Українські журналісти нині формують нові правила роботи в умовах триваючої війни, що проходить у режимі прямого ефіру. Наприкінці вересня в Києві відбувся круглий стіл під назвою «Не нашкодь: етичне висвітлення звільнень із російської неволі», у якому взяли участь медіаменеджери провідних українських ЗМІ — зокрема, Hromadske, Громадського радіо, «Української правди», BBC, «Дзеркала тижня», а також представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Центрального управління цивільно-військового співробітництва, Інституту масової інформації, правозахисних організацій, психологи, звільнені та їхні родини. «Детектор медіа» оприлюднює ключові тези дискусії, що проходила у форматі Chatham House.
Війна породила низку нових тем, які потребують якісного висвітлення, серед яких — тема російської неволі. Перед медіа постає виклик: як поєднати суспільне прагнення отримувати інформацію із необхідністю поважати права людини та її гідність? Як утримати баланс між бажанням розповісти важливі історії та недопущенням повторної травматизації звільнених, водночас даючи їм змогу бути почутими?
З 2014 року Росія утримує військовополонених і незаконно ув’язнює цивільних, а після повномасштабного вторгнення ситуація значно ускладнилася. Сьогодні йдеться щонайменше про 16 тисяч цивільних у неволі, а кожен шостий українець чи українка має у неволі рідних або близьких.
Момент повернення додому
Час, коли звільнені військові та цивільні після тривалого утримання вперше ступають на українську землю — це подія, яку прагнуть зафіксувати майже всі медійники одразу після офіційних повідомлень державних органів, відповідальних за процес звільнення. Проте саме в цей момент журналісти можуть непомітно нанести шкоду звільненим. Довготривала ізоляція, відсутність прав і свободи повільно знижують усвідомленість навіть у момент надання згоди на інтерв’ю. Люди, позбавлені змоги вибирати і відстоювати межі, не можуть миттєво відновити ці навички. Тому телекореспонденти, радіожурналісти, інтернет-ЗМІ, блогери і ютубери мають перш за все ставити за основу принцип «не нашкодь» і уникати маніпуляцій сенсаційністю.
Фахівці з психічного здоров’я й реабілітації наголошують, що досвід неволі — це переживання на все життя. Його можна усвідомити, опрацювати і інтегрувати, прийняти як основу для посттравматичного зростання, але процес цей нелінійний: людина може повертатися на попередні стадії, іноді неодноразово. Зцілення вимагає значного часу і розуміння оточення. Саме тому психологи радять іноді відмовитися від публічних виступів, щоб не зашкодити ментальному і фізичному відновленню. Водночас історії, що розповідають про подолання випробувань, успішну інтеграцію в суспільне життя, та відновлення моральних орієнтирів, можуть сприяти зціленню не лише звільнених, а й усього українського суспільства.
Підхід ветеранів
Ветерани, які мають як журналістський, так і досвід неволі, наголошують на необхідності дотримання принципу «не нашкодь» для кожного, хто працює з темою полону. Однією з цінностей таких публікацій є допомога героям повернутися до нормального життя, а також пошук у кожній історії справедливості і позитиву, що дозволяє бачити людину далеко за межами її страждань. Автори мають поважати людську гідність, уникаючи заголовків, які можуть завдати шкоди, накласти стигму чи об’єктивізувати.
У процесі підготовки матеріалів важливо не переносити на звільнених відповідальність за обставини їхнього потрапляння в неволю або за будь-які рішення, пов’язані зі звільненням — адже вони не приймали ці рішення і не повинні за них звітувати. Також слід враховувати інтереси родин звільнених і тих, хто досі у неволі. Перед публікацією інтерв’ю з відвертими деталями необхідно зважити причинно-наслідкові ризики, адже родини і близькі стежать за всім, що виходить з цієї тематики, і не можна завдати їм додаткового болю чи викликати погіршення психологічного стану.
Пам’ятаймо, що суспільство може прагнути сенсації і ексклюзиву, але задавати безпосередні питання про особистий досвід тортур одразу після звільнення — це недоречно і може травмувати людину. Якщо така розмова відбулася, то публікувати чутливі фрагменти варто лише з повторної згоди героя.
