Віра Сологуб із Дніпропетровської області пережила страшну втрату — вона втратила сина Андрія, який загинув під час виконання бойового завдання у складі 54-ї механізованої бригади. У своєму інтерв’ю Суспільному жінка розповіла про те, яким був її син, як потрапив на фронт і як переживає біль розлуки.
Віра згадує, що Андрій з раннього віку був людиною доброї душі і звик допомагати оточуючим. У юнацькому віці він отримав серйозну травму ноги — під час роботи на будівництві на нього впала залізобетонна плита, коли він намагався врятувати цуценят. Лікування тривало два роки, проте пошкодження залишилося, і син кульгав.
Початок війни став серйозним викликом для Андрія, адже через “білий квиток” і травму ноги його відмовляли приймати до армії. Він неодноразово навідувався до військкоматів, проте отримував відмови. В одному з таких візитів він зустрів знайомого зі служби і зумів переконати взяти його до лав захисників. Це сталося 9 травня.
Після проходження навчання Андрій був направлений у зону активних бойових дій. Віра добре пам’ятає останню розмову з сином по телефону, а також той вечір, коли їй сповістили про його загибель. Жінка поділилася:
– «Ваш син загинув. У той день загинули шість людей. У нього не було серйозних зовнішніх ушкоджень, лише стискання грудної клітини і легенів. Моя головна думка була: щоб він не мучився».
Після втрати сина Віра змогла знайти розраду в допомозі іншим військовим, котрі перебувають у госпіталях. Разом з іншими матерями загиблих воїнів вона регулярно відвідує поранених, приносить їм домашню випічку, яка готується у церкві.
– Віра розповідає: «Ми ходимо щосереди. Хлопці дуже нас чекають. Це підтримує і мене, адже я відчуваю себе потрібною».
Особливу увагу Віра приділяє ще й своїй 13-річній онучці Маші, котра дуже нагадує свого батька.
– «Маша — точна копія Андрія, такі ж сірі очі. Вона не змогла піти на похорон і довго не приходила до дому. Каже, що досі чекає, коли він повернеться. І я теж його чекаю», — зізнається жінка.
Говорити про сина для Віри важко, однак саме спогади про нього допомагають їй жити далі.
– «Я розповідаю про нього — і мені стає легше. Проллю сльозу — і біль трохи відступає. Він живе в наших спогадах, у Маші, яка так схожа на нього», — підсумовує Віра Сологуб.
Читайте також у Telegram: Суспільне Дніпро.
