Президент Болгарії Румен Радев заявив, що країна не приєднається до «коаліції охочих» — об’єднання держав, готових нарощувати фінансову й військову підтримку Києва. Аргумент прем’єра простий: подальші постачання зброї не наближають кінець війни, натомість консервують бойові дії, тож акцент варто робити на дипломатії.
Заява прозвучала одразу після зустрічі представників країн-партнерів у Парижі — куди Софія свого делегата не відправила, хоча особисте запрошення Радев отримав від Еммануеля Макрона.
Важливо розуміти: мова не йде про вихід із ЄС чи НАТО, і контакти з Києвом Болгарія повністю не рве. Йдеться про звуження формату — країна стає обережнішою саме щодо військової складової допомоги.
Логіка Радева
Президент і раніше критикував постачання зброї Україні та закликав європейських колег стриманіше говорити про перемогу над Росією, тож нинішній крок логічно продовжує його попередню риторику. На початку липня 2026-го він уже казав: державні запаси озброєння й боєприпасів у Болгарії вичерпані. При цьому ремонт української техніки Софія готова продовжувати.
Отже, відмова стосується конкретно участі в окремому міжнародному форматі, а не повного розриву співпраці — простір для технічних і гуманітарних проєктів залишається.
Радев пояснює це турботою про національні інтереси: стан армійських резервів, безпеку країни, настрої частини суспільства. Дипломатичне врегулювання він намагається відокремити від прямої участі у військових ініціативах — і подає це виборцям як доказ самостійної зовнішньої політики. Втім, конкретного плану гарантій безпеки для України після можливого припинення вогню президент не запропонував.
Що таке «коаліція охочих»
Формат об’єднує держави, готові брати на себе додаткові зобов’язання щодо України — не лише постачання зброї, а й фінансування, підготовку військових, ППО, ремонт техніки, майбутні гарантії безпеки. Група працює поза класичними механізмами ЄС/НАТО, що дозволяє учасникам рухатися швидше без потреби у повній одностайності.
Провідну роль тут відіграють Франція та Британія, до консультацій долучені й інші європейські держави, Канада та партнери Києва. Рівень залученості різний: хтось передає ППО, хтось фінансує боєприпаси, хтось навчає військових. Тому вихід Болгарії конструкцію не руйнує — але дає чіткий політичний сигнал.
Чому саме Болгарія важлива
Країна — член ЄС і НАТО, має вихід до Чорного моря та власну оборонну промисловість, що виробляє боєприпаси радянських калібрів — саме ті, які потрібні українській армії і які більшість західних країн уже практично не випускають. Після 2022 року болгарська зброя потрапляла в Україну і напряму, і через посередників, хоча частина таких операцій довго не афішувалась через внутрішні суперечки в самій Болгарії.
Тепер курс Софії змінюється: пряму військову підтримку планують скорочувати, а відносини з Києвом переводити у менш чутливі площини — ремонт техніки, гуманітарку, енергетичну безпеку, торгівлю та участь у відбудові.
Чи означає це повний розрив
Підстав так стверджувати немає. У червні 2026-го Зеленський зустрічався з Радевим у Брюсселі — обговорювали підтримку України, регіональну співпрацю, енергетику. Тобто прямий діалог між Києвом і Софією зберігається, а розбіжності стосуються радше масштабу військової допомоги та підходу до завершення війни, ніж дипломатичних стосунків як таких.
Болгарія залишається в європейських інституціях і виконує спільні рішення ЄС, хоча уряд Радева може домагатися винятків чи пом’якшених формулювань.
А що з болгарською зброєю
Тут є нюанс: навіть якщо держава не постачає озброєння зі своїх запасів, приватні оборонні підприємства продовжують виконувати комерційні контракти. Болгарська продукція, сумісна з технікою ЗСУ, може продаватись іншим країнам, які вже самі передають її Україні. Уряд здатний посилити контроль над експортом, але повністю зупинити виробництво й продажі — означало б вдарити по робочих місцях і бюджету. Тож практична політика, найімовірніше, виявиться гнучкішою за гучні заяви: офіційно дистанціюючись від прямих поставок, Болгарія може продовжувати постачати боєприпаси опосередковано — через контракти з партнерами.
Наскільки суттєва ця втрата для Києва
Серед найбільших донорів за обсягом допомоги Болгарія не значилась, проте була цінна специфічними типами озброєння — саме радянськими артилерійськими калібрами, виробничі лінії яких країна зберегла. Плюс географія: вихід до Чорного моря, сусідство з Румунією й Туреччиною роблять її важливою для регіональної логістики. Водночас Україна поступово переходить на західні системи, тож залежність від цих калібрів поступово знижується — хоч і не зникає повністю.
