Історія України налічує численні війни, в яких брали участь її мужні воїни. У всі епохи рідні чекали своїх героїв, що поверталися з перемогою або навічно залишалися на полі бою. Від княжих часів через козацьку добу, періоди імперій і визвольні повстання ХХ століття тема розлуки та очікування постійно відображалася в літописах, художній літературі і особливо у фольклорі. Сучасна війна спиратиметься на цю традицію, підтримуючи тих, хто, як і століття тому, з надією чекає близьких із фронту.
### Княгині на валах
У середньовічні часи почуття рідко знаходили відображення на сторінках літописів. Не всі війни були оборонними чи успішними — траплялися і загарбницькі, і невдалі походи, але жінки завжди з надією чекали повернення чоловіків, хоча багатьом так і не судилося дочекатися.
– У «Повісті врем’яних літ» під 945 роком згадується похід князя Ігоря на Древлянщину за даниною, при цьому літописець відзначає: «Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом».
– В літописі немає опису емоцій княгині Ольги у зв’язку зі звісткою про загибель чоловіка, а лише йдеться про її помсту. У «Житії Ольги» підкреслено: «Блаженна Ольга, почувши про смерть милого мужа свого, дуже за ним журилася».
Найяскравіше тема жіночого чекання прослідковується у літературному творі про похід князя Ігоря — «Слові о полку Ігоревім». Цей твір надихнув багатьох українських поетів, від Тараса Шевченка до Олекси Стефановича, які творили на чужині, думками повертаючись до рідної землі.
– Тарас Шевченко 1860 року в Петербурзі писав:
…Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлі граді Ярославна.
І каже: — Дужий і старий,
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчина,
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка
Дружину ту Святославлю!..
О мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль веселу слала,
У море сліз не посилала, —
Сльозами моря не долить.
– Олекса Стефанович, що після поразки Української революції опинився в Празі, 1923 року писав:
Чуєш? Зозулею хоче злетіти,
Хоче у далеч кудись…
Чув те квиління жіноче, що вітер,
З мурів здійнявшись, доніс?
«Я-б, — каже, — в зелень його перенесла,
В зелень з кривавих калюж!
Дайте мені ви для синяви весла!
О, не даєте… Чому ж?..»
### Козацькі матері
У період ранньомодерної доби інститут родини мав величезне значення. Коли козак був у поході, жінка сама дбала про господарство, виховання дітей та фінансові справи. У випадку смерті козака його вдова перебувала під опікою громади та влади. Як зазначає дослідник Олексій Сокирко, козацькі вдови заносилися в реєстри, успадковуючи становище чоловіка та зберігаючи його привілеї. Вони отримували відтермінування військової служби до дорослого віку синів або могли наймати замінника, якщо нащадків не було.
– З козацьких часів походить пісня «Засвіт встали козаченьки», де козацька мати сльозно проваджає сина в дорогу:
— Прощай, милий мій синочку,
Та не забувайся,
За чотири неділеньки
Додому вертайся!
— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернутися,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.
– У «Тарасі Бульбі» Микола Гоголь чутливо зобразив козацьку матір:
“Бліда, худенька і добра їхня мати, що навіть не встигла обійняти своїх синів-соколів”.
Старенька з материнською ніжністю та болем розуміє, що сини незабаром підуть на війну. Вона безмовно страждає, перетворюючи всю любов у материнське почуття, пестить і плаче над своїми синами, адже можливо назавжди прощається з ними. Її страхи і сльози багатозначні й трагічні; устрімко в останній момент затримує сина, бешкетливо обнімає перед від’їздом.
### На цісарській службі
У військових піснях Австро-Угорської імперії коло близьких, що чекають, розширюється: тут з’являються сестри, батьки і навіть інші родичі.
– У записах Якова Головацького є пісня:
Старша сестра брата мала,
На війну го виправляла,
Коника му осідлала.
Уж панове з війни ідуть,
Братового коня ведуть.
«Ах, панове мої милі,
Де сте мого брата діли?..»
– Народні пісні Буковини записані Юрієм Федьковичем також відображають роль матері та батька у проводах сина у військо, зловісну тінь розлуки і турботу:
Гой не зозулька жалібно кувала,
То мати сина в військо виряджала:
«На ж тобі, синку, коня вороного,
Не забудь, синку, ти батечка твого.
На ж тобі, синку, на коня сідельце,
Не забудь, синку, за мене, ти, серце».
– Орест Гижа на Лемківщині зафіксував пісню:
«Кому, мамусь, кому, кошуленьку шиєш?»
