, розпалюючи ворожнечу, праворадикальні, популістські та ізоляціоністські настрої.
Наступ на Німеччину розпочався з вторгнення в Україну. Ми говорили про це одразу зранку 24 лютого — і на четвертий рік війни це визнав навіть канцлер країни. Краще пізно, ніж ніколи.
Авторська колонка відображає особисті погляди автора та не обов’язково співпадає з позицією української редакції або Deutsche Welle загалом.