Наслідки для фронту
Миттєвих змін очікувати не варто — це не одномоментне закриття заводів чи зупинка всіх постачань. Ризики з’являться, якщо уряд додатково обмежить експорт, ремонт або транзит: тоді Києву доведеться шукати заміну через Чехію, Польщу, Словаччину, Румунію та інших партнерів, а це — нові контракти, логістика, фінансування. Для планування ж критично важлива не лише кількість зброї, а й передбачуваність рішень союзників — різкі політичні розвороти якраз і ускладнюють довгострокове планування.
Внутрішньополітичний контекст
Ставлення до війни в Україні давно розколює болгарське суспільство: частина громадян за євроінтеграцію й підтримку Києва, інша — проти постачань зброї і за тісніші зв’язки з Москвою, що має історичне й релігійне підґрунтя (Росія роками підтримувала свій вплив у Болгарії, хоча економіка країни залежить саме від європейського ринку).
Радев балансує між цими таборами: не говорить про вихід з НАТО чи ЄС, підтверджує зобов’язання перед Альянсом і навіть обіцяє зростання оборонних витрат — але водночас відмовляється від активної підтримки України і закликає відновити діалог з Москвою. Це дозволяє йому апелювати одразу до різних груп виборців.
Показово, що в травні 2026-го він заявляв про намір довести оборонні витрати Болгарії до 5% ВВП (базову планку НАТО у 2% країна вже перевищила) — для уряду це інше питання, ніж допомога Україні: тут ідеться про інвестицію у власну безпеку, а не передачу ресурсів іншій державі.
Чи заблокує Болгарія рішення ЄС
Багато зовнішньополітичних питань в ЄС потребують одностайності, і теоретично Софія може використати цей важіль щодо санкцій, фінансової допомоги чи переговорів про вступ України. Але поки Радев не заявляв про намір системно блокувати європейський курс Києва — швидше йтиметься про вибіркову позицію: підтримку гуманітарних і економічних рішень при спротиві новим військовим зобов’язанням. Тому для України важливіші не заяви, а реальна поведінка Болгарії під час конкретних голосувань у Брюсселі.
Чи це шлях, подібний до Угорщини
Порівняння напрошується, але відмінності суттєві: Софія поки не перетворила блокування рішень ЄС на постійну стратегію, зберігає робочі контакти з Києвом і підтверджує членство в євроатлантичних структурах. До того ж економічна залежність від ЄС обмежує простір для різкого розвороту — конфлікт із Брюсселем міг би вдарити по інвестиціях і фінансуванню. Тому ймовірніший сценарій — поєднання жорсткої риторики щодо зброї з прагматичною співпрацею всередині Союзу.
Як реагують партнери
Для Європи сигнал неприємний: коаліція якраз і задумувалась як демонстрація єдності. Вихід однієї держави формат не зупиняє, але оголює зростання розбіжностей щодо тривалості, вартості й кінцевої мети допомоги. Києву конфлікт із Софією невигідний — публічне протистояння лише посилило б позиції тих болгарських політиків, які виступають проти будь-якої співпраці з Україною. Серед напрямів, які можуть зберегти практичну цінність відносин: ремонт техніки на болгарських підприємствах, енергетична співпраця в Чорноморському регіоні, захист судноплавства, підтримка біженців, участь бізнесу у відбудові.
Загальний контекст
Рішення Софії — частина ширшої європейської дискусії: одні держави тиснуть на подальше озброєння України й посилення санкцій, інші дедалі частіше говорять про перемовини, витрати і внутрішні пріоритети. У цьому сенсі коаліція охочих — формат для тих, хто готовий діяти без очікування повної одностайності всього Євросоюзу, а відмова Болгарії показує межі такого підходу: далеко не кожна країна НАТО й ЄС готова брати нові військові зобов’язання. Для Києва це означає одне — домовлятися доведеться з кожним партнером окремо, фіксуючи конкретні обсяги, терміни й фінансування.
Відносини Болгарії й України не зводяться лише до зброї — тут і торгівля, і енергетика, і логістика, і майбутня відбудова, і статус українських біженців, яких Софія прийняла чимало. Політичний курс здатний змінитися після виборів чи нових подій на фронті, тож нинішня відмова не обов’язково стане незмінною на роки. Але межу Радев уже позначив чітко: бути частиною групи, що відкрито підтримує продовження військової допомоги Україні, Болгарія наразі не хоче.
Найближчим часом варто стежити за трьома речами: чи торкнуться обмеження також комерційних оборонних контрактів (не лише держзапасів), як Болгарія голосуватиме в ЄС по українських питаннях, і чи розвиватиметься співпраця в ремонті техніки — саме цю форму підтримки Радев поки не виключив.