«Тобі, сину, тобі, бо на війну йдеш».
«Ой сину, мій сину, вернися додому,
Най я ти зачешу головоньку твою».
«Не будеш ти, мамусь, не будеш ти знала,
Де ся моя кровця буде розливала».
Як я машірував, отец на мя волав:
«Вернися, мій сину, бо я тя виховав!»
Воячку, воячку в сивім калапочку,
На кого зохабляш свою фраїрочку?
Іде дойджик, іде, іде дойдж дрібненький,
Плачут мої очка за тобом, миленький».
– У повісті Ольги Кобилянської «Земля» (1901) описано порядок рекрутської служби в австро-угорській армії та складності, з якими зіштовхуються родини:
1. Юнак Михайло готується до призову, що передбачає 2-3 роки служби, а також періодичні виклики в казарму.
2. Під час проводів рекрутів більшість хлопців виглядають пригнічено — музика і пісні не зможуть приховати їхніх почуттів.
3. Батьки й матері слідкують на відстані, вдовиці несуть дрібні речі загиблих синів і висловлюють смуток через їхню долю.
– Батько, за соціальними нормами, стримує емоції, але йому важко приховати біль розлуки. Останні слова сина — «Кланяйтеся мамі», а у відповідь звучить побажання обережності і надія на зустріч.
– Популярна пісня «Кедь ми прийшла карта нароковац» розкриває звичай тягнення жеребу на військову службу й переживання вояка за тих, хто буде плакати через його відсутність.
Ніхто не заплаче, ні отець, ні матка,
Лем за мном заплачуть три дівчатка.
А єдна заплаче, бо я її брат,
А друга заплаче, бо я її сват,
А третя заплаче, бо плакати мусить,
Бо вона від мене перстінь носить.
### Смерть як шлюб
У численних піснях народжується образ смерті воїна як свого роду шлюбу з землею, символом якої виступають зелена трава, мурава, панянка, земляночка в полі.
– Ліричний герой посилає свого коня до родини, щоб сповістити про загибель: його господар «оженився», тобто загинув. Цей мотив відтворено у піснях «Ой на горі сніжок тряс», «Ой на горі вогонь горить», «Ой у лісі Керелецькім»:
Ой як прийдеш до новій хаті,
Вдар копитом в новий поріг,
Вийде до тебе стара жона,
Яко земля почорніла, —
Тото моя мама рідна.
Буде тебе пізнавати,
Буде ті щось питати —
Ти знай, коню, що казати.
– У них звучить прохання не казати про смерть, а говорити, ніби син служить, приймає нову господиню «під зелену муравочку» і батькам радити приймати це спокійно, збиратися вдома, поливати сльозами землю в надії на повернення сина.
– Також існують пісні про недороблену роботу, яку воїн не встиг завершити, наприклад у «Дубе, дубе зелений», «Вівці мої, вівці» чи «Ой чия то в лузі трава ой не докошена», що підкреслюють смуток і тривогу рідних, які залишилися:
Ой чия то в лузі трава ой не докошена
Ой а це ж тої й удови ой що ми сина й узяли
Ой взяли ж його й у солдати да й нема ж кому й оплакати
Ой де взялася дівка-Мар’я да й оплакала того й парня
Ой оплакала ще й обтужила ой ще й на коника садила
Ой ще й на коника садила ой ще й нагаєчку вручила.
### Стрілецькі пісні
Пісні Українських січових стрільців відображають глибоке емоційне наповнення періоду, багато з них є трансформацією козацьких мотивів з прощаннями, побажаннями та баладними образами.
– В одному з текстів:
Їхав стрілець на війну,
Прощав свою дівчину:
“Прощай, дівчино, прощай, єдина,
Я йду в чужу сторінку…”.
Подай, дівчино, хустину,
Бо як у бою загину:
Накриють очі
Темної ночі —
Легше в могилі спочину.
– Лихі люди забрали кохану силою, а серед поля зростає тополя на стрілецькій могилі.
– Ряд пісень має конкретні біографічні відтінки. Наприклад, Іван Витвицький присвятив пісню «Повіяв вітер степовий» братові-січовому стрільцеві, полеглому у боях за незалежність:
Повіяв вітер степовий,
Трава ся похилила.
Впав в бою стрілець січовий,
Дівчина затужила.
Заплаче мати не одна,
Заплаче й чорнобрива,
Бо не одного козака,
Сира земля накрила.
