Світлана Молокова – медична працівниця Васильківського психоневрологічного інтернату, яка присвятила роботі з підопічними майже 40 років свого життя. Медична діяльність стала сімейною справою: і мама Світлани працювала медиком понад 50 років, і два її сини обрали цю професію, а також бабуся була лікарем. Світлана розпочала свій трудовий шлях у цьому закладі як буфетниця, пропрацювавши в буфеті з 1988 по 2004 рік. Коли психіатрична лікарня була закрита, на її базі відкрився психоневрологічний інтернат, і вона була переведена сюди медичною працівницею, де працює й до сьогодні.
За словами Світлани, любов до дітей трансформувалася в глибоку прихильність до своїх підопічних, яких вона вважає як рідних дітей. Вона разом із ними співала, танцювала, займалася навчанням, і пацієнти навіть називали її «мамою». Особливий підхід до кожного – одна з ключових рис її роботи, адже в закладі перебувають різні люди з індивідуальними потребами.
Світлана підкреслює, що робота з пацієнтами вимагає не лише професійних умінь, а й великої душевної чуйності. Вона наголошує на складнощах, з якими доводиться стикатися:
– деякі пацієнти можуть різко реагувати, наприклад, кидати камінці чи стрибати несподівано;
– інші можуть бути агресивними і навіть використовувати нецензурну лексику, що вимагає делікатного підходу і терпіння;
– були випадки, коли підопічні завдавали тілесні ушкодження, але завдяки мудрому, спокійному ставленню вдалося заспокоїти їх і встановити довірливі стосунки.
Найчастіше у інтернаті проживали сироти або люди, які залишилися без догляду. Світлана розповідає про одного чоловіка, який поховав батьків і залишився зовсім один. Його життя складалося важко — без домівки і належного піклування, але інтернат став для нього рятівним. Подібні історії переплітаються з турботою працівників закладу, які підтримували цих людей, піклувалися про них, а коли хтось помирав, разом з ними сумували і проводжали їх у останню путь, навіть якщо не було близьких родичів.
На жаль, через початок воєнних дій і постійні вибухи їхній заклад опинився у небезпеці. Пацієнтів довелося евакуювати через близькість лінії фронту. Переживання, пов’язані з цим, не менш важкі, ніж сама небезпека:
– багато разів вночі пацієнти прокидалися від вибухів, кричали з переляку;
– їм доводилося відпрацьовувати навички спуску в бомбосховище;
– під час евакуації, яка відбулася дуже швидко, Світлана боялася не встигнути попрощатися з кожним;
– пацієнти плакали, спускаючись у укриття, хвилюючись, чи встигнуть добратися до безпечного місця.
Попри всі негаразди, Світлана обіцяє чекати своїх підопічних і сподівається, що вони повернуться “як лелеки до гнізда”, щоб знову зібрати всіх разом. Порожні коридори інтернату викликають у неї глибокий біль, адже немає більше голосів і кроків, які колись лунали в цих стінах. Вона відчуває їхню присутність у своїх спогадах і снах, стримує сльози і зберігає надію на повернення.
Світлана Молокова демонструє не лише особисту відданість своїй справі, а й величезну силу духу, яка допомагає їй підтримувати зв’язок із підопічними, навіть перебуваючи далеко від їхнього рідного дому. Її історія – це історія душевної безкорисливості, терпіння та справжньої любові до тих, хто є найбільш вразливим у суспільстві.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро.