Зображення того, як звільнені українці викидають російські сухпайки чи форму, які носили в полоні, безсумнівно, піднімають бойовий дух співвітчизників, але не сприяють безпеці тих, хто все ще перебуває у полоні. Навпаки, ці кадри можуть стати приводом для нових знущань з ув’язнених. Тому важливо дотримуватися балансу, розуміючи значущість змісту і форми матеріалів у публічному просторі.
Практики публікацій
Ніхто не був заздалегідь готовий до завдання оперативно інформувати про нелюдське поводження з полоненими й одночасно передбачати наслідки для їхнього відновлення. Усе це — частина вивчення і формування нових правил журналістської роботи у війні, яка транслюється у прямому ефірі. У сучасних стандартах медіакомунікації нині застосовують практики ненасильницького, травмаховного спілкування та протоколи протидії медіатравмі. Окрім того, існують кодекси журналістської етики, які допомагають уникати помилок. Важливо, що і держава, і правозахисні організації, і медіа продовжують розвивати ці стандарти, не припиняючи говорити про людей у неволі протягом усіх 11 років війни.
Журналісти і редактори можуть користуватися етичним словником, уникаючи термінів «колишні бранці» або «жертви», що стирають усі інші аспекти життя людей до неволі, замінюючи його лише досвідом полону. Краще уникати слова «обмін», яке застосовується до речей або грошей, коли йдеться про людей — доречніше вживати терміни «звільнення» чи «взаємні звільнення».
Згідно з міжнародним гуманітарним правом, слово «полон» стосується лише військовослужбовців. Цивільні ж розглядаються як незаконно ув’язнені або позбавлені волі. Важливо, щоб таку термінологію дотримувалась і держава, яка є основним джерелом інформації для медіа та інфлуенсерів. Вживання правильних слів у зверненнях до та про звільнених формує ставлення громадськості.
Військові часто наполягають на тому, що «звільнення любить тишу», маючи на увазі, що деталі, які звільнені хочуть повідомити про побратимів або умови в неволі, можуть становити загрозу для утримуваних і ускладнити переговорний процес. Тож не варто ставити питання про інших, хто перебував поруч у полоні — ця інформація призначена лише для внутрішнього вжитку та тих, хто займається процесом звільнення. Координаційний штаб із поводження з військовополоненими часто вводить «карантин» на місяць після звільнення, після чого спілкування з медіа відбувається за погодженням із психологом і за бажанням самої людини.
Однак уникати розповідей про неволю, умови перебування, тортури й інші подробиці неможливо до повного звільнення всіх українських бранців, адже це питання солідарності з родинами і способом протидії замовчуванню російських воєнних злочинів. Інформування світу про події допомагає формувати справжнє уявлення про агресора і посилює міжнародну підтримку України. Глибоке і системне висвітлення цих тем українськими медійниками дедалі частіше потрапляє на шпальти міжнародних видань та до рук тих, хто ухвалює рішення про допомогу.
Завдяки цій роботі вдається уникнути багатьох неприємних ситуацій із раніше звільненими. Водночас правозахисники та представники омбудсмана з прав людини переконані, що рекомендації для медій залишаються актуальними. Потрібно й надалі працювати над пошуком балансу між правом суспільства на правду та дотриманням принципу «не нашкодь» по відношенню до самих звільнених.
Крім того, кожен, хто документує чи працює з темою неволі та пропускає через себе сотні чи тисячі таких історій, повинен ретельно слідкувати за власним психоемоційним станом. Війна триває, а здатність до самопідтримки й збереження співчуття є необхідною передумовою для справжньої емпатії.
Жодна публікація не вартує людського життя, здоров’я і гідності, і ніхто не захищений від того, щоб у майбутньому опинитися в стані російської неволі та пройти через цей досвід на власній шкірі.
Текст підготувала Анастасія Головненко, координаторка адвокаційних кампаній Центру громадянських свобод.
Фото надані організаторами заходу.