– У пісні 1917 року «Пише стара мати» на слова Романа Купчинського зображено складнощі прохання відпустки додому:
Пише стара мати,
Пише приїзжати
Чимскоріш додому,
Що робити, що почати
Мені молодому?
Ой ходжу я, блуджу,
Білим світом нуджу,
З вечора до рана.
Хіба піду та потруджу
Пана отамана.
Гарно приберуся,
Остро поклонюся
Та й просити стану:
«Пусти, батьку, до матусі,
Най на неї хоч гляну».
Пан отаман моргне,
Сиві вуса торгне.
Походить, подише,
Далі книжечку розгорне,
Дозвілля напише.
Поїду до свої
Матусі старої
На одну годину,
А до свої миленької
На цілу днину.
– Ці пісні відображають не лише емоції, а й соціальні взаємини в армії.
### Величальні пісні
Колядування у родинах воїнів — стародавня традиція, що походить із княжих і козацьких часів. Дослідниця Ярослава Музиченко вказує на те, що під час Другої світової війни та в повоєнні роки, особливо на Галичині та Волині, колядники таємно виконували віншувальні пісні у родинах УПА, висловлюючи свою підтримку на відстані.
– Збережена колядка на Слобожанщині та Полтавщині, виконувана від імені військового, що «служить у полку, ще й шабелька при боці»:
Чи дома, дома молодий Іванко,
А я знаю, його вдома нема,
Що він служить у полку,
Ще й шабелька при боці
У його.
Ой якби я знав,
Що батенько живий,
Я б пісьомце написав
Та й до батенька послав,
До роднього.
А у батенька — весь двір на помості,
Збиралися всі родні гості.
Вони пили, гуляли
Та й про мене згадали,
Про роднього.
Ой якби я знав, що матінка жива,
Я б пісьомце написав
Та й до матінки послав,
До родньої.
А у матінки — весь двір на помості,
Збиралися всі родні гості.
Вони пили, гуляли
Та й про мене згадали,
Про роднього.
### Репресоване чекання вояків УПА
Найтрагічніша доля чекання випала на родини повстанців Української повстанської армії. На окупованих радянською владою селах розпорядки забороняли навіть скорботу за загиблими. Енкаведисти демонстрували тіла вояків, змушуючи селян спостерігати і визначати потенційних родичів «ворогів народу», чим загрожували репресіями.
– У новелі Василя Портяка «Перед косовицею» хлопчик Процик опиняється перед моральною дилемою. Він чув, що солдати — «совіти», а в лісі — «наші хлопці». Хлопець прагне не засмучувати матір і не виявляти своїх почуттів:
«Хотілося сказати, що він, Процик, називається “Прокіп, син Петра”, але мама строго заборонила заходити в бесіду з совітами».
– Однак навіть дорослим і дітям важко приховувати правду. Один із солдатів чужої зовнішності проявляє милосердя, рятуючи хлопчика, аби той не зрозумів, що на возі лежить його вбитий батько.
– У новелі «У неділю рано» дві літні пари батьків воїнів УПА змушені ховатися в льохах. Вони журяться за дітей і зовсім не відчувають радості від побуту. Їхні думки пронизані страхом і усвідомленням трагедії, вони намагаються вижити, зберігаючи тишу і обережність.
### Воєнні колядки
Поточна війна породила нові форми вшанування сімей, які чекають своїх близьких із бою. Вікторія Завадська досліджує різдвяно-новорічні віншування періоду повномасштабного вторгнення. Традиційні фольклорні образи трансформуються під впливом актуальних політичних реалій: Ірода-царя в колядках замінюють на Сталіна, а тепер на Путіна тощо.
– Нові твори умовно поділяються на:
1. Гумористичні, наприклад «Коляд-коляд-колядин! В світі дурень є один».
2. Серйозні, серед яких колядка «Там во Бахмуті» Олега Вітвіцького, що описує дітей, які з нетерпінням чекають повернення батьків, та порожні міста, які мріють про звільнення.
– Сьогодні ми не позбавлені можливостей висловлювати повагу й вдячність родинам воїнів. Звернення до традицій може допомогти знайти шляхи підтримки.
– Варто згадати, що ще у 2014 році лемківська пісня «Пливе кача по Тисині» стала символом національної скорботи, де також звучить тема матері, що чекає.
—
Таким чином, з давніх часів і до сьогодення тема чекання рідних із війни є невід’ємною частиною української культурної пам’яті, вираженою у літописах, художніх творах і піснях. Вона слугує опорою для багатьох, хто сьогодні стоїть на сторожі миру й майбутнього України.
